Весь шлях додому я прокручував у голові факти. От і знайшовся невідомий злодій. Виявляється Чжоу то не Чжоу, а, як там його, — Маадир-Монгуш. Цілий полковник із Туви. А ким у нас славиться цей край? Найкращими шпигунами? Ні. Може найкращими диверсантами? Теж ні. Шаманами! З їх клятою чорною магію я вже стикався і кожен, хто хоч трохи знається на цьому знає, що “тувинські шамани”, це як “німецькі автовиробники” чи “італійські модельєри” — символ сили та якості.

Тепер стало зрозуміло, хто саме стоїть за всією операцією з порталом. Я згадав край татуювання, що бачив на руці “професора”. Як я зразу не згадав, що воно схоже на типове татуювання тувинських шаманів? Та й не відчув темну силу в ньому. Які амулети та зілля Маадир-Монгуш міг провезти під виглядом експонатів виставки? Та все що завгодно — прикордонники точно не зможуть нічого такого відрізнити. І його ж формально запросили до приміщення музею. От чому він так легко зміг порушити сильніший захист, який поставила Одеська Інтелігенція.

Також стала зрозуміла мотивація злодія. Не вийшло у росіян пройти до Одеси зі сторони Херсону, морський десант теж виглядає досить сумнівною справою. Тож вирішили ще й демонів підключити. Що у них у головах? Хоча, чому дивуватися, після того як вони захопили Чорнобильску АЕС та обстрілювали і теж захопили Запорізську. Там явно клепку втратили давно та надовго. При чому той Маадир-Монгуш прибув зарані, тож вони з самого початку мали такий варіант у планах.

Я прийшов додому й одразу сів за комп'ютер. Відкрив гугл мапи. Зробив скриншот мапи Одеси. Потім почав вводити адреси всіх жертв “Синього кита” та позначати на своєму скриншоті червоним. П’ять точок, які отримав, з’єднав лініями. Вийшов старий знайомий символ — червона п’ятикутна зірка. Наче сам Диявол наклав лапу на моє місто. Не перший раз потвори з цим символом приходять на сюди й творять своє сатанинське зло.

Я відшукав очима центр зірки. Жевахова гора. Звісно, чи не найбільше переплетення силових ліній Потойбіччя. Мабуть, найсильніше місце сили в Одесі. Ще в античні часи тут було античне святилище Деметри та Персефони. Деметри— зрозуміло, бо вона богиня плодючості, землеробства тощо. А от Персефона — це вже цікавенько. Дружина володаря Підземного Світу. І саме їй була присвячена центральний елемент святилища — Омфал. Так званий “пуп землі”. Скоріше всього, саме на його місці шаман планує відкрити портал в Інферно. І, певне, сьогодні вночі, бо саме сьогодні була п’ята жертва і сьогодні ж повня.

Ну що ж. Поле битви визначене. І, очевидно, Маадир-Монгуш добре підготувався, але, навряд, він очікував на спротив. І тим більше від некроманта. Інакше узнав би, що тут було не тільки святилище, а й кладовище. Ще за часів скіфів тут був курган, де похований один із кращих воїнів цих кочівників. Пам’ять про це пережила багато поколінь і ще чорноморські козаки називали гору Довгою Могилою. Пізніше тут поховали чимало воїнів, що загинули під час штурму Хаджибею. Недарма, на горі був штаб Григорія Котовського — одного з найсильніших чорних магів та некромантів. Від згадки про нього мене аж пересмикнуло. Хоча я маю бути йому вдячним. Саме від нього я свого часу отримав свої магічні здібності та Книгу. А я йому й “віддячив” назавжди упокоївши цього монстра. Але зараз не до спогадів — до півночі залишилося мало часу.

Я зосередився на підготовці до нічного бою — в дупу собі портал зробиш, Маадир-Монгуше, а не в Інферно.

В мене не було таємної кімнати, як в Антихристенко. Натомість в коморі стояв величезний, вагою чи не в триста кілограмів, ще дореволюційний сейф. До нього я пішов, щоб підібрати собі щось у поміч. Ключі від сейфа були великими та незручними, але я завжди таскав їх з собою. У напівтемряві відкрив сейф, перед тим як відчиняти важкі стальні двері, зосередився та прошепотів:

— У таємний світ тіней

Двері для мене відкрий.

Хай побачу в сейфі я

Все коріння, не гілля.

Те що приховав від всіх

На полицях буде цих

Без цього, хто інший відчинив би ці двері, то побачив би пустий сейф, де лежали триста доларів купюрами по сто, стара, ще радянська ощадкнижка та техпаспорт на квартиру. Моя ж сила та простеньке заклинання одночасно з дверми сейфа відчиняло й вікно у потойбічний простір, який я колись обладнав та захистив від сторонніх очей. Тому перед моїм поглядом постала інша картина. Центральне місце в сейфі займала моя Книга. Колись вона належала Котовському, але стала моєю, коли я залив своєю кров’ю її сторінки. Я ніжно погладив товсту шкіру обкладинки. Зубаста пика на ній, здається, привітно посміхнулася мені. В той день ця книга під шинеллю затримала дві кулі, що мали впитися у моє тіло. Ці місця, наче на живій істоті, заросли у книзі, полишивши помітні шрами, після того, як я витягнув ті кулі. А от третя пішла вище книги та пробила мені серце. Кров залила сторінки гримуара, навіки поріднивши мене з ним, і він оживив мене, зробивши некромантом, живив і продовжує живити темною та міцною, наче п’ятизірковий коньяк, силою. Я подовше потримав руку на книзі, намагаючись зарядитися потрібною енергією по максимуму. Потім почав гортати її у пошуках дієвих ритуалів та заклинань для бою з шаманом. Витративши на це добрих пару годин, я зайнявся підбором зіль та порошків, які постійно використовував у поміч до сили. Крім звичного набору, що майже завжди був на мені, я трохи повагався і взяв маленьку червону пляшечку. Кров дракона. Сподіваюсь мені не доведеться її використовувати.

З засобів захисту в мене залишалися тільки мої рукавички зі шкіри втраченого вбивці. Колись в мене була ще вишиванка козака-характерника Варави, що брав свого часу Хаджибей. Її, разом з деякими іншими артефактами, я добув пограбувавши його могилу в селі Вусатове під Одесою. А що? Вараві вона вже ні до чого, а от мені вона дуже згодилася і не раз. Я підшив її колись у жилет, який носив на найнебезпечніші свої авантюри й він чудово рятував мене в скрутних ситуаціях. Але, на жаль, в одній такій авантюрі жилет згорів, врятувавши мені життя, чи посмерття, хтозна, як правильно це називати для некроманта, що вже пережив власну смерть. Клята Роза Каганович, точніше її невгамовний привид, трохи не відправила мене до Пекла вдруге за моє життя. Тож, доведеться, обійтися без цього артефакту. Але на майбутнє зробимо помітку, що треба знайти якийсь додатковий захист.

За моїми підрахунками, до початку ритуалу шамана ще залишалося понад дві години, тому я вирішив витрати цей час, щоб зробити медитацію і зосередити свої сили та розум.