2200 рік
     “Вже сьогодні” - лунали в голові думки. Анук знімала з себе контактні точки кріо-костюма. Страх охоплював її ще з вчорашнього вечора. Їй здавалось, що вона може себе видати. Жінка одягла білий халат і почула як двері в роздягальню відчинились. Чомусь її опанував страх. Кроки, що лунали за спиною Анук, давали зрозуміти жінці, що увійшла всього одна людина. Вона повернулася на 90°, щоб побачити хто увійшов.
     В роздягальню зайшла Мара. Вигляд її був зовсім змарнілим, можливо, навть трішки хворим. Та Анук знала, що цього не може бути, бо за здоров'ям співробітників добре слідкували.
     Мара наблизилась і чимось ткнула її в бік. Мовчки. Вона хотіла щось дати. Анук роззирнулася по сторонам. В роздягальні більше нікого не було крім двох молодих жінок. В руках Мара тримала маленький продовгуватий контейнер, більше схожий на звичайну ручку.

— На. Візьми з собою. Може щось і вийде, — Мара все так же тримала міні-контейнер.

     Анук знала що це, тому швидко взяла подарунок і заховала його в подолі медичного халату.

— Мара, ще є час подумати. Сьогодні опівночі приходьте до мого будинку. Вони прийдуть за нами. Я вірю Беку.

— Ми вже все вирішили, — Мара ще раз озирнулася по сторонах і попрямувала до виходу.

— Мара! — викрикнула їй в спину Анук. — Зачекай.

     За кілька кроків вона наздогнала жінку і впритул притиснулась до неї.

— Віддай мені Саю! — прошепотіла Анук.

— Я вже її тобі віддала, — Мара відшатнулась і вийшла з роздягальні.

     Анук кинуло в жар. Вона не розуміла вчинку Мари і Тігула. Що вони бачили в цій Котомізації? Вона би зрозуміла, якби не залишалось надії на краще і справжнє життя. Та ні! От же вона - можливість! Чому Мара не хотіла втекти з ними? Можливо боялась? І це можна зрозуміти, бо ніхто не виходив дальше кордону Євразійського Континентального Сектору Котомізації. Мара не була і Анук також. Все їх життя проходило в будинку-коробочці без вікон, або на роботі в Секторі Котомізації. Їм постійно ставили якісь високі цілі і вони їх досягали, виконували ці завдання заради суспільного блага.

     “Я вже її тобі віддала", — лунали останні слова Мари. Віддала… Та то вже інша Сая. А як же ця Сая з крові і плоті, якій зараз сім років? Хіба вона не має шансу на спробу? Всього лише спробу на краще життя.
     В міні-контейнері, який віддала Мара, був біоматеріал маленької Саї. З нього її можна було клонувати ще раз.

     Той день на роботі Анук провела як завжди. Мару вона більше не бачила. Касто, який ще кілька днів назад був в стані адаптації, вже сьогодні був в строю. Працював, як завжди на своєму робочому місці. Та розмовляв тільки по великій необхідності, і тільки по робочим питанням. Раніше він був зовсім іншою людиною. Так. Він був людиною. Вони завжди спілкувались про успіхи Хітона та мріяли про інший світ. Сьогодні він був вже зовсім чужим. Рабом Сектору Котомізації, який нічого не пам'ятав крім біоінженерії. Поглядаючи на нього раз позраз на протязі дня, Анук ще раз пересвідчилась в правильності свого рішення. Покидаючи стіни Сектору Котомізації, вона не відчула жалю.
     Анук знала, що більше сюди не повернеться.

     Вдома на неї чекав Хітон. Він грав в "Грінтер". В центрі будинку лежав круглий магнітний килимок. Над ним в повітрі левітував хлопчисько в аер-буцах і вайв-лінзах.
     "Грінтер" була забороненою грою. Вона представляла з себе віртуальну реальність, яка була зовсім не такою, як справжній світ. Сектор Котомізації назвав її вірусом. І за використання карав дітей. Забороняв отримувати освіту. А страшніше цього не могло бути більше нічого для дитини. Всі знали, що краще отримати освіту і працювати в самому Секторі, ніж бути не освіченим і згнити на фермах в ангарах. Анук не перший раз ловила сина за грою в Грінтер. Спочатку забороняла. Та коли вирішила тікати, забороняти перестала.
     Близько року назад ця гра почала зявлятись невідомо звідки на ігрових консолях по всій території Сектору. А була забороненою тому, що там був зелений світ з рослинами, озерами, тваринами, яких зараз можна побачити лише в інформаційних файлах. Хто її винайшов і для яких цілей завантажив на консолі, Анук не знала.

— Хітон, я просила тебе сьогодні не грати, — вона потягнула його вниз, до підлоги однією рукою.

— Мам, я трішки. Можливо я більше не побачу такої краси. Поглянь. Одягни вайв-лінзи й поглянь, — він простягнув їй ще одну пару вайв-лінз.

     Анук не хотіла пручатись чи відмовлятись. Грінтер була справді переповнена красою. Справжньою, нехай і віртуальною.
Вона взяла вайв-лінзи, одягнула свою пару аер-буців і відірвалась від підлоги на тридцять сантиметрів. Механізм працював по принципу магнітної подушки. Для того, щоб в віртуальній грі можна було переміщатись без перешкод. Хітон тримав її за руку. Вони разом зайшли в зелений світ.
     Анук озирнулась. Біля неї стояв Хітон на зеленій траві. Він був босим. Протези мали тактильно-рецепторні функії, тому його штучні ноги добре відчували вологу зелень під ступнями. Попереду був кам'янистий обрив, а ще далі великий водоспад. Бризки з нього діставали до Анук. За спиною мами з сином розкинувся густий ліс. Вони чули дивні звуки. Такі можна було почути лише в "Грінтері".

