Я лежав у труні. Наді мною стояли мої батьки та наші сусіди Ісаак Мойсейович та Роза Марківна, ще хтось, кого я не міг розгледіти.

Мама плакала. Я відчував це, хоча її лиця було не видно через крису великого чорного капелюха. Обличчя тата розпливалося перед моїми очима, тільки його тонкі губи були наче в фокусі і я бачив, що він щось шептав нечутне мені.

— Такий молодий наш Бора. Такий молодий. Ой-вей. — сумно заголосив Ісаак Мойсейович.

Починає свій тужливий відспів поп. Я намагаюсь поворухнутися, щось сказати, але не можу. Так вже було. Я знаю що буде далі. Важка плита на груди і я проснуся. Але чи справді проснуся?

Вже був такий сон. Такий, але не такий. Тут щось відрізняється. Тато! В минулому сні він мовчки дивився на мене, а тут намагається щось сказати.

Я намагаюся почути, що він каже, весь перетворююсь на слух. Не чути, нічого не чути. Але його губи щось шепчуть, щось дуже важливе. Я відчуваю, що мені необхідно це почути.

Мій погляд зосередився на тонкій смужці його губ. Я намагаюсь прочитати по губах. Водночас плита почала рухатися і лягати на мене. Не звертаю на це уваги, зосереджений на тому, що шепоче тато.

— Вставай … борись … не здавайся … — нарешті, мені здається, що я почув.

Ці слова й справді подіяли на мене. Ні, я все ще не міг поворухнутися, але в мене з’явилася віра, що я зможу. Треба тільки вкласти у це всю мою силу та волю.

— Зберися … дій — підбадьорював мене тато.

Я концентрував всі свої зусилля десь в районі сонячного сплетіння. Підганяв себе як міг, бо одночасно повільно, але невпинно на мене рухалася важка плита. Якщо вона накриє мене повністю, то вже нічого не вийде.

Мені здалося, що пройшла вічність, а насправді пройшла якась мить і я відчув у собі сили діяти. Спочатку, за допомогою надзусиль, ворухнув пальцем, потім зміг стиснути кулак, а потім мій параліч почав рушитися все швидше і швидше.

Наче пружина, сила та воля, яку я сконцентрував у собі, штовхнула мене вгору і я піднявся з труни як той чортик з табакерки.

— Я живий! — хрипло закричав я і наче з води випірнув зі свого забуття.

— Живий-живий. Хоча фактично був мертвий. Що ж ти, Борисе Августовичу, нас так лякаєш? — пробасив Мамай. Він сидів в позі лотоса та схилився наді мною. Його тепла, велика і важка рука лежала на моїх грудях і я відчував, як через неї мене наповнювали сила та спокій.

— А головне, Боренька, чому не позвали нас? — докірливо покачала головою у чорному крисатому капелюсі Одеська Інтелігенція.

— Бора-Бора, ви таки наробили дурниць. Якби ми за вами не приглядали був би повний тухес і вам і Одесі. — долучився до них Рабинович.

Я промовчав. Що ще говорити, якщо вони праві, а моє “недоумство та відвага”, як то кажуть, трохи не довели мене до цугундера?

Мамай прибрав руку і я відразу відчув біль у грудях. Певно зламані пара ребер. Ну то таке, заросте немов на собаці, недарма я — некромант. Ще раз прислухався до себе. Е — ні, тут, схоже, чи не всі внутрішні органи були у фарш. Мамай добре попрацював, щоб я зміг побачити цей ранок.

Я застогнав та трохи повернув голову, щоб побачити поле бою. Всі нечисленні кущі були поламані, всюди були видні невеликі кратери з вигорілою травою, та глибокі вм’ятини. По самому центру, наче дивна скульптура, височила велетенська людиноподібна фігура з глини. Вона була обпалена та потріскалася. Одна рука, наче молот врізалася у землю і застигла там, друга відвалилася та лежала неподалік, мов колона давньогрецького храму.

Голем. Таки Рабінович щось вміє. Захисниками просто так не стають. Тільки я це встиг подумати, як в очах потемніло і я втратив свідомість.