2200 рік
     Мара лежала на висувному ліжку втупившись у стелю. Вона провела так цілу ніч. Інколи їй здавалося, що забувала кліпати, а інколи, що її серце переставало битися і затихало на деякий час. Мара повернула голову і обійняла Тігула. Чоловік у відповідь поклав свою руку на плече любої дружини. Мовчки. Так, ніби вони були німими. Залишилось всього кілька годин до того, як вони одягнуть свої кріо-костюми, приїдуть на роботу в Сектор Котомізації і пройдуть обов'язкову процедуру, перетворившись на Котом.
     Раніше, ще рік тому, Мара була впевненою в собі і своїх рішеннях жінкою. Та сьогодні від її впевненості нічого не залишилось. Вона сумнівалася, що Анук з дітьми вдасться втекти з території Європейського Континентального Сектору Котомізації. А якщо й так, то чи виживуть вони під палючим сонцем? Та їй хотілось вірити, бо це вона відправила Тігула цієї ночі віддати їх доньку тітці Анук. Та вже майже ранок, а в її дім ще не прийшли. Для Мари це було надією на вдалу втечу Анук з дітьми.
     Так само, як в успішній втечі, жінка сімнівалася в тому, що її організм пройде процедуру Котомізації. Бо в неї були на це причини.

— Мара, ти думаєш про Саю? — перервав її думки Тігул.

— Так. Та не тільки за неї. Ти готовий? — запитала Мара. Вона мала на увазі процедуру Котомізації.

— Маро, я незнаю. Який в нас є вихід? Як виживати далі під сонцем? — хвилювався Тігул. Рішучість не була його сильною стороною. Та в союзі з Марою це було неможливо. В їхньому шлюбі вирішувала все саме вона.

     Мара підвелась і попрямувала в протилежний куток будинку схожого на коробочку. Натиснула на один із випуклих квадратів на рівні очей і почала чекати, поки з товстої стіни виїде ванна кімната. Це, звісно ж, було гучною назвою для піддона в який стікає вода, непрозорої силіконової ширми, дзеркала і металевої трубки з якої спочатку текла мильна вода, потім чиста, щоб змити мило. Жінка зафіксувала покази використаних ресурсів на лічильнику і втупилася поглядом у дзеркало на своє відображення. В дзеркалі можна було роздивитись лише обличчя і зону декольте.

     Мара ніколи не зустрічалася зі своєю матір'ю особисто. Більше того, якщо так, то вона ніколи б не з'явилася на цей світ. Та вона добре знала, як виглядала її люба матуся, бо кожного дня бачила її в дзеркалі, роздивляючись своє відображення.

     Куба, саме так звали її матір, була вундеркіндом в сфері біоінженерії. Зараз її місце займає Мара. Вони дуже кохали один одного з батьком. Коли Куби не стало, то були перші кроки у випробуванні на звичайних людях процедури Котомізації. Вона була важливим екземпляром, тому її примусили пройти процедуру Котомізації. Але у Куби попри високий айк'ю, було ще й генетичне відхилення, про яке було невідомо в Секторі. Всі клони мали ті чи інші відхилення. Через нього Куба не пройшла тестування сонячними променями в Кімнаті Світла. Тоді вона отримала 80% опіків. Ще кілька тижнів Куба провела в реанімаційній палаті Сектору, та вижити їй не вдалось.

     Озі, батько Мари і Бека, не був працівником Сектору, тому всі права на проживання в окремому будинку належали його дружині. Після її смерті йому загрожувало переселення на ферми до кліматичних переселенців. Він не зміг змиритися з гірким майбутнім, яке на нього безповоротно насувалось, тому пішов на співробітництво з Сектором, який запропонував клонувати Кубу. Вони надіялись на той самий рівень айк'ю в новонародженої дитини, що й в Куби. Озі погодився.

     Цим клоном і була Мара. Її, клоноване немовля, віддали під опіку Озі. Натомість він отримував права на проживання в будинку. Одним словом продовжував користуватися привілеями співробітника Сектору не будучи ним. Сектор, в надії заполучити клона-вундеркінда, навіть виплачував йому кошти на утримання.
     Та коли Мара стала підростати і ставати схожою на свою матір, як дві краплі води, Озі почав віддалятися від неї. Тоді вона, наївна дитина, нічого не розуміла. Дівчинка всього лише хотіла батьківської любові, ласки і опіки, а він, замість того, щоб їй це дати, вирішив завести ще одну дитину.
Тоді в їхній сім'ї з'явився Бек, молодший від Мари на десять років. Батько не чаяв в синові душі, а Мару сторонився. Та ні в чому невинна дівчинка старалася бути ще слухлянішою і догоджати у всьому своєму батькові, тільки б заслужити його батьківську любов.
Вже дорослою співробітницею Сектору Котомізації, вона дізналась, що стала клоном своєї матері. Тоді ж і зрозуміла поведінку батька. Він сторонився її, бо бачив в нії жінку, яку кохав понад усе. Мара пробачила Озі, але покірність  і незрозуміле почуття провини залишилось в її підсвідомості назавжди.