— Хітон, ти чуєш? — насторожилась Анук.

     Хітон посміхнувся, бо він вже знав, що це за дивні звуки.

— Мам, це птахи співають. Ходімо покажу.

     Він взяв її за руку і повів в густі зарості. Крізь широкі листки на деревах пробивались сонячні промінці. Анук опустила голову і стала роздивлятись узори, які намалювало сонце. Помім підняла руку і підставила її під промінь. Він не був пекучим. Лише трішки теплим.

— Мам, поглянь, — Хітон тицьнув пальцем вгору.

     Анук підняла голову ще вище і побачила пташок. Вона мимоволі посміхнулась.

— Хітон, це - неперевершено. Як би я хотіла, щоб ми жили в такому світі.

— Я також, мам, — Хітон не відпускав руку Анук. На обличчі сина жінка бачила щастя. Від цього їй хотілось розплакатись. Не від щастя, а від горя. Вперше за багато років вона почала жалкувати, що не народилась 200 років назад, коли ще все було таким насправді.

— Хітон, нам вже час.

— Добре, мам, вимикаю.

     Вони плавно спустились на магнітний коврик і зняли аер-буци. Анук поглянула на годинник. Була майже опівніч. Хвилювання наростало з новою силою. Хтось тихо постукав у двері.

     “Ще зарано”, — стрепенулась Анук, але натиснула кнопку відкривання дверей.
Перед нею стояв Тігул. З-за його спини визирала Сая. Він взяв її за плече і мовчки підштовхнув в бік Анук.

— О, Сая, — кинулася до дівчинки жінка. — Тігул? Дякую. Дякую тобі! А Мара? Мара знає?

— Мара сама сказала, щоб я привів Саю до тебе. Сказала, що хоче, щоб ти її забрала з собою, — Тігул шепотів.

— Що сталося? — насторожилась Анук.

— Сьогодні Мара дізналась, що Саю не віддадуть в іншу сім'ю і на ферми не відправлять. Вони хочуть передати її Центру Клонування, щоб зробити з неї біо-матеріал для нових дітей. Ти ж знаєш, що у неї неушкоджений генетичний код, тому вона ідеальна для створення інших дітей.

     І справді. Сая була ідеальною, без генетичних відхилень, вродливою, розумною, життєрадісною дівчинкою з усіма кінцівками.

— Добре. Дякую вам, — видихнула Анук.

— Мені потрібно повертатись, — промовив морально розчавлений Тігул.

     Вони попрощатися з Саєю і він зник в темряві. Сая розплакалась. Анук всадила її на диван і почала пояснювати, що вони хочуть зробити цієї ночі. Сая слухала і мовчки кивала головою. Дитячі сльози вже майже висохли, як в двері постукали знову.
     Анук с острахом їх відчинила і побачила кремезного чоловіка. Він здавався зовсім не привітним. Зайшов в будинок, як господар і почав зверхньо роззиратись по сторонам.

— Я - Кілон. Ви готові? — прорипів охриплим голосом чоловік.

— Ми… Так… Готові. Нас троє, — Анук зазирнула в очі чоловіка, який був на цілу голову вищим від неї. Вона ніби відчувала в ньому внутрішній протест.

— Троє? Ні. Двоє, — на його лиці заходили скули.

— Троє, — повторила жінка.

— Двоє. Я сказав двоє, — він був незворушним.

— Вона-дитина. Я заберу її з нами, або нікуди не поїду. Я пообіцяла, що заберу її, — ще трішки і Анук могла заплакати.

— Немає часу. Виходимо. Але для мене її не існує. Сама. Це твоя проблема, — він повернувся спиною.

     Анук не хотіла його гнівити, тому мовчки схопила наплічну сумку з усім необхідним, двох дітей і попрямувала за Кілоном.


2020 рік
     Вже чотири години Лідія блукала між пустинними подвірями багатоповерхівок спальних районів столиці. По місту постійно лунали поліцейські сирени і вигуки військових з рупорів. що всі повинні залишатися вдома. Ці звуки доносились з усіх куточків. Інколи гучніше, деколи зовсім тихо та віддалено. Від кожного нового всплеску шуму Агнешка підскакувала, все нутро її стискалося від страху. В багатьох вікнах не горіло світло. І коли вона замислювалася над причиною, їй ставало ще моторошніше від своїх здогадок.
     Хлорована вода яку вона набрала з-під крану перед тим як вирушити в дорогу вже закінчилася. Тому їй потрібно було знайти воду, можливо якийсь бьювет. Але дівчина не могла знайти жодного. Неподалік він неї пролунали гучні крики, потім постріли, сирени поліцейських автівок. Лідія напружилась, бо її маршрут пролягав саме через те місце, з якого зараз доносився шум.    

     Метрів триста попереду розташовувався великий супермаркет. Саме там мародери влаштували розбірки з військовими.
     Останнім часом мародерів стало надто багато. Спочатку це були люди, які від браку коштів і голоду потрохи щось крали в магазинах. Потім, коли ще працював інтернет, в соціальних мережах почали зявлятися користувачі, які закликали людей обєднуватися в групи Ситої Свободи. Ці ситі свободівці були простими, але надто агресивними мародерами, крадіями, які плювали на закон, карантин, комендантський час і боляче, яка подібно цунамі косила всіх на своєму шляху. Спочатку вони грабували невеликі магазинчики, потім, відчувши неспроможність влади щось контролювати, перейшли на гіпермаркети та пограбування пустуючих квартир. Ходили слухи, що негнущалися навіть убивствами.
     Та цього напевно Лідія не знала. Їй потрібна була вода і тихо проскочити повз заворушку біля супермаркету.