В повітрі запахло квітами. Та Анук до сьогодні ніколи не відчувала подібного аромату. Вона лише думала, що так повинні пахнути квіти. Під її ногами вся підлога була всіяна дрібними скельцями, а в стороні лежала одинока квіта. Частина помаранчевих пелюсток розлетілась, як і скло від розбитої колби. Жінка різко нахилилася і голіруч почала їх збирати, ате за мить відчула різку біль у руці. Скляний уламок впивався в її палець.
Руки, що підхопили її порізані долоні, були теплими і дужими-чоловічими. Вони бережно підняли її на руки…
Кров, яка хлистала, мов стрімкий потік нестримної води, заливала все навкруги. Анук лежала на брудній землі, лицем донизу і відчувала, як сухий пил змішаний з її кров'ю перетворювався на багно. До неї підійшла жінка. Вона схопила Анук за розтріпане волосся однією рукою і підтягнула голову вверх. Пересвідчившись, що жінка без свідомості, Мара почала кликати на допомогу. Спочатку тихо, потім голосніше, поги крик не став надривним.
Чоловічі руки, що різко підхопили її з землі, були теплими і дужими - чоловічими…
Анук стояла осторонь і спостерігала за тим, як Кілон ніс її на своїх крепких руках. Вона ніби примара в повітрі, не торкаючись землі, наздогнала його і зазирнула в його обличчя. На очах чоловіка блистіли сльози, які от-от мали впасти на його щетину. Він чортихався і пришвидшував ходу, майже перейшовши на біг…
Анук лежала на ліжку. Навкруги зібралося багато людей в білих костюмах. Вони намагалися допомогти її тілу. За дверима стояв Кілон з Хітоном. Обидва мали полотняний вигляд. Хлопець плакав. Він боявся втратити маму. Кілон, будучи скупим на емоції, мовчки поклав руку підлітку на плече.
“Кілон, можна запитати?”-озвався хлопець.
Кілон ствердно качнув головою.
“Ти закохався в мою маму. Я прав?”
Кілон трохи замешкавшись, знову ствердно кивнув головою.
Примарна Анук відчувала це на підсвідомому рівні вже давно, тому не здивувалася. Та замість цього відчула солодке печіння в своїх грудях від радості.
Бо вона також відчувала щось подібне... 
Ця внутрішня радість розсіяла примарну жінку і Анук прокинулася…
-Привіт, моя мила.-в голові лунав дзвінкий голосок.
Анук відкрила очі і побачила руду жіночку, яка щиро усміхалася.
-Привіт.-відповіла Анук.
-Ми закінчили. Ти як?
-Та, ніби, нормально. А де Кілон?
-Ооо. Він з Руфом на терасі. Мені здається, що тобі з ним пощастило. Він дуже за тебе переживає. Але це не моя справа. Просто здається.-щебетала руда.
Анук промовчала. Їй потрібно було привести думки до ладу.
-Кілон! Руф! Заходьте!-крикнула Рут.
Двоє чоловіків одразу зайшли до кімнати.
-Привіт. Получилось?-поцікавився Кілон.
-Думаю, що так. Ви-гарна пара.-знову натякнула на свої здогади Рут.
Анук зніяковіла. На обличчі чоловіка з'явилася ледь помітна посмішка.
Кілон розумів, що тепер Анук знає про його почуття. Йому залишилося лише чекати на її відповідь.
На протязі наступних декількох днів, Анук потрохи зібрала всі пазли до купи. Вона згадала, що Мара стала причиною загибелі Сибіл, та не могла зрозуміти навіщо. Тому вирішила запитати у своячки особисто.
Того дня вони зустрілися в океанаріумі, де Мара працювала. Вона отримувала задоволення від своєї нової професії.
-Привіт, моя люба!-прильнула з обіймами Мара.-Що за нагальна справа?
Своячка плюхнулась в дерев'яне крісло. Анук сіла навпроти.
-Маро, ти пам'ятаєш Сибіл? Дівчину, яка зірвалася у прірву.
Радісний вираз обличчя змінився на настороженість. Мара відповіла:
-Так, а чому ти запитуєш?
-Я все бачила, Маро.
-Що саме?-напружилась жінка.
