2200 рік
     На землю спуститись сутінки. Пекла не відчувалось, як зазвичай в день, та земля все ще продовжувала видихати тепло. Убогі дерева, які все ж були, ніби відроджувались за ніч, піднімаючи знівечені сонцем гілочки.
     Анук дозволила собі прикорнути на підлозі біля ліжка в якому лежав її син. Хітон був слабким. Він постійно спав. Йому необхідні були ліки.
     Кілон тихо зайшов в кімнату, нахилився над сплячою жінкою і повільно торкнувся її плеча.

— Анук, прокидайся, нам потрібно вже йти, — прошепотів тихим, таким не характерним для кремезного чоловіка, голосом.

     Анук стрепенулася і різко підскочила на ноги, від чого в неї запаморочилося в голові і вона ледь не рухнула назад на підлогу. Та Кілон вправно підхопив її.

— Тихо...Тихо...Ти чого? — він тримав її на одній руці і зазирав в сонні очі. — Ти - втомилася. Тобі потрібно відпочити. Я сам дістануся долини і принесу ліки хлопцю, а ти залишайся тут.

— Ні, ми підемо разом, — мотала жінка головою. — Словена сказала, що Мазенти - дуже войовничих народ, тому нам потрібно йти удвох.

     Вона висковзнула з рук Кілона і повільно опустилася на підлогу.
Чоловік зітхнув і ствердно кивнув головою в знак згоди.

— Я чекаю тебе на дворі.

З цими словами він зник за дверима. Анук потрібно було ще кілька хвилин, щоб поцілувати Хітона і Саю, яка спала на дивані поряд з новим маленьким другом, якого їй подарував Кілон.
     Кілон здавався надто нетиповим для тендітної жінки. Такий велетенський, як скеля, категоричний, дещо непривітний, але чоловік в якого були друзі. Сміливим, з довгим білим волоссям. Таких не було в Секторі Котомізації. І навіть Бек, її чоловік, здавався зовсім звичайним у порівнянні з Кілоном.
     Анук взяла наплічну сумку і попрямувала до виходу. На вулиці стояв Кілон, який вже налагодив навігатор.

— Словена дала нам одну дозу антидоту проти яду змій, на всяк випадок, — він хмикнув і додав. — Надіюсь він не стане у пригоді, а якщо і так, то ти повинна знати, що це моя доза.

— О,Боже! — випалила Анук. — Я навіть не сумніваюсь. Ходімо, вже час.

     Прилягаючі до Криполісу території мали вигляд пустелі. Земля вже давно втомилася від людей і чимдуж намагалася їх позбутися. Та люди, як таргани все нікуди не дівалися.

— Розкажи мені про Бека? Як він там? — запитала Анук крокуючи поряд з Кілоном.

— Що тобі розповісти? — задумався чоловік. — Бек - гарний спеціаліст в ядерних технологіях. Ти і сама це знаєш. Він на хорошому рахунку на Абійському континенті, тому працює над найголовнішим проектом людства.

— Над яким саме проектом працює мій чоловік? — уточнила жінка.

— Твій?.. — запнувся чоловік. — Він працює над порятунком нас усіх. Поки що це все, що можна говорити, бо інформація засекречена, та як тільки ми доберемося до Абійського континенті, ти про все дізнаєшся, — пояснював Кілон.

     Та Анук не пропустила дивне питання, яке він промовив, тому хотіла знати більше.

— Ти сказав "Твій?". Що ти мав на увазі? — вона запідозрила неладне.

     Та Кілон був спокійним і врівноваженим.

— Нічого. Я просто не з тою інтонацією промовив. От і все.

— Що до тебе самого? Розкажи про себе? — продовжувала Анук.

— Я - колега Бека. Я - його ліпший друг. Працюю там же, тільки в відділі безпеки. В мене немає дітей, дружини, батьків...ну, я сам.

— Ти - одинокий?

— Ні, я - одиночка! — поправив жінку чоловік.

— І що? Ти ніколи не закохувався? В тебе не було сім'ї? — посміхнулася зніяковіла від свого ж питання Анук.

     Так, ніби вона запитувала щось непристойне. Та Кілон зупинився, повернувся до Анук і мовчки затримав на ній свій погляд. Потім відвернувся і рушив далі. Анук зніяковіла ще більше, бо зрозуміла, що це питання було недоречним. Тому рушила за чоловіком і, щоб перевести його увагу на щось інше, знову запитала:

— Там гарно?

