Наступного дня мені дали вихідний замість того, коли я вийшов замінити захворілого. Я зідзвонився з директором музею Реріха та домовився про зустріч.

Одеський будинок-музей Реріха — непримітне приміщення розташоване на Великій Арнаутській поруч з магазином спецій та жіночої одежі. Зараз, під час воєнного стану, як і інші музеї, він зачинений, але я домовився зустрітися саме у ньому. Так би мовити, на місці злочину.

Я пройшов через двір і постукав у двері. Мені відчинила сухенька дама похилого віку в досить модному в’язаному білому кардигані, певне, директор музею.

— Аделаїда Мирославівна? Це я вам дзвонив. — чемно вклонився я.

— Ага, це ви приватний детектив, якого найняла Ірина Володимирівна. — сказала Аделаїда Мирославівна та пропустила мене всередину.

— Так-так, пані Медушінська. — назвав я одне з прикриттів Одеської Інтелігенції.

— Жахлива, жахлива ситуація! Украли не тільки наші картини, але ще й експонати виставки, які привіз із Китаю професор Чжоу. Я, до речі, запросила його теж, щоб він розповів вам у деталях, що зникло. — заторохтіла директор.

— Це ж міжнародний скандал! Mon Dieu! Ви знайдете вкрадене? Воно ще в Одесі? — з надією спитала вона мене поки ми йшли до її кабінету вузькими та темними коридорами музею.

— Я зроблю все можливе. Щодо того, чи є шанс, що експонати, ще в місті — то безперечно, що наразі такі шанси немалі. Через комендантську годину, блокпости на дорогах, закриті аеропорти та підвищену пильність на кордонах, у злодіїв мають бути додаткові труднощі.

Ми нарешті зайшли до кабінету. Якби не ікони на стінах, я б сприйняв його за вчительську в якійсь школі. Коли ми зайшли, китаєць, що сидів за столом та пив чай, піднявся. Невисокий та кремезний, він носив твідовий піджак, строгу синю сорочку та краватку. Вузькі азійські очі ховалися за окулярами з товстезними лінзами.

— Професор Лунь Чжоу. — представився професор та простягнув руку.

Я потиснув її та мою увагу привернув край татуювання, що показався на руці, коли рукава піджака та сорочки занадто задерлися вгору. Чжоу помітив мій погляд і поправив одежу. Цікавенько. Що це — приналежність до якихось кримінальних кіл? Всесвітньо відомі тріади? Чи пам’ять про бурхливу молодість? Трохи непритаманно для вчених.

Емоції Чжоу було важко зчитати поки він розповідав про втрату з його виставки. Говорив він ламаною російською і, можливо, нерідна мова не давала змогу передати почуття досади чи злість, а може це якась частина китайської культури, яка вимагає бути спокійним та урівноваженим у будь-якій ситуації. Наскільки я зрозумів основу колекції, яку привіз китайський професор, складали деякі особисті речі Реріха та один із щоденників з Центральноазійської експедиції. Всі вони були викрадені позавчорашньої ночі.

Разом з китайськими експонатами зникла і частина картин музею. Щоправда, більшість з них були лише репродукціями, а не оригіналами. З цінного була хіба що справжня індуїстська ікона, написана на традиційному специфічному полотні, яка зображує Бога Крішну в образі Пастуха з пастушками. Проте, чимало картин та й недешевих предметів з Індії, Алтаю та Тибету залишилися неторкнутими.

Аделаїда Мирославівна, яка на відміну від Чжоу дуже переживала та емоційно все розповідала, нарешті замовкла та нервово закурила цигарку в довгому янтарному мундштуку, випускаючи кільця диму у непричинену кватирку. .

Я вирішив, що це дає й мені карт-бланш запалити свою люльку, що і зробив. Поглядом знайшов своє відображення у скляних дверях книжкової шафи. Якась карикатурна суміш Шерлока Голмса та Еркюля Пуаро: люлька англійського генія дедуктивного методу та одночасно вуса, як у детектива-бельгійця з творів Агати Крісті. А насправді-то, я — скоріше Арсен Люпен. По його сторону закону. Тим дивніше, що Одеська Інтелігенція звернулася саме до мене.

Докуривши, я пішов на місце злочину. Злочинець побував в усіх залах музею. Експонати, що привіз Чжоу, були виставлені в залі родини Реріха. Разом з ними були викрадені декілька репродукцій: “Сергій Будівельник”, “Хресний хід”, “Звістка Шамбали”. Але це все недорогі репродукції. Кому вони можуть бути потрібні? В інших залах теж були втрати. За яким принципом злодій вибирав, що брати, а що залишити? Судячи з пустих квадратів на місці картин, виглядало так, що забрали ті, які були ближче до виходу. Крадій поспішав і хапав, що перше під руку попало? Чи головне було щось одне, а інше він взяв для того, щоб відвести очі? Тому не дуже парився з вибором і схопив те, що було ближче. Якщо так, то це має бути щось з колекції китайця. Особливу підозру викликає щоденник. Очевидно, що Одеська Інтелігенція вважає, що крадій і його ціль пов’язані з Потойбічним. Тож щоденник Реріха може вміщати якусь цінну інформацію про Шамбалу чи культи тібетських монахів тощо. Щось, що незрозуміле та нецікаве простим людям, але може принести чималу користь для того, хто розуміється на цих речах.

Я склав список викраденого і намалював схему того, де що лежало чи висіло. Тепер найцікавіше: як злодій пробрався до музею і як полишив його? Тут було все непросто. Жодних слідів злому чи проникнення ззовні. Всі замки, вікна, двері — все залишилося неторкнутим та зачиненим. Класичний злочин у зачиненій кімнаті. От тільки розв'язання цієї задачі варто шукати у надзвичайних здібностях та потойбічних силах. Інакше мене б не залучили до цієї справи.