Ми стояли на Колонаді й дивилися на порт. Там було якесь життя, кипіла якась робота, хоча він і був заблокований російським флотом. Я випустив кільця диму та вдихнув свіже ранкове солоне повітря, яке приніс зі сторони моря весняний вітерець. Він же й пограв у широких криса капелюха жінки, що стояла поруч та рушив далі у своїх справах.
— Ну що ж, Боренька, ви розкрили справу. Знайшли і крадія і замовника, повернули більшість вкрадених речей. І навіть більше — врятували наше місто. Навіть не знаю, яку нагороду вам запропонувати. — нарешті порушила тишу Одеська Інтелігенція.
— Я тут подумав. І, чи не буде це занадто зухвало, але я хотів би, так би мовити, отримати абонемент до Бібліотеки. — промовив я.
— А ви знаєте собі ціну. Насправді я не можу одноособово приймати таке рішення. Для цього потрібна згода всіх Захисників. Але, думаю, що я домовлюсь. — трохи подумавши відповіла чарівна дама.
— Тільки пам’ятайте — деякі особливо небезпечні знання вам будуть недоступні. Та ви це, мабуть, й самі помітили. Ну а щоб пройти, використовуйте брошку, яку я вам залишила. Ви її не загубили? — продовжила вона.
— Ні, ось вона. — я поліз до кишені, витяг брошку і хотів продемонструвати її Одеській Інтелігенції, але її вже не було поруч. Щезла. Тільки залишила по собі легкий аромат ладану.
Тим часом над морем сходив багряний шар сонця. Над нашим українським морем. Наше сонце. Цього разу ми вистоїмо, переможемо, поборемо кляту орду. Я був певен.