     Сьогодні Мара знала, що генетичне відхилення передалось і їй. Вона не говорила про це з Тігулом, бо не хотіла його скривдити, та цей день був для неї останнім.

— Тігул, любий, в нас насправді нема іншого виходу, — Мара ледь стримувала сльози, які відступили Котом в горлі. Вона жалкувала, що не втекла з Анук.

— Я знаю, Маро, як ти любиш все вирішувати сама, та сьогодні, саме зараз у нас ще є час передумати, — Тігул намагався говорити рівним тоном, щоб не розізлити дружину. — В Анук вдалося перетнути кордон, бо якби не так і їх упіймали, то до нас вже прийшли б з Сектору.

— Так, я вірю в те, що Анук змогла. Вона рішуча, — ледь помітна посмішка з'явилася на обличчі Мари, але швидко змінилась на гримасу відчаю.

     Тігул взяв її за плечі обома руками і зазирнув їй в очі.

— Маро, ми можемо втекти. Я думав про це цілу ніч. Так, я розумію, що це спонтанне рішення, але ідея така. Деякий час ми зможемо переховуватись на фермах. Там дуже багато переселенців, тому Сектору знадобиться чимало часу, щоб нас знайти.

     На якусь мить Мара повірила в те, що це можливо.

— Тігул, я повинна тобі дещо розповісти, — тихим голосом промовила жінка. Тігул кивнув головою в бік ліжка, тим самим запропонувавши їй на нього присісти. 

— Давай, я уважно тебе слухаю, — збентежився чоловік.

     Він вже багато років живе з Марою, тому вже неодноразово помічав її пригнічення, яке не давало йому спокою. Мара покірно сіла на край ліжка біля свого чоловіка і розповіла йому, що вона не виживе після процедури Котомізації через генетичне відхилення. Розповіла про біологічний зв'язок зі своєю матір'ю і про те, що з нею сталося.
Тігул взявся за голову обома руками і запустив в волосся свої пальці. Відчай охопив його від того, що їх чекає. Злість на Мару, яка знала і мовчала про генетичне відхилення, переповнювала чоловіка.

— Маро, я не буду зараз запитувати в тебе про відсутність довіри до мене, бо у нас немає часу. Нам не можна їхати в Сектор. Я не хочу тебе втрачати, бо кохаю тебе понад усе. Яка різниця чи ти помреш під час Котомізації, чи ми пройдемо її разом і все-одно не згадаємо один одного. Збирай необхідні речі, ми їдемо на ферми! — сьогодні він був рішучим, як ніколи.

— Добре. Я тебе також дуже сильно кохаю, — промовила Мара крізь сльози.

     Вони одягли кріо-костюми, взяли їжу і кисневі капсули та балон з азотом. У всіх флаймобілях були встановлені gps-передавачі, тому вони вирішили добратися до ферм пішки.

     По підрахунками Тігула ферми знаходилися не так далеко, тому за дві години швидкої ходи вони дісталися до великих ангарів. В них проживали кліматичні переселенці. Територія була обгороджена бетонною стіною. Вона була настільки високою, що якщо стати один одному на плечі, зазирнути за неї було все-одно неможливо. Ворота, які одночасно слугували входом і виходом були зачинені. Тігул підійшов до них і почав з усієї сили стукати тильною стороною кулака:

— Відчиніть! Відчиніть! — кричав він.

— Тігул, не кричи! Чуєш мене? Вони можуть і не пустити нас, — заспокоювала Мара свого чоловіка, який, як їй здалося, надто привертає до себе увагу. Їй було страшно, бо в Секторі Котомізації вже розпочали їх шукати. Як мінімум в будиночку, який вони залишили кілька годин тому, вже все перевернули з ніг на голову.
Та страх був марними, бо через декілька хвилин ворота заскрипіли і з тієї сторони до них вийшов чоловік в кріо-костюмі. Він був не схожим на звичних охоронців-наглядачів Сектору, Хоча б тому, що його кріо-костюм був застарілого зразка і з потертостями. Та Мара зрозуміла, що він охоронець.

— Хто такі? — проричав непривітний чоловік. Його права рука лежала на зброї, що була перекинути через спину.

— Ми… — осікся Тігул. — Нам потрібна ваша допомога.

     Охоронець окинув Тігула зневажливим поглядом, ніби пережував власний язик в закритому роті і жестом руки наказав їм йти за ним.
     За стіною, на території ферм, розташовувалися ангари, висотою в двадцять-тридцять метрів. Їх було надто багато, щоб одразу перерахувати. Верхівки вