Я попросив Аделаїду Мирославівну та професора залишатися у директорському кабінеті, щоб не заважати мені в пошуках слідів злочину. Зайшов знову у перший зал та дістав спеціальний окуляр, який дозволяв мені краще бачити потойбічне, що ховається від людського ока.

Музей заграв новими фарбами. Насправді істотам та людям, які використовують Потойбіччя не так і просто проникнути до замкненого приміщення. За виключенням тих будинків, які побудовані над сплетеннями сили зайти в них просто через потойбічні шляхи не вийде.

До того ж, для більшості “потойбічників”, щоб просто зайти в людське житло треба формальне запрошення господаря. Звичайно, у кожному правилі бувають свої виключення та й маловивчене і загадкове Потойбіччя може принести мільйон “сюрпризів”.

Сюрприз і справді з’явився перед мої озброєним зором. Стіни музею захищала якась палаюча фіолетовим кольором решітка. Сила та енергія відчувалася в цих, натягнутих як канати, магічних сплетіннях.

Я витягнув з кишень та натягнув на руки старенькі шкіряні рукавички. Виглядали вони абсолютно звичайними, хіба що занадто потертими та зношеними. Але, якби ці рукавички потрапили якому-небудь експерту з мого ж бюро судово-медичної експертизи, то він би виявив дуже дивні речі, пов’язані з ними. Які б вилилися в кримінальну справу та великі неприємності. Хоча, нічого такого кримінального в тому, щоб пошити рукавички зі шкіри страченого вбивці, я не бачу. Не я ж його стратив. Пентаграми, що нанесені на внутрішній стороні рукавичок та спеціальні ритуали зробили з банального галантерейного виробу чудовий елемент захисту від магії. Звичайно, не будь-якої та не в усіх випадках. Тому я, все ж таки, з обережністю, буквально одним пальцем торкнувся фіолетового захисту стін. Той одразу ж загудів, наче трансформаторна будка і я відчув запах ладану. “Ваші пальці пахнуть ладаном, а у віях смуток спить … ” Знайомий аромат, який нещодавно вже торкався мого носа. Одеська Інтелігенція! Очевидно, це вона поставила захист і неслабий, ох неслабий. Менш за тим, хтось зміг пройти його.

Я йшов по периметру кімнат, де розташовувався музей, вдивлявся через свій окуляр в кожну дрібничку, шукаючи хоч якісь сліди злодія. Але поки не бачив нічого цікавого. Стерильно чисто з потойбічної точки зору. Ні тобі сірої імли, яка через деякий час заводиться в будь-якому житлі, ні тобі різних дрібних створінь Потойбіччя, що зазвичай, наче таргани, розбігаються при наближені людини, що має магічні сили. Нічого. Певне, фіолетовий захист зберігає це приміщення чистим.

Нарешті, у великій залі з чималою діорамою в центрі, що зображує маршрут експедицій Реріха, я знайшов прорив у магічному захисті музею. Під одним зі стендів — величезна рвана рана у фіолетовому сплетінні. Ну як величезна? Десь діаметром близьким метра. Достатньо, щоб крізь неї могла пролізти людина, або якась нелюдь такого ж розміру.

Я присів біля цієї діри. Через мій окуляр вона виглядала саме як діра або нора. Темна, глибока, небезпечна.

Я нахилився поближче, сподіваючись знайти якісь сліди, і в цей момент назустріч мені з нори винирнуло бліде обличчя.

— Що ти тут нишпориш, баклане, трясця твоєї матері?! - благим матом хрипко закричало те, що з’явилося з діри.

Я відсахнувся і трохи не впав на п’яту точку, виставив перед собою руки. Сила, яка, разом з адреналіном, миттєво наповнила мої вени, запалила магією пентаграми всередині рукавичок і ті багровими колами проявилися зовні на їх потертих долонях.

— Полундра! Стоп машина! Ти чого? — заверещало створіння.

Нарешті я роздивився його. Це був привид якогось старого моряка. Зморшкувате обличчя наче морда шарпея, сива борода лопатою, в беззубому роті пара зубів, немов самотні скелі у морі. На голові привида був кашкет з кокардою на якій було зображена червона зірка та якір — мабуть, емблема ще радянського морського флоту.

Ну який не який, а можливий свідок. Про всяк випадок, я оглянувся, чи, раптом, не заглянули сюди професор чи Аделаїда Мирославівна. Було б неприємно, якби вони застали мене за розмовою зі стінкою. Я опустив руки і дістав свій порошок для привидів. Сподіваюсь, цього разу мене не перервуть і вийде його використати.

— Все в порядку. — якомога заспокійливо відповів я та сипнув порошок прямо йому у вічі.

Привид заверещав та спробував втекти, але було запізно. Щоб закріпити ефект зілля, я прошепотів скоромовкою:

— Між світами ти завис,

але в мене хитрий хист.

