Після обіду, коли трохи виспався, я рушив до Приморського відділення поліції. Воно розташоване в самому центрі міста на вулиці Грецькій. Зазвичай, особливо влітку, тут ходять юрби туристів. Але не зараз. Сьогодні вулиця практично безлюдна, перегороджена протитанковими їжаками, а вхід до відділку захистили мішками з піском та людьми з автоматами. Суворі хлопці з тероборони ретельно перевірили мої документи та дозволили пройти. Вдруге документи довелося показувати вже черговому всередині, бо був якийсь новенький, який мене не знав.

Нарешті я піднявся до кабінету Правденко. Біля дверей прислухався — наче він там. Поборовся з бажанням віддячити слідчому за його безцеремонність, коли він приходив до мене. І програв. Тому, так само як і Правденко до того, не постукавши, зайшов до кабінету.

— Миколо Івановичу, зайняті?

Той з несподіванки смикнувся, невдало повів рукою з філіжанкою кави і з тої капнула на стіл гаряча коричнева капля, пофарбувавши у відповідний колір якийсь документ, що лежав перед слідчим.

— Ой вибачте, що без стуку. — в душі я злорадно посміхався.

— Та нічого-нічого, Борисе Августовичу, я вас завжди радий бачити. — при цих словах Правденко підхопив документи зі столу, рятуючи їх від розлитої кави, а потім почав промочувати коричневу калюжу на столі серветками.

— А я тут у справах був поруч і вирішив занести звіт по судмедекспертизі по невідомому з парку Шевченко.

— О! Чудово. Може у вас якась особлива думка є? — оживився Правденко.

— Ні. Але, знаєте, я поговорив зі своїм знайомим професором психіатрії щодо цих самогубств через “Синього кита”. Звичайно без подробиць. І у нього є деякі ідеї, які зможуть допомогти нам визначити потенційних жертв та місця і час, де їх можуть примушувати до самогубства. Чи не можу я надати йому інформацію про місця та час вже відомих випадків? Можна навіть без імен жертв. — спитав я.

— Ага! Побудує профіль тих маніяків з “Синього кита”? Було б дуже добре. Це у ФБР є там такі собі профайлери й тому подібні спеціалісти, а у нас, на жаль, нічого такого. А в нас вже п’ята жертва сьогодні була. Зараз я надрукую всю потрібну інформацію. — зрадів Правденко.

П’ята жертва! Чорт забирай, події розгортаються швидше ніж я очікував. Невідомий мені злодій планує все зробити вже сьогодні.

Через хвилину в моїх руках вже був список всіх п’ятьох загиблих дівчат з місцями та часом їх смерті. Я подякував і збирався вже уходити, коли мій погляд зачепився за знайоме обличчя на дошці “Їх розшукує поліція”, що висіла на стіні перед виходом з кабінету. Серед бандитських пік я несподівано побачив кругле азійське обличчя. Це ж — професор Чжоу! Підійшов поближче і придивився, що написане під фотографією китайця.

“Розшукується особливо небезпечний злочинець. Полковник ФСБ Росії, Маадир-Монгуше Тулушевич Кара-Оол, 1976-го року народження, зареєстрований за адресою Російська Федерація, Республіка Тува, місто Ак-Довурак, Барун-Хемчицького кожууну, вулиця Леніна 57, кв. 13”.

— Що — зацікавилися нашим зоопарком? — підійшов до мене Правденко.

— Ага, оце цікавий тип. Цілий полковник ФСБ? — спитав я.

— Так і є. Зараз у нас все більше у розшуку російська агентура та ДРГ. Лізуть і лізуть сюди, як ті таргани. Оцей маскувався під китайця. Приїхав начебто з експонатами для виставки у музею Реріха ще за тиждень до початку повномасштабного вторгнення. Фіг його знає, що він там під цим прикриттям зміг сюди провезти — навряд чи його експонати ретельно перевіряли на кордоні. Розкрили його буквально вчора, але він зміг втекти та перейти на нелегалку.

— Ясно. Цікаво ви тут живете.

— Ото ж. Ми хоч і не в окопах, але у нас тут свій фронт, Борисе Августовичу. Може не менш важливий ніж на передовій.