Через початок комендантської години до будинку Нової Біржі довелося йти шляхами Потойбіччя.

Цю споруду на розі Буніна та Пушкінської побудував архітектор Бернардацці. Зараз тут Одеська обласна Філармонія, а раніше була біржа.

Пан Бернардацці був не просто головним архітектором Одеси, інтелігентною і розумною людиною. Він був справжнім вільним каменярем — головою одеської масонської ложі. І хоча штаб-квартирою одеських масонів був інший будинок — так званий “Масонський” дім, від якого наразі залишилися лише руїни, справжнім величним Храмом каменярів можна назвати саме будинок Нової Біржі. Тільки сліпий не побачив би десятки масонських символів. Навіть частина даху будинку виконана у вигляді усіченої піраміди з всевидючим оком. Раніше там ще й запалювався ліхтар, який підкреслював те, що око не спить і вночі.

Але я одразу рушив не до величних коридорів за мармуровими сходами та великих урочистих залів, а до непомітного внутрішнього дворика. Тут та на першому поверсі, що примикає до дворика, розташований ресторан “Бернардацці” — солідний і недешевий заклад. З початком повномасштабної війни він був зачинений. Але не для особливих людей. Чи, може, краще сказати істот.

З зусиллям я відчинив важкі дубові двері та пройшов у темний зал ресторану. За далеким столиком у красивому позолоченому свічнику горіли три великі свічки. Вони підсвітлювали якимось особливо теплим та загадковим світлом три фігури, що сиділи за столиком.

Я пройшов до них і сів за столик.

— О, Бора, а ми вас вже зачекалися. Але, хорошу людину і почекати не гріх! — Рабінович промовляв моє ім’я зовсім, як наш сусід Ісаак Мойсейович, певне це якось пов’язано з особливостями івріта.

— Рада вас бачити, Боренька — загадково посміхнулася з-під широкої криси капелюха Одеська Інтелігенція.

Козак Мамай нічого не сказав, тільки глянув на мене важким проникливим, наче рентген, поглядом та кивнув.

Через мить поруч зі мною матеріалізувався офіціант. При чому буквально склався з якихось тіней та бліків. Був він явно одною з істот Потойбіччя. Зрозуміло, що на свої таємні наради Захисники не допускають людей.

— Що будете замовляти, шановний пане? — прошелестів наче осіннє листя, що ганяє по асфальту вітер, офіціант.

Я глянув, що вже замовили мої візаві. Тонка рука Одеської Інтелігенції елегантно обіймала за ніжку келих червоного вина. На тарілках перед нею були сирна нарізка та якийсь багатоінгредієнтний салат. Біля раббі стояв графін зі світло-коричневою рідиною з сильним запахом алкоголю та кардамону. Певне, це пейсаховка — самогон на основі родзинок з додаванням спецій, здебільше того самого кардамону. На тарілці перед ним — ґефільте фіш — фарширована риба. Мамай тримав в товстих наче сардельках пальцях чарку крижаної оковитої. В його величезній руці вона здавалася наперстком, хоча в ній було щонайменше сто грамів. Вечеряв же козак варениками зі сметаною.

Коротше, кожен замовив те що йому до вподоби й заборона на продаж алкоголю в місті, яку ввели чи не відразу після об’яви воєнного стану, на них не розповсюджувалася.

— Мені "Hofbrau Dunkel”, та смажену картоплю з тюлечкою. — зробив я замовлення.

Чекати довелося недовго. З тої ж самої тіні, з якої з’явився сам, офіціант дістав літровий келих темного пива та простеньку, навіть трохи щербату, тарілку з дністровською тюлечкою приправленою кропом й тонкими кільцями фіолетової кримської цибулі. Вслід за ними з’явилася пательня, де ще шкварилася на салі картопелька, та звичайна кухонна дерев’яна дошка, на яку переді мною була й встановлена гаряча пательня.

Я глянув на келих пива — на ньому була емблема: літери HB під короною в синьому овалі. “Hofbräuhaus” — найвідоміша мюнхенська броварня, що розпочала свою історію ще у сімнадцятому сторіччі і досі радує мюнхенців та гостей міста пивом. Я одразу зробив ковток. Відчувається смак напою, який стопроцентно відповідає Reinheitsgebot — німецькому закону про чистоту пива. Не здивуюсь, якщо цей нелюдський офіціант поцупив той келих прямо з ресторану при броварні. Якщо так, то звідки смажена картопля? Вкрав пательню прямо з кухні якоїсь одеської мадами?

Хвилин десять-п’ятнадцять ми просто мовчки їли. Мамай, без рук, силою погляду занурював вареники у сметану та відправляв до рота. Чи то він перечитав Гоголя, а може й навпаки свого Пацюка письменник списав з цього козака. Не здивуюсь, якщо так. Запивав цю вечерю Мамай горілочкою, яку вже підносив рукою. Не довіряв магічним силам, або не міг одночасно контролювати й вареники й чарку. Інші не випендрювалися і їли, як звичайні люди, якими вони, очевидно, не були.