— Там інше життя і інша земля, — лаконічно пояснив Кілон.

— Там гарно? — повторила Анук.

— Так, там гарно, вам сподобається.

— Добре, — посміхнулася жінка.

— Добре? Ну, добре, — посміхнувся у відповідь Кілон.

     Анук трохи заспокоїлась. Вона не знала цього чоловіка, не розуміла, що відбувалося в його житті і через що він пройшов. Жінка відчула, що його посмішка дає їй надію на порятунок і впевненість в тому, що вони таки доберуться до Абійського континенту і розпочнуть нове, сповнене зеленими кольорами, життя.
     Далі вони йшли мовчки в темряві, намагаючись не збитись з прокладеного маршруту. Через деякий час попереду почали проглядатися гори. Та вони мали незвичайний вигляд. Деякі були вищими і мали чіткі геометричній форми. Інші, ті, що нижчі, були більш випуклими і круглим.

— Що це? — запитала Анук.

— Ми прийшли, — відповів Кілон. — Вже світає, нам потрібно бути обережними і не натрапити на Мазентів. Обережно!

     Кілон перегородив рукою дорогу. Анук вперлася в чоловіка і відчула під ногами воду. Підвівши погляд, вона побачила як сонце, що ледь визирнуло з-за обрію, освітило велетенський старий міст.

— Це - міст… — ахнула жінка.

     Вона ще жодного не бачила в своєму житті, лише знала, що раніше, коли на Землі повноцінно існувало людство в великих містах, вони були. Далі, за мостом, виднілись геометричної форми скелі, які при сонячному світлі, плавно перетворювалися в напіврозвалений колись мегаполіс. Горами були будівлі, точніше залишки, які огрядно погрузли в спраглому ґрунті. Між Кілоном зі супутницею і бетонно-скляними велетнями пролягло водне плато. Гладка вода розлилась під старою переправою, перегородивши дорогу.

— Кілон, нам потрібно туди? Як переправиться через воду? Міст в аварійному стані, — вона все не могла намилуватися такою кількістю води.

     Її переповнювали емоції і нестримне бажання забігти в неї і навчитися плавати, бо про це вона мріяла в дитинстві. І ця дитяча мрія, яка давно була заглушена здоровим глуздом і відсутністю водойми в Секторі Котомізації, з новою силою увірвалася в її дорослий мозок.

— Я бачу, — озвався Кілон.

     Він уважно розглядав округу, намагаючись прокласти оптимальний маршрут переправи. Він не дивувався, як Анук, тому вона подумала, що він тут був, або бачив десь в іншому місці стерті часом руїни.

— Ми можемо спробувати переплисти цю воду. Правда я не вмію плавати, але технічно знаю, як це робити. А якщо ти допомо…

— Боже мій! Ти справді науковець?! — викрикнув Кілон.

     Його і так великі очі стали ще більшими, а між бровами з'явилася вертикальна борозда від того, що він звів їх в купу. Анук стрепенулася від несподіванки.

— Я не розумію… — вона і справді не розуміла.

— Ти думаєш, що вмієш плавати, бо почитала літератури? Ти - наївна чи дурна? — чоловік ніби вибухнув роздратуванням і стримував себе з останніх сил. — Ти не вмієш плавати - це раз. У воді може бути що завгодно - це два. У нас немає човна, щоб переправитися - це три. Тому ми підемо на міст. Це - чотири!

— Добре. Тобі краще знати, як правильно вчинити. Добре, але не смій кричати на мене, як істеричка! — Анук не любила, коли її ображали, тому вирішила раз і назавжди поставити на місце кремезного здорованя. 

     Та Кілон вже не чув останніх слів, які промовила жінка. Він ухопив Анук за руку і повів за собою до іржавої конструкції, яка не викликала довіри. Чим ближче вони підходили до неї, тим гучнішим ставав скрежет стомленого металу.

— Якщо він розвалиться під нами? — припустила налякана Анук, бо вона боялася висоти більше ніж темної води.

— Ходімо, — тягнув її за руку чоловік.