Маю над тобою владу,

говори мені всю правду

Моряк зло зиркнув на мене, але нічого поробити не міг.

— Розкажи мені, що ти робиш у музеї? — спитав я.

— Так, глянув що тут робиться, яка рибка водиться. — відповів привид.

— А звідки ти взявся? — допитувався я.

— Як усі — від мамки з татком. — криво посміхнувся старий.

Як кажуть слідчі, до яких зараз випадково долучився і я, — свідок не хоче йти на співпрацю зі слідством. Брехати чи не відповідати на питання він не може, але хитрити при відповідях — запросто.

— Ти мені хвостом не крути, де зараз твоя обитель? — насупився я.

— Море — моя обитель, а тут кантуюся, бо не пощастило померти у своїй квартирі за цією стінкою. От зараз наче на якорі в смердючій сухопутній каюті. — відповів привид зі смутком та жалем.

— Ясно, а що ти тут бачив позаминулої ночі? — продовжив допит я.

— Ой таке було! Запливла сюди велетенська риба, та прорвала сітку. Риба-Кит! — оживився, якщо так можна казати про дух мертвої людини, моряк.

— Ну, по-перше, кит — то не риба. А по-друге, судячи з дірки у сітці, — не така вже й велетенська була тварюка. — з сумнівами сказав я.

— Багато ти знаєш, сухопутний щур. Якщо такий розумник — чого розпитуєш? А дірку риба не для себе зробила, а для пацюка. — огризнувся привид.

— Так, тут ще й пацюк фігурує. Теж велетенський? — спитав я.

— Велетенський не велетенський. Звичайний такий пацюк в людській подобі. Він тут все й покрав.

— От про це, будь ласка, в деталях. — заохотив моряка я.

Той прижмурив одне око, трохи задумався і видав пропозицію:

— Бачу, ти вправний хлопець. Допоможеш мені — я тобі все-все розповім.

— Ти мені й так все розповіси. Не дарма ж я витратив своє зілля. — сказав як відрізав я.

— Тю, та ти ж сам розумієш, що розповісти-то я розповім, але чи зрозуміло, але чи все? Коли не від чистого серця, то й тобі може бути без користі. А як пообіцяєш мені допомогти — все що тобі треба будеш знати.

— Ну припустимо, що ж ти хочеш? — спитав я.

— Думаю ти зможеш звільнити мене з цієї сухопутної пастки та випустити мій дух над морем. Хочу на простір, де провів все життя, а не у цій труні сидіти.

Я секунду подумав і відповів:

— Домовились.

— Точно? Не надуриш? — прискіпливо подивився на мене привид.

— Обіцяю. — твердо сказав я.

Після цього моряк і справді розказав все що зміг. Мага, який зруйнував захист Одеської Інтелігенції привид не бачив. Відчув тільки могутню силу, яка розірвала захисну сітку. Описував її, як велетенську рибу, але навряд чи це можна вважати якоюсь особливою прикметою. Маг діяв зсередини, але не сам крав експонати музею — зробив діру, щоб сюди пробрався “пацюк”. Той був людиною і відкрив квартиру моряка відмичкою. Господарів не було — вони нашвидкуруч зібрали валізи та дременули до Молдови ще двадцять четвертого лютого, до оголошення воєнного стану. Привид добре розгледів та описав злодія. Його опис був точним та влучним. Я одразу впізнав Антихристенко. Цей дрібний шахрай та нікудишній чорнокнижник і справді був схожим на пацюка. Величезний шнобель, що займав пів обличчя, криві зуби, які видавалися вперед, маленькі очі, що ховалися під низьким лобом, довге темне, завжди немите волосся. До всього цього, маючи якусь крихту знань та сили, цей тип уявляв себе Елістером Кроулі, Мессінгом та Папюсом одночасно. Хіба що не Антихристом. Через те, прізвище Христенко, у вузьких колах “потойбічників” перетворилося на глузливе Антихристенко.

Що ж, привид зробив те що обіцяв. Зараз моя черга.

Щоб перенести дух моряка треба якесь вмістилище. Я дістав свою люльку. Погладив бріарову поверхню і прошепотів:

— Ти душа неприкаяна

Йди сюди й сиди слухняно.

Хай тебе тримає тут

Слово краще інших пут.

Привида наче пилососом засмоктало в люльку. Я трохи подумав, зняв рукавичку і поклав вмістилище духа моряка в неї. Береженого Бог береже — нехай буде ще додатково прикритий пентаграмами на внутрішній стороні рукавички.

Більше робити в музеї було нічого і я пішов до кабінету директора. Китайський професор вже пішов, а Аделаїда Мирославівна відкрила пляшку коньяку та заливала їм стрес.

Я відмовився від пропозиції приєднатися до дегустації, хоча судячи з етикетки та аромату, пані директор пила недешевий напій. Пообіцяв проінформувати одразу, як буде про що, і пішов.