Я піднявся та підійшов до шафи на яку вказав Антихристенко. Дістав окуляр, який допомагав побачити приховану магію чи якісь потойбічні речі. Нічого підозрілого не побачив, але з обережністю смикнув дверцята нижнього відділення шафи, що була під книжковим відділенням. Вони виявилися незамкненими. Я присів і почав витягувати з шафи різний мотлох, що був тут: старий програвач платівок, якийсь пошарпаний та припорошений пилом набір посуду, картоні коробки з якимись паперами та старими газетами “Спід-Інфо”, ще кінця дев’яностих років минулого сторіччя, підписку журналу “Наука та релігія”, також вкрай несвіжу, та ще багато чого. Не було лише викрадених з музею речей.

Я встав та задумався. Обманути мрець мене не міг. Але з чого я вирішив, що він вказував саме на шафу. В напрямку руки могло бути що завгодно. Може в нього гараж в трьох кілометрах в цьому напрямку, де він тримав вкрадене? Або взагалі дача десь на Хаджибейському лимані? Теж, в принципі, той же напрямок. І вже не спитаєш, от же трясця його матері!

Від досади та надії, що ще жевріла в мені, я відчинив скляні дверцята книжкового відділення шафи й почав викидувати з неї книжки одну за одною. Це було безнадійне заняття: картини та експонати музею не помістилися б на полицях за книжками. Але я не думав про це — мене охопила чорна хвиля люті на того ідіота Антихристенко та й на себе самого за такий прорахунок. Книжки летіли додолу все з більшою силою, гучно стукалися об підлогу, розкривалися, рвалися. Одна з них впала мені на ногу і від болю я ще більше розлютився. Схопив найбільшу книгу на полиці навпроти мене і смикнув її на себе. Але вона не піддалася — стояла наче приклеєна. Смикнув ще раз — знову нічого. Я уперся ногою у шафу і потягнув книжку з усією силою, на яку був здатен. Раптом пролунало якесь гучне металічне клацання і чортова книжка лягла на полиці на палітурку, за нею можна було розгледіти якийсь механізм. На секунду я завмер, потім потягнув книжку, як важіль в сторону і шафа відійшла від стіни, відкривши мені темний прохід. Секретні двері! Отакої! Не очікував цього від Антихристенко.

Я знову увімкнув ліхтарик на мобільному. Ой, хоч би він не сів! Висвітилися сходи вниз. Судячи з усього, я маю справу з “міною”. Так називали в старій Одесі такі от підземні приміщення під підвалом. Колись їх використовували у якості холодильників чи льоху. Згодом часто-густо їх або засипали, або робили схованки. Деякі з таких “мін” мали вихід на катакомби й через них можна було пройти на сотні кілометрів від міста. Сподіваюсь мені не треба далеко йти.

Декілька сходів і я вже у прохолодному та темному, наче склеп, приміщенні. Стіни, як і у будинку, тут зроблені з вапняку, але на відміну від житла тут вони не покриті штукатуркою, тож я міг бачити сіро-жовту пористу цеглу, з якої побудований чи не весь центр міста та Молдованка. Замість шпалер тут було павутиння, яке блищало краплями вологи, наче діамантами. Я придивився по сторонах через окуляр. Начебто нема ніяких магічних чи потойбічних пасток.

Приміщення, на щастя, виявилося невеликим. По центру, на підлозі, була намальована велика пентаграма, яку я, про всяк випадок, старанно обходив. В стінах були ніші, в одній з яких я знайшов дві великих торби з експонатами, вкраденими у музеї. В інших нішах теж було багато чого цікавенького. Схоже, Антихристенко тут зберігав найцінніші свої артефакти. Але я і так витратив дуже багато часу, ризикуючи, що в будь-який момент хтось зайде в крамницю і застане мене тут. Та й прихопити щось до великих і важких сумок з музейними речами особливої можливості не було. Тому я поки що зробив собі вузлик на пам’ять повернутися сюди і ретельніше все тут обдивитися і забрати найцікавіші артефакти. Антихристенко вони все одно вже не стануть у пригоді.

Коли я вийшов нагору, то закрив назад таємні двері і так-сяк виставив книжки, що сам до цього розкидав. Після цього підійшов до того, що залишилося від тіла Антихристенко. Підібрав олівець, що валявся поруч і обережно ним витягнув з сірого пилу свою монету. Повозив її по підлозі та підняв рукою захищеною рукавичкою тільки після того, як впевнився, що жодних решток мерця на ній не залишилося. Підозрілий цей сірий пил, краще його не торкатися. Обгорнув денарій у носову хустинку і поклав до кишені. Я задумався, що ж робити з тілом бідолашного злодюжки. Якщо так просто залишу цей пил у формі тіла, то, рано чи пізно, на мене ж і повісять судмедекспертизу цих решток. А як не на мене, то якомусь іншому експерту з нашого бюро доручать. Чи воно мені треба? Краще замести сліди. В цьому випадку буквально. Я не відразу, але знайшов віник та почав змітати пил, що залишився від Антихристенко, під диван. Його одежу та взуття обережно підняв та струсив, кинув їх трохи далі від себе.

Ну що ж. Наразі, якщо слідча група й займеться цією справою, то вийти на те, що Антихристенко помер, навряд чи зможуть.