     Вони ступили на шаткий міст і не відпускаючи один одного почали обережно ступати один за одним. Скрежет став гучнішим. Анук навіть здалося, що він почав розхитуватись в різні боки. Вільною рукою вона вхопився за металевий поручень і ледь не скрикнула від пекучого болю, який обпік її долоню.

— Намагайся не триматися за поручні, бо вони надто розпечені під сонцем. І не дивися вниз, —  порадив Кілон.

     Та варто було лише почути фразу про те, що дивитися вниз не можна, як Анук автоматично вчинила по-іншому. Вона опустила голову і поглянула в проломлений отвір покриття старого мосту під своїми ногами. Між ними і тоннами води було метрів двадцять. Анук відчула, як по її ногами, знизу і плавно угору, розбігалися уявні мурахи. В неї почало відбирати ноги від страху. Вона ухопилася за Кілона і чимдуж заплющила очі.

— Я не можу! Не можу йти далі! — закричала надривним голосом Анук.

     Кілон сильніше стиснув її руку і чимдуж підтягнув до себе на тверду частину мосту, яка ще більш-менш була цілою. Анук впала на неї і ненаважувалась відкрити очі.

— Розплющ очі. Подивись на мене, — стрепенув її за плечі чоловік. — Відкривай. Нічого страшного немає. Ми перейдемо його і край.

— Я піду назад! Відведи мене назад! — репетувала жінка.

— Послухай мене. Пам'ятай, що нам потрібні ліки. Все! Піднімайся! Годі! — він силою поставив її на ноги і міцно взяв за руку.

     Анук відчула силу в чоловічих руках, яка дивним чином допомогла їй себе опанувати. Вона відкрила очі, заспокоїлася і дала Кілону перевести себе через триклятий, напіврозвалений міст.
Відчувши землю під своїми ногами, вона остаточно опанувала себе і вони попрямувала далі, на зустріч розваленому колись місту, яке зараз називають Долиною Мазентів.
     Навкруги не було жодної живої душі. Сонце вийшло із-за обрію і почало світити на повну силу. Між розваленими будівлями зі свистом проносився вітер, утворюючи цілу зграю протягів. Кілон йшов попереду вдивляючись в кожен темний куток розбитих вікон. Анук легко, мов пір'їнка, ступала на ципочках і боялася стати причиною що найменшого звуку, щоб не накликати біди.     
     Пройшовши кілька кварталів вони так ні з ки і не зустрілись. Це місто вже давно було мертвим, порожнім і від того холодним. Тут не було зелені, яка тепер так сильно подобалась Анук.

— Чому тут немає рослин? Хоча б пожовклої трави під ногами, —  запитала пошепки Анук.

— Тому що люди самі її знищили. Зробили все для того, щоб вона не могла більше зростати на цій землі, — посміхався Кілон.

— Що це означає? І чому ти так підозріло усміхаєшся? — продовжувала сипати питаннями жінка.

— Люди так прагнули комфорту, що в процесі свого розвитку забули, як то жити в злагоді з природою. Розбудовували міста, асфальтували кожен шматочок вільної землі.Тому тут немає навіть трави. Їй немає де проростати. А усміхаюся, тому що ти - науковець, але так багато ще не знаєш про справжній світ, — відповів чоловік.

     Анук відчула жаль і тривогу, та ніяк не образу. Вона і справді багато чого не знала, бо все життя прожила у вигаданому світі. Так, саме таким вона тепер вважала Євразійський Континентальний Сектор Котомізації.

— Як вважаєш, куди ділися жителі цього великого міста? — продовжила розмову Анук. Тепер її чомусь переповнював сум.

— По-різному буває. Міста такого типу, як це, вже давно не придатні для життя в таких умовах. Частина, мабуть відправилась на пошуки кращого життя в інші міста, інша просто вимерла від хвороб і відсутньої можливості продовжувати свій рід, — поділився своїми роздумами чоловік. 

— Як думаєш, що буде далі?

— Анук, на мою думку ми ще матимемо можливість жити в гарному світі, в якому буде зелень, — Кілон говорив це з такою інтонацією, ніби він був вчителем для маленької Анук.

     Вона більше нічого не запитувала. Цього було достатньо, щоб поринути в глибокі роздуми про існування і вимирання людства та про стомлену Землю.    
     Кілон вирішив піднятися на найвищу будівлю, щоб оглянути місцевість і знайти потрібну їм долину. Найпомітнішим був колишній хмарочос, що косо похилився над землею майже в центрі старого міста.