Мамай закінчив з варениками, витер серветкою білі від сметани довгі козацькі вуса. Це був наче сигнал для інших і вони також відклали виделки.

Я зробив останній ковток чудесного німецького пива і налаштувався на непросту розмову. Не повечеряти ж вони мене сюди покликали.

— Боренька, ви, напевне, розумієте чого ми вас запросили на вечерю? — першою спитала Одеська Інтелігенція.

— Відверто кажучи, не дуже. — знизав я плечима.

— Війна, Борисе Августовичу. Війна. І загрожують нам не тільки ракети та кулі. Відомо які сили стоять за цим вторгненням. Все Потойбіччя ходить ходуном. — басом промовив Мамай. Я на секунду зустрівся з ним поглядом. В його чорних очах була безодня. Сильна, химерна, невідворотна, яка затягувала, наче космічна чорна діра. Я відвів погляд і дав собі слово більше не дивитися в Мамаєві очі. В деякі безодні краще не заглядати навіть такому шибенику, як я.

— Це дуже прикро. Але до чого тут я? — відповів я.

— Бора, зрозумійте, зараз не час, щоб бути й вашим і нашим. Не можна і туди й сюди. — сказав Рабінович.

— Все ще не цілком розумію вас. — сказав я, хоча насправді здогадувався чого вони хочуть.

— Ми мобілізуємо всіх, хто володіє силою, на захист міста. Ти з нами, Борисе Августовичу? — прямо сказав Мамай.

— Я … я завжди сам по собі. Звичайно, я не проти допомогти захистити місто, але вставати до лав якоїсь армії магів — то не моє. — відповів я, старанно відводячи погляд від Мамая.

— Бора, ви читали Талмуд? Як казав рабі Гілель — якщо не я за себе, то хто за мене? Але якщо я тільки за себе — то чого я вартий? І якщо не зараз — то коли? — повчально сказав Рабінович та підняв догори палець, наче вказуючи, що ця мудрість прийшла до юдейського народу з небес від самого Творця.

— Раббі, це все безперечно дуже мудро, але я маю свої принципи. Один з них — абсолютна незалежність. Як там у російського класика: “служити б радий я, прислужуватись гидко.” — відповів я.

Від цих слів обличчя Мамая перекосилося. Рабінович насупився. Одеська Інтелігенція покачала головою.

— Ой, Боренька, зараз точно не час для російських класиків. — висловила загальну думку моїх співрозмовників Одеська Інтелігенція.

— Бувають часи коли все або чорне, або біле. Нема напівтонів. Ти або з нами, або проти нас. — жорстко сказав Мамай.

— Ви чудово знаєте, що я проти них.

— Звичайно, ми пам’ятаємо твої заслуги, Боренька, але …

— Але, твоя сила темна, а справи вкрай сумнівні. — перебив Одеську Інтелігенцію Мамай.

— Ой-вей, давайте не будемо навішувати ярликів. Як каже Талмуд: “Не засуджуй свого ближнього, поки не будеш на його місці.” — пом’якшив його слова Рабінович.

Ще хвилин двадцять ми посперечалися і дійшли висновку, що кожен залишився при своїй думці й нема сенсу далі її обговорювати.

Розраховуватися за обід не довелося, Захисники все сплатили самі та звісно не грошима. Тож я відкланявся та рушив додому. Вже на виході мене спіймала Одеська Інтелігенція, що наче телепортувалася з залу на вулицю і виникла переді мною, коли я відчинив двері.

— Боренька, ви ж на нас не образилися? Я розумію, що ми трохи грубувато тисли на вас, але такі обставини. Складні обставини. — скоромовкою промовила вона.

Насправді я був радий, що вийшло вибратися з цієї розмови живим та неушкодженим. Не кожному так щастить, коли маєш справу з Захисниками. Але виду я не подав, бо ж треба тримати фасон, і просто відповів:

— Та нічого страшного. Приємно було з вами побачитися, навіть за таких обставин.

— Ой, Боренька, ви мені лестите. А може ви мені допоможете тут в дечому. — закинула вудку вона.

— Із задоволенням. — відповів я, хоча в моєму голосі відчувалася деяка невпевненість.

— Нещодавно в музеї Реріха було пограбування. Викрали дуже цінні картини та експонати. Я б хотіла, щоб ви розслідували цю справу. — сказала Одеська Інтелігенція.

— Вибачте, це не мій профіль. Може вам краще звернутися до приватного детектива чи в поліцію?

— Ні-ні, поліція цим вже займається. Ми їх навіть фінансово стимулювали. Але відчуваю, що щось там дуже непросто. Потойбічне. Було б добре, якби ви глянули з цього боку.

— М-м-м, ну якщо ви так кажете … — я трохи зам’явся.

— Так-так. Я пам’ятаю про ваші принципи. В тому числі — не працювати безплатно. Моя вдячність буде мати матеріальний вигляд. Думаю, в мене є цікавинки, які не залишать вас спокійним.

— Домовилися. — полегшено видихнув я, задоволений тим, що Одеська Інтелігенція так тактовно закрила питання оплати.