Березневий ранок був сонячним, але ще досить прохолодним. Я стояв біля “Глечика” та чекав на Одеську Інтелігенцію. Ця ресторація вже не менш пів століття радує одеситів та гостей міста стравами української кухні та розташована на Трасі Здоров’я — пішохідній дорозі, що проходить внизу під схилами на морському узбережжі та є улюбленим містом відпочинку для багатьох мешканців та туристів. Зараз ресторан був зачиненим, як і більшість таких закладів, під час воєнного стану, але, здається, він не пережив ще попередні часи нескінчених карантинів. Деякий час тут, на стилізованому під українське сільське подвір'я, за типовим для села тином, розташовувався фітнес-клуб “UnderAir Fitness”. Він був досить популярним під час пандемії коронавірусу, оскільки влада дозволяла займатися спортом на відкритому повітрі.

Менш за тим, певен, що навіть після закриття, ще не одне десятиріччя одесити будуть звати це місце “Глечиком”.

Коли я вже рішив, що Одеська Інтелігенція запізнюється і чи не час випустити як раз морячка-привида на волю, я почув кроки за спиною і знайомий голос сказав:

— Доброго ранку, Боренько. Чи я не запізнилася?

Не дивлячись на годинник, я відповів:

— Боже упаси, вельмишановна пані, ви завжди вчасно.

Я чемно поклонився знайомій фігурі у капелюху з широкими крисами. Після того, як я передав музейні речі та розповів хід та результати розслідування, то почав питати свої питання.

— Навіщо ви поставили захист на музей? Що там було цінного?

— Нічого такого. Це скоріше інтуїція, ніж якісь конкретні факти — ухильно відповіла загадкова пані.

— Ну а що цінного в тій вкраденій іконі? Нащо вона потрібна злодію? — продовжував я розпити.

— Ось чого не знаю, того не знаю. — знову похитала головою Одеська Інтелігенція.

Я зітхнув. Схоже мене тримають у дурнях.

— Ну а є підозри, щодо замовника? Підозрюєте когось з працівників музею? — вже без особливої надії спитав я.

— На жаль, ні. Але впевнена, що щодо Аделаїди Мирославівни ви, Боренько, дарма думаєте. — знову не підкинула мені жодної інформації Одеська Інтелігенція.

Вона, напевно, відчула моє розчарування.

— Ви дуже швидко просунулися по справі, Боренько, такий молодець. Я можу вам трохи допомогти. В Потойбіччі під Літературним музеєм знаходиться Бібліотека. Я думаю там можна знайти інформацію про ту ікону. Туди так просто не пройти. От, візьміть це як пропуск. — Одеська Інтелігенція простягнула мені срібну чоловічу брошку у вигляді троянди. — Тільки не забудьте її взяти з собою, не хотілося б щоб ви постраждали.

— Дякую. — сказав я і заходився приколювати брошку відразу до свого піджака, а коли підняв голову — жіночої фігури в крисатому капелюсі вже поруч не було. Одеська Інтелігенція зникла не прощаючись.

Що ж, саме час випустити нарешті того мого свідка з люльки. Я зійшов з дороги і підійшов до краю, що нависав над пляжем “Дельфін”. Дістав рукавичку, в яку заховав люльку, обережно витягнув її та прошепотів:

— Гей, смугаста ти душа,

Для тебе земля чужа.

На солоний простір хвиль

ти лети, як ти хотів.

Я дмухнув у люльку, наче прочищав її й відчув як моряк покинув її. Мою частину угоди виконано.

Я покопався у кишені та витяг бляшанку тютюну з білим написом на синьому фоні “Old Dublin” та наліпкою “Куріння вбиває” на доданок. Добре бути безсмертним, можна не зважати на попередження та курити. А от смертним я б не порадив — особисто не раз проводив розтин людей з раком легенів та горла.

Нарешті я запалив люльку та з насолодою вдихнув міцний та гіркий дим, гарячою хвилею пропустив його крізь легені та випустив у вигляді красивих білих кілець. В цей час почув поруч якийсь шум та оглянувся на нього.

Долі, на набережній, була купа народу та кипіла робота. Хтось лопатами збирав пісок з пляжу в одну купу, інші розфасовували його по знайомім білим мішкам, треті зав’язували їх та складали в одному місці. Такий собі конвеєр. Поруч розташувалися музики, певне щоб підтримати волонтерів. Таким от чином, одесити робили мішки з піском для блокпостів та захисту будов і пам’ятників.

Музики налагодили свої інструменти та заграли. Мелодія була знайома і волонтери почали підспівувати й наче ще прискорили свою роботу.

— А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо! — доносив до мене вітер з моря.

Це Захисники добре придумали: розповсюдити пісню-оберіг, зробити її модною та улюбленою для всіх. Її ставлять на рингтони, вона звучить з екранів телевізорів, по радіо та на ютьюбі, а найголовніше — її співають та переспівують сотні, тисячі, мільйони людей, чим підживлюють як Захисників, так і ментальний, магічний захист Батьківщини. Здається, всього лише слова, але слова теж мають свою силу. Не дарма свою магію я часто супроводжую короткими віршами, які сам вигадую. Так вони простенькі та недолугі, але підсилюють мої ритуали, спрощують витік енергії та спрямовують силу і потрібному напрямку. Так і тут, але в масштабах мільйонів людей.

Мій настрій піднявся. Чи не вперше за час цього повномасштабного вторгнення я повірив, що ми вистоїмо, переможемо цю чорну поганську орду. Історія не піде по колу і не повториться те, що було у минулому, практично сто років тому. Мені закортіло приєднатися до цих людей, багато з яких до роботи пішли витрачати власний час та сили для того, щоб допомогти своїй країні. Я навіть глянув на годинник. Жаль, нема часу — запізнюсь на роботу.

Я докурив та пішов до Шаманського провулка. Мабуть, викличу таксі, на електросамокаті буде далеченько їхати до Валіховського провулку. Потойбіччям теж не варіант, бо близько тут не було входів та й зайвий раз я не полюбляю туди лізти без справжньої необхідності.