— Залишайся тут, а я піднімусь і огляну все навкруги, — пошепки скомандував він.

     Анук мовчки кивнула і присіла ниць біля стіни, яка ще трималася рівно. Жінка до цих пір не могла повірити в те, що скільки років давала себе обманювати Сектору Котомізації. В її голові було багато думок, які хаотично з'явилися наввипередки  в підсвідомості, перетворюючись на рій. Вона думала за Хітона, який став жертвою її недбалості і непідготовленості до справжнього світу. Про Саю, яка чекала маму з татом і не знала, що не дочекається. Про Бека, який на цілих три роки залишив їх в Секторі Котомізації знаючи, що там небезпечно. Анук думала про те, що її любий чоловік міг жити там, на Абійському континенті, своїм життям. Можливо він врятував їх з Сектору Котомізації тільки через муки совісті, а не через те, щоб возєднатися з сім'єю? Вона думала про Мару і її нерішучість.

— Нам туди, — промовив Кілон, який вже повернувся з розвідки з добрими новинами. Анук скрикнула від несподіванки. — Мовчи. Тихіше, — зупинив її Кілон.

— Вибач, я задумалась, — піднялася з землі Анук і обтрусила свій одяг від пилу.

     До місця призначення вони пройшли ще кілька кварталів. На колишній магістралі, по якій вони обережно пересувались, стояло багато іржавих автівок, які, кучно розташувавшись, перекривали прохід. Тому Кілону з Анук не було іншого виходу, як пересуватися між ними ніби в лабіринті, шукаючи проходу. Автівки вже давно були просто металобрухтом, посипаним товстим шаром пилу, землі і сміття. Більша частина скла в автівках була потрощена, лише в кількох, скло було ще цілим.
     Коли вони проходили повз такої автівки, Анук підійшла і протерла вікно долонею. Бруд вївся в скло, тому побачити щось через нього було проблемою, але жінка все ж зазирнула. В салоні автівки було порожньо. Салон виглядав майже новим, але брудним. На задньому пасажирському сидінні було зафіксовано ще одне, але набагато менше. Поряд лежав невеликий, ідеально квадратний клапоть тканини.

— Ходімо, — промовив Кілон за спиною жінки, тим самим стрепенувши її від роздумів, в які вона вже готова була зануритись.

     Анук ще на кілька секунд затримала свій погляд на маленькому кріслі і попрямувала за чоловіком.

— Куди вони поділись? — порушила тишу жінка.

— Анук, я розумію, що для тебе все це виглядає дуже дивно і тому виникає багато питань. Але ти повинна розуміти, що справжній світ досить жорстокий в деяких своїх проявах, — відповів Кілон, невідповідаючи та питання.

     Анук відчувала себе маленьким і не обізнаним дитям поряд з велетнем, що крокував попереду. Трішки сорому прокинулося в жінці, але вона все списувала на те, що Кілон бачив всього і крокував по всій землі. Вона намагалася викинути дивні думки зі своєї голови. Озираючись по сторонам жінка, на відміну від чоловіка, не шукала войовничих Мазентів, а роздивлялася все, бо воно було для неї новим відкриттям.
     Пройшовши ще один квартал і звернувши на іншу дорогу, вони помітили, що тут менше залишених іржавих автівок. Ця дорога не була настільки головною, як попередня. Ще за триста метрів перед подорожніми розгорнулася картина, від якої у Анук перехопило подих.
     Велетенськими іржавими зміями застигли в часі металеві гірки. Деякі частини вже давно відпали і повалились на землю, а інші, більш стійкі, ще невпевнено стояли, плачучи на вітрі гучним скрежетом металу. Поряд з гірками стояло велетенське колесо на верхівці якого коливалась всього одна пасажирська кабіна. Це все, що вціліло.
     Кілон побачив подив на лиці Анук. Потім, коли за мить жінка відвернулася і приклала обидві руки до обличчя, чоловік зрозумів, що жінка плаче. Він розгубився, тому що не часто бачив жіночі сльози, але зібрався і все ж підійшов до Анук.

— Ти плачеш? — тихо запитав збентежений чоловік.