-Що ти ткнула в неї палкою, коли вона висіла над ужелиною. Замість того, щоб дати їй руку.-прошепотіла Анук.
Мара мовчала кілька довгих секунд.
-Анук, з тобою все добре? Ти таке мені кажеш. В тебе проблеми з пам'яттю.-обурилася жінка.
-Маро, моя память повернулася. Я все пам'ятаю.-монотонно тихо продовжила Анук.
-Знаєш, я не знаю, що до тебе там повернулося, але я не потерплю такого. Те в чому ти мене звинувачуєш, може бути всього-на всього продуктом травми твого мозку. Хибні спогади і все таке.-Мара підскочила з крісла і додала.-Я від тебе такого не очікувала. Підлікуй спочатку голову, а потім вже приходь вибачатися.
-Маро…
Мара пішла геть навіть не попрощавшись. Анук залишилася в кріслі. Вона не могла зрозуміти вчинок Мари. Жінка поспішила додому, щоб швидше лягти спати, бо саме в снах вона мала можливість згадати ще щось корисне.
Та на протязі кількох довгих ночей, вона бачила тільки Кілона. В кожному сні він ніжно обіймав її, турбувався про неї і, здавалося, що палко кохав. Вона вже не розуміла, що є її справжніми спогадами, а що залишається просто сном. Та їй однозначно подобалися ті сни. Вона почала зовсім по іншому дивитися на чоловіка, що постійно поряд. Не як на друга, чи супутника, а як на об'єкт симпатії. Не будучи взірцем романтики, він був мужнім і справжнім.
Коли Анук набридло дивитися просто сни, а від думок про Кілона зводило в животі, жінка пішла до нього. Вона не до кінця розуміла, що вона робить, але їй було необхідно зробити хоч щось, щоб загасити полум'я, що запалало в ній з тих пір, як руда Рут спробувала повернути їй спогади.
Вона накинула легку накидку і побрела по порожньому коридору скляної багатоповерхівки до кімнати Кілона. Ніби зачарована своєю одержимістью, жінка не постукала в двері, просто пнула їх ногою і вони відчинились. В кімнаті було порожньо, але з ванної кімнати лунав шурхіт води. Вона розуміла, що він був там, тому попрямувала до нього. В приміщенні приглушено лунала музика. По центру стояла кругла скляна ванна, в якій сидів Кінон. Він був повернутий спиною до Анук. Почувши кроки чоловік повернув голову. Анук на мить зупинилась, та його беземоційність дала їй зрозуміти, що він чекав її. Вона наблизилась ще ближче, а чоловік, піднявшись в повний зріст, переступив через обід ванни і рушив їй на зустріч.
-Анук, прокинься! Прокидайся!-вигукував Кілон, тріпаючи її за плече.
-Що сталося?
Жінка одразу подумала, що їй все наснилось, але озирнувшись по сторонам, побачила, що знаходиться в кімнаті Кілона. Поглянувши на чоловіка, вона зрозуміла, що щось сталося. З вулиці доносилися звуки сирени.
-Одягайся, я приведу Хітона.-скомандував чоловік.
-Що сталося?-стривожилась жінка.
-Нам потрібно забиратись звідси.
-Котоми?!-злякалася біоінженерка, але Кілон вже зник за вхідними дверима.
В цю мить Анук відчула поштовх і побачила, як біля панорамної стіни захиталось невелике деревце. Вона швидко накинула одяг і підбігла до прозорої стіни. Всі будівлі одна за одною підіймалися в повітря. По черзі. будинки, на великих роздутих подушках відірвались від землі. Придивившись до поверхні, вона побачила, як земля дрижала, підіймаючи клуби пилу в повітря. Це був землетрус.
В кімнату повернувся Кілон, тримаючи Хітона за руку. Жінка підбігла до сина і обійняла його. Пересвідчившись, що з дитиною все добре, вона переключила увагу на Кілона.
-Що сталося?
-Землетрус. Зараз нам немає чого боятися, але коли він закінчиться, ми покинемо це місто.-відповів чоловік.
-Але ж трусити перестане! Тут періодично таке буває! Мені тут подобається. Я не хочу звідси йти.-втрутився наляканий підліток.
