Я вирішив не втрачати часу і піти одразу до Антихристенко. Той тримав невелику крамницю езотеріки на розі Троїцкої та Тираспольської. Пішки було далеченько і я звично скористався орендою електричних самокатів.

Комусь може здатися, що людина, яка живе понад сто років, має триматися за старі звички та все нове не сприймати. Не знаю, може це правда для тих, хто старіє чи став безсмертним після сорока-п’ятидесяти років. До мене цей дар прийшов у молодому віці. Мені ледве виповнилося двадцять три роки, коли мене вбила куля клятого “отамана Пекла” Котовського і разом з тим його ж магічний грімуар й оживив мене, подарувавши безсмертя.

Таким чином, я, як внутрішнє, так і зовнішнє, залишався вічним юнаком. Зовнішність доводилося маскувати, саме тому я ношу вуса та борідку, з часом додаю ще гриму. Внутрішня ж юність, скажімо чесно, часто приносила мені чимало неприємностей: я нерідко бував занадто самовпевненим та нахабним, ризикував без необхідності, бунтував проти авторитетів, хоч би тих же Захисників. Але були й плюси: я з задоволенням знайомився з новинками прогресу, з захопленням вчився користуванням технічними засобами та пристроями, відкритий до всього нового. Хіба це не приголомшливо круто — користуючись додатком на телефоні розблокувати електричний самокат, який можна підібрати чи не будь-де у місті, і швиденько котитися на ньому у потрібному напрямку? Інколи, такі речі здавалися мені справжньою магією.

За допомогою цих досягнень двадцять першого сторіччя я швидко дістався крамниці Антихристенко. В цьому напівпідвальному приміщенні він не тільки продавав різні псевдомагічні та езотеричні речі та книги для любителей, але й жив. Справедливості раді, для особливих клієнтів в Антихристенко було і дещо справжнє та цінне, яке він чи добував сам, чи купляв та чорному ринку артефактів.

На якусь солідну вивіску грошей у власника не було, тому він натягнув на парканчик простенький банер з написом “Езотеричний магазин Південний Хрест”. Дешево та сердито.

Я спустився сходами. Двері виявилися незамкненими. Я пройшов до середини, де виявилося темно. Світло не було увімкненим, а вікна, які через те, що знаходилися дуже низько, і так пропускали мало світла знадвору, були завішані шторами. Я засвітив ліхтарик на смартфоні й обережно огледівся. В крамниці нікого не було, лише очі з опудала вольпертінгера, який стояв на прилавку, блимнули, коли світло попало на них. Химерна істота, що об’єднувала тіло зайця, роги оленя, пташині крила та ікла вовка, була витвором людської фантазії і не існувала за її межами, на відміну від справжніх монстрів з Потойбіччя. Однак, це опудало було зроблено майстерно і я витратив чи не хвилину розглядуючи його.

Нарешті я обережно посунув далі до дверей, що вели до комірчини, де жив Антихристенко. Щось тут було не так, відчинені двері і одночасно темрява. Я одягнув одну зі своїх захисних рукавичок, в другій була люлька з привидом, тож довелося залишити її у кишені. Про всяк випадок, взяв у другу руку пляшечку з зіллям святого Луцінія. Якщо вдало бризнути ним на людину та буде паралізована чи не на годину, а от ефект на нелюдь чи створінь з Потойбіччя може бути різним, тут, на жаль, не вгадаєш. Але якийсь шанс, що принаймні відлякає монстра, є.

Я дуже повільно, з осторогою, поклав руку у рукавичці на ручку дверей. Опустив ручку — тут теж відчинено. Привідкрив двері й заглянув у темряву.

— Христенко, ви тут? — вирішив гучно спитати я.

У відповідь — тиша. Будемо вважати це запрошенням. Я висвітив ліхтариком стіну за дверима і знайшов те, що шукав — перемикач світла. Нарешті лампочка, що, без будь-якої люстри, висіла під стелею, освітила тьмяним світлом приміщення переді мною.

Тут був ще той розгардіяш. Якби я трохи не знав Антихристенко, то вирішив би, що тут билися чи обшукували приміщення, але, скоріш за все, це звичайний вигляд житла цього типа. На підлозі були розкидані книжки, брудні шкарпетки, якісь амулети тощо. Невеличкий журнальний столик, що стояв перед диваном, був заставлений пірамідами брудного посуду, так, що здавалося те, що вони не падають, суперечить законам фізики. На стінах зі старими пошарпаними шпалерами висіли постери музичних груп та якісь портрети. З груп я впізнав хіба що Cannibal Corpsе, де були зображені два зомбі, що доїдали якихось людей. Постери інших груп мали такий самий антураж. Портрети, певне, належали тим, кого Антихристенко вважав авторитетами у світі магії. Я впізнав Гуржиєва, Блаватську та, чомусь, Кашпировського.

Пройшов трохи далі і побачив за диваном черевики — там хтось лежав. Я зручніше взяв пляшечку з зіллям та впевнився, що зняв з неї кришечку. Наче кіт на м’яких лапах просковзнув до дивану і заглянув за нього.