     Анук прибрала долоні від обличчя, глибоко вдихнула і зробивши кілька гучних ковтків і промовила:

— Я...Розумієш?..Чого варте моє життя? Мій син ніколи не побачить того, що було раніше. Це - атракціони на яких колись веселились діти. Сюди приходили сім'ями, сміялись, катаючись на гірках. Тоді було набагато краще і мені від цього дуже сумно, бо моя дитина бачить зелену траву лише в грі. Розумієш?

— В грі? — насторожився Кілон. — Що ти маєш на увазі? В якій грі?

Анук вмить змахнула сльози і насторожилась.

— Ходімо, Кілон, нам потрібно йти далі, — відповіла жінка.

     Кілон ухопив її за руку, тим самим не даючи змоги ухилитися від відповіді. Він зазирнув прямо їй у вічі і ще раз повторив своє питання. Анук відчула прилив страху. Вона бачила його таким кілька днів назад, коли він вперше прийшов до її будинку, щоб вивести їх з Сектору Котомізації.

— Ти чого? В Секторі Котомізації є заборонена гра. Грінтер. Це - віртуальна реальність, яка допомагає пізнати світ, яким він був до глобального потепління. Але вказівкою Вселенського Дива вона заборонена… Але я не забороняла Хітону в неї грати, бо він мій син і я хочу, щоб він жив на повну, а не просиджуючи все дитинство в коробці і чекаючи коли Сектор Котомізації дозволить вийти йому на вулицю, тому що пора йти на роботу! — випалила жінка, страх якої змінисвя роздратуванням.

Кілон відпустив її руку і подивився суворим поглядом.

— Анук, якщо ти хочеш дістатися до Абійського континенту, то повинна нічого від мене не приховувати.

— Ти знаєш щось про Грінтер? Звідки вона взялась? В Секторі Котомізації ніхто не знає хто її створив.

— Ні, я не знаю. Ходімо, — Кілон рушив не чекаючи жінки.

     Анук розуміла, що він щось міг приховувати від неї, але шляху назад до звичного життя у неї вже не було. Та вона і не хотіла. Вона мріяла про нове життя, сповнене життям.
     Трохи згодом, коли двоє пройшли заіржавілі атракціони, Кілон пробурмотів:

— На Абійському континенті є атракціони.

     Анук все добре розчула, тому більше не перепитувала, бо в її голові зародилась ще одна проста мрія і надія.

     Пройшовши кілька кварталів вони дісталися до Долини Мазентів. Вона мала вигляд великої вирви правильної овальної форми. Можна було здогадатися, що на її місці раніше щось було рукотворне, щось створене людськими руками. Так і було. Ця долина раніше слугувала стадіоном, на якому проходили футбольні матчі. Та тепер, коли від міста залишились руїни, він зовсім заріс плющем, який, на диво, не боявся сонця і закривав від нього землю. Неозброєним оком крім плюща на рівній поверхні більше нічого не було, та якщо добре придивитись, то можна було роздивитись зовсім іншу картину. Місце, як і казала Словена, все кишило зміями. Їх видавало лише гучне шипінням, яке розносилось далі за кордони долини.

— Як ми це зробимо? Їх там сила-силенна, — промовила жінка, яка так скривилася, що її обличчя все вкрилося тимчасовими зморшками, як обличчя старої бабусі.

— Роздягайся, — закомандував Кілон і сам почав знімати з себе одяг.

— Що? Я не буду роздягатися перед тобою! Та й навіщо? — репетувала Анук.

— Ти - серйозно?! Нам потрібні смолоскипи. Ми розженемо вогнем змій і викопаємо стовпіти, — витріщився на жінку напівоголений Кілон.

Обличчя Анук набралося сором'язливим рум'янцем.

"Ото вже позору набралась." — подумала жінка.

— Добре… Я не думаю, що нам вистачить декілька смолоскипів. Нам потрібне велике багаття, — відповіла жінка.

— Бензин? — трохи подумавши промовив чоловік і одягнув назад кофту. — Добре. Ми знайдемо бензин. Тут повинні бути покинуті заправні станції.

Він не встиг доказати, як щось вдарило його по нозі.

— Чорт! — виругався чоловік і побачив змію, яка зробила своє діло і неквапливо відповзала від чоловічої ноги.

— О, Боже! Кілон! Вона вкусила тебе. Бігом тікаймо звідси, — кричала до смерті налякана жінка.

     Вона не знала, що робити, але точно розуміла, що потрібно триматися, як подалі від цього місця.
     Вона підставила плече, перекинула через нього руку Кілона і повела його в зворотному напрямку від Долини Мазентів. Чим більше рухів робив чоловік, тим гірше йому було. Спустившись майже до низу, він впав і сказав, що більше не може йти. Слова його почали плутатись і Анук розуміла, що отрута вже почала діяти. Паніка оволоділа жінкою і все, що вона могла робити, це плакати над тілом майже непритомного чоловіка. Він помирав. 
     Коли сили майже залишили Анук, а життя майже покинуло Кілона, в спину жінки щось різко вперлося. Краєм ока, крізь сльози, вона побачила зморщену руку, яка нависла над непритомним чоловіком. Зморщена рука вдарила Кілона по нозі. Анук відскочила і побачила худого старця одягненого в лахміття. На вигляд йому було років сто, не менше. Але його спритності можна було позаздрити. Він нахилився над жінкою і гучно прошипів старечим голосом:

— Встань, жінко! Беремо його і несемо туди, — тицьнув пальцем в простір за своєю спиною старець.

     Не розуміючи, що відбувається, Анук все ж не стала задавати питань і підхопила під руку непритомного Кілона. Старець допоміг з іншої сторони. Вона йшла, куди наказував старець. Через двадцять хвилин вони стояли в невеликому приміщенні, яке розташувалося під землею і нагадувало бункер. Масивні двері і стіни в три метри товщиною всім своїм виглядом сигналізували про небезпеку. Анук розуміла, що знаходиться в логові войовничих і агресивних Мазентів. Старець скомандував кинути Кілона ниць на підлогу. Після, провів Анук в іншу кімнату. Вона стояла в центрі приміщення очікуючи наближення небезпеки. Старець обійшов навколо жінки пильно роздивляючись її з усіх сторін. Він вів себе так, ніби ніколи не бачив жінок. Анук озирнулася і намагалася пильнувати старця у якого, схоже, несповна розуму. Та сивий дідуган виявився надто спритним для такого поважного віку. У мить він кинувся на Анук і стиснув її в колись сильних чоловічих обіймах.

— Я такий радий тебе бачити! — старець мов розцвів від радості і теплоти жіночого тіла.

— Що відбувається? — Анук була налякана на стільки, що відчула, як не може вдихнути повітря. — Кілон буде жити? Що ви зробили? — запитувала збентежена жінка.

Вона намагалася вирватися з дивних обіймів, але старець не відставав.

— Твій друг буде жити. Не хвилюйся. Я ввів йому протиотруту. Через кілька годин він буде знову в строю, — пояснив старець.

— Ви - Мазент? Що ви з нами будете робити далі, коли Кілон прийде до свідомості? —  хвилювалась Анук, якій все ж вдалося вирватися з надокучливих обіймів.

— Так, я - Мазент, але робити з вами нічого не буду. Ви підете і все, — зубоскалив старець.

— Але ваш народ войовничий. Так мені казали.

— Я залишився один. Один. Мій народ не вмер від змій, але помер від безпліддя, — старець поправив кістлявою рукою сиве волосся, що впало йому на лоба і умить засумував.

     На його очах виступили сльози і він почав плакати. Дивна поведінка старця, яка переходила від радості до суму, тепер була повністю зрозумілою для Анук. Він вже давно був самотнім і сумував, тому дуже був радий зустрічі з людьми.

— Ви зовсім один? — наблизилась до старця Анук. — Не плачте. Ми прийшли сюди, щоб дістати стовпітове масло. Воно потрібно, щоб вилікувати мого сина. На нього напали капсоїдні комахи і покусали його спину.

— Сина? На землі ще є діти? — подивився старець. — Скільки йому років? Я так хотів би його побачити. Я давно вже не бачив дітей.

— Йому 12, але моєму синові потрібна допомога, — жінка вдихнула на повну, щоб стримати сльози, які от-от могли потекти струмочками по її щоках. — Він - гарний хлопець. Його звати Хітон. Він би сподобався вам.

     Старець не міг себе опанувати. Він то усміхався крізь сльози, то мовчки опускав сиву голову.

— Я дам вам стовпітове масло, —  промовив старець.

— Дасте? Просто так? Я дякую вам! — Анук вхопила старцеві руки і жадібно почала їх цілувати. Її вдячності не було межі. Вона підняла голову і поглянула на вимучене часом і роками обличчя. — Ви підете з нами, — твердо вирішила жінка. — Там є багато людей. В Криполісі. Він недалеко звідси. Вам не потрібно в самотності доживати віку.

Та старець різким рухом прибрав свої руки з рук Анук.

— Я знаю. Все знаю. Та мене там не приймуть. Ми ніколи не були дружніми один до одного, але в них інколи народжуються діти, тому вони перемогли, — уривками бурмотів старець. Його розум ніби моментально помутнів.

— Я не знаю що саме сталося між вами. Я не з Криполісу. Ми там просто зупинилися. Та там досить дружні люди, тому думаю, що вони приймуть вас, — ніби виправдовувалась жінка. — Розкажіть мені про ваш народ?

     Старець підвівся і мовчки попрямував до розпластаного на підлозі Кілона. Він ніби і не чув запитання молодої жінки. Анук не боялася його і не бачила в ньому тої ворожнечі, якою охрестили його народ. На вигляд старець був звичайним чоловіком, якого потріпали роки життя і одинока старість. Трохи затьмарений розум не робив його диваком, лише старою людиною.
     Анук пішла за сивим чоловіком, той вже сидів над Кілоном і вхопившись за його вуха, мнув їх з усієї сили так, що ті стали багровіти на очах.

— Що ви робите? — запитала Анук.
— Ми були гарними фармацевтами і добре знали, як робити протиотрути зі зміїного яду. Наш старійшина вірив в те, що ми винайдено ліки від безпліддя, але все було марно. Один за одним Мазенти старіли й вмирали. Так, ми змогли жити довше, але не безкінечно. Ми - народ аптекарів, от і все, — бурмотів старець не відпускаючи вух непритомного чоловіка.

     За мить Кілон почав стонати, а ще за декілька секунд розплющив очі. Анук вмостилась біля нього і взяла його за руку.

— Привіт, — лагідно промовила вона. — Як справи?

Посмішка не сходила з її обличчя.

— Він тобі подобається, — констатував старець.

— Що ви? Ні. Він-мій друг, — виправдовувалась почервоніла жінка.

Старець лише ствердно кивнув у відповідь.

— Якщо йому буде добре до вечора, то сьогодні ми можемо повернутись в Криполіс.ю, — перевела розмову на іншу тему Анук.

— Стане. Він - крепкий. Я приготую вам стовпітове масло, — відповів старець і вийшов з кімнати.

— Де ми? Хто цей дід? — тихим і ослаблений голосом запитав Кілон, який все ще залишався лежати на підлозі.

— Він - Мазент. Вони - аптекарі. Він дасть нам стовпітове масло, а ми заберемо його в Криполіс. Він - одинокий, всі Мазенти вимерли. Він врятував тебе, — коротко пояснила ситуацію Анук.

— Ти не ввела мені протиотрути? Це зробив він? Чому? Ти хотіла, щоб я вмер? — вибухнув емоціями Кілон.

— Я розгубилася. Вибач.

— Вибач? Просто вибач?! О, Боже, навіщо ти послав її на мою голову? — виказав своє обурення Кілон.

     Анук була надто збентежена. Вона відчувала свою провину за те, що не зорієнтувалась і не ввела Кілону протиотрути. Жінка могла довго перед ним виправдовуватися, але бачила злість на його обличчі, тому мовчала, щоб не натрапити на більші грубощі в свою адресу. До вечора Кілону стало набагато краще. Він вже не відчував сонливості і слабкості. Лише нога, яка трохи боліла і сіро-брудна тряпчана повязка, що закривала дві маленькі ранки, нагадувала про укус змії.
     Старець дав їм достатньо стовпітового масла і провів в путь, але сам йти відмовився. Останній з Мазентів залишився на своїй землі зустрічати свої останні дні.
     Назад їх дорога проходила тим же маршрутом, через іржавий і старий міст. Та цього разу Анук прийшлося справлятися з тяжкою переправою самій. Кілон жодного разу не подав їй руки і не поцікавився, як її справи. Він взагалі не обмовився жодним словом. Гнів на Анук оволодів його свідомістю. А Анук боялася щось промовити, бо знала, як сильно завинила перед своїм рятівником.