-У нього тут друзі. Ми могли б ще на трохи залишитись.-продовжувала Анук.
Та Кілон був невблаганний.
-Ми йдемо звідси і край. За океанаріумом вибухнула установка, про яку казала Мара.
-Та, що повинна регулювати погоду чи температуру? Мара…-притихла Анук, згадавши, що там працює Мара.
-Ні, я не думаю, що Мара була на роботі. Ще дуже рано, щоб бути на роботі, тому не хвилюйся стосовно цього.-помахав головою чоловік. Але як би він не намагався не квапити Анук, щоб не визвати ще більшої паніки, квапитися все ж було потрібно.
-Нам потрібно звязтись з ними, якщо ти думаєш, що це так серйозно.
-Нам не має коли звязуватись, вибух був дуже потужним. На околицях океанаріуму деякі будівлі просто рухнули, а інші дали великі тріщини. До того ж я не знаю що саме вибухнуло. Розумієш?
-Рухнули…-повторив спантеличений хлопець, який весь цей час знаходився в кімнаті з дорослими.
Анук з Кілоном на мить замовкли, розуміючи, що ця розмова може травмувати психіку дитини.
-Хітон, все буде добре з Саєю і Марою, і дядьком Тігулом. Вони в змозі за себе потурбуватися. Розумієш?-обійняла сина біоінженерка.
Хітон обійняв її у відповідь і тихо почав хлипати, втупившись матері в руку.
-Мамо, я все розумію. Я-не маленький хлопчик. Я вже дорослий. Тому також маю право голосу і я вам скажу, що нам потрібно дістатися океанаріуму і знайти наших рідних.
Анук поглянула на свого сина і не побачила того маленького хлопчика, який ще недавно задавав їй багато дитячих питань, бігав з друзями в скляних оранжереях. Його рішучість спантеличила Анук. Вона трохи замешкалась, потім звернулась до Кілона.
-Ми повинні знайти їх.
-Але ж вони вирішили залишитись жити тут.-хотів заперечити здоровань.
-Це не важливо. Ми пересвідчимось, що з ними все добре і, якщо ти хочеш, покинемо це місто.-наполягала на своєму жінка.
Кілон стиснув зуби так, що аж скули заходили.
-Добре. Ми зайдемо туди по дорозі до кораблів. Виходимо.-скомандував Кілон.
Анук було хотіла взяти якісь речі, та чоловік запротестував, перекинувши на своє плече лише сумку з азотними батареями.
На найвищому поверху вони сіли у безпілотник. Бажаючих летіти на безпілотнику багато не знайшлося. Схоже було на те, що землетруси для місцевих-це звичайне діло. Вони продовжували вести себе так. як і до сейсмічної активності. Та вони мало представляли, що вибух може зруйнувати їхні домівки вщент.
Перше, що побачили пасажири безпілотника, був задимлений горизонт і товстий стовп чорного диму, який валив і здіймався прямо в небо. Серце Анук зжалося, бо тільки тепер вона повірила в усю серйозність того, що відбувалося. Підлетівши ближче, вони побачили внизу, під повітряними подушками, розтрощені вщент будинки. Вони, охоплені полумям, лежали в почві, яка до сих пір дрижала від землетрусу. Жінка відвернулася від вікна і мовчки нахилила голову. Хлопчик побачив таку реакцію матері і почав голосно кричати їй прямо в обличчя.
-Мамо! Ми повинні їх знайти! Ми не можем просто полетіти звідси!
Кілон лише спостерігав. Здавалося, що він чекав команди від Анук. І вона її зробила. Без слів віддала німу команду Кілону, одним поглядом. Він скерував безпілотник до порту. Тм стояли кораблі на яких можливо перебратися через бурхливий океан і накінець-то дістатися Абійського континенту. Жінка крепко обійняла сина, що плакав. Він ще залишався дитиною. Анук також ледь стримувала сльози і подавляла в собі гнів на Мару. Вона не відчувала жалю до неї. Лише злість за її постійну самовпевненість. За всі рішення, які вона постійно приймала не порадившись ні з ким. Це згубило її разом з її сімєю. Анук відчула. що десь глибоко в душі стало порожньо.
В порту  майже не було кораблів, які були би пришвартовані. Стояв лише один. Інші кораблі-великі і маленькі, відпливали від берегу, все далі в океан.
Коли безпілотник, в якому вони летіли, приземлився на корабель і троє зійшли на борт, по всьому периметру корабля сиділи люди, які щойно постраждали від вибуху і яким пощастило вибратись з полумяного пекла. Дивлячись на них, Анук зрозуміла, як їм пощастило.
Постраждалі стонали, їхні рани обробляли інші люди, які були звичайними пасажирами корабля. Анук підійшла до них і спробувала дізнатись, чи не бачили вони їхніх рідних, та змучені катастрофою люди, всі, як один відповідали, що нікого між них нема з тих, про кого запитує жінка.
-Тримайтеся біля мене.-схопив за руку Анук Кілон.-Ходімо.
Він попрямував до капітанської рубки. Анук з сином поплелась за ним, постійно озираючись по сторонах в надії побачити втрачених рідни. Але обійшовши майже всіх потерпілих, вони нікого так і не знайшли. В рубку до капітана їх не впустили, з міркувань безпеки, але капітан все ж погодився поговорити з Кілоном, тому вийшов назовні.
Капітан був чоловіком вельми поважного віку. Худощавим і длінним, як жердина, але в охайній, чистій і випрасуваній формі. Анук одразу подумала, що він мабуть має неабиякий досвід в керуванні таким великим судном.
-Доброго дня, капітане.-промовив Кілон.
-Ну, я не впевнений, що він добрий.-відповів капітан неприховуючи свого роздратування.-Чого вам потрібно? Я міг би подумати, що ви постраждалі з околиць океанаріуму, та ви на них не схожі. Надто чисті і від вас не несе огарками. Ммм… Тому ви можете бути пасажирами, але це також виключено, бо туди, куди ми тримаємо нашу дорогу, дітей не беруть, а з вами підліток. То хто ви такі?
Анук стало непособі. Вона не очікувала аж такого прийому.
-Ми випадкові пасажири, але ми в змозі оплатити дорогу.-сказав Кілон.
-Ви ж навіть не знаєте куди ми пливемо.-капітан незворушно свердлив Кілона поглядом. Але той не був простаком.
-Ви тримаєте дорогу на Сміттєву Пляму. Вірно?-вказав свою здогадку чоловік.
Капітан у відповідь кивнув головою.
-Але для початку нам потрібно пройти хвилю цунамі.-додав капітан.-Ви можете бути мені корисні в цьому ділі. Кремезний, сильний, розумний… Приєднаєтесь до моєї команди на час хвилі, я не візьму з вас плати. Довезу безкоштовно до Сміттєвої Плями. Але я не розумію, навіщо вам туди, ще й з дитиною.
-Домовились.-лаконічно відповів Кілон.
-Це-добре. Дуже добре. Морті! Йди сюди!-прокричав худощавий чоловік, очевидно до одного зі своїх підлеглих.-Візьми цих людей і засели їх в окрему каюту! Швидко!
З дверей капітанської рубки вибіг невеликого зросту чоловік. 
-Так, капітан. Проходьте за мною.-звернувся матрос до Кілона.
Капітан, трохи замешкавшись, впевнено простягнув руку Кілону.
-Капітан Глеван.
-Кілон.-простягнув свою пятірню у відповідь капітану.
Морті, явно збентежений, вражаючими розмірами Кілона, швидко привів трійцю в каюту, відкланявся в буквальному сенсі і шидко зник з очей. Каюта була зовсім маленького розміру. Коморка, в якій стояло два односпальних двоярусних ліжка. Стіни були світлого кольору. На стелі світилась одна лампа. Анук підійшла до Кілона і торкнулася його руки. Після того, що між ними було, вона думала, що має на це право. Він не відштовхнув її жесту.
-Сміттєва Пляма. Що це?-промовила тихо Анук. Від дотику до чоловіка, який їй дуже симпатизував, по її тілу розлився жар.
-Це те, куди б нам не варто було хати, але так ми будемо на крок ближче до Абійського континенту.-пояснив чоловік, стоячи непорушно і насолоджуючись дотиком жінки.
Він знав, що в її спогадах більше не має Бека. В її нових спогадах був лише він-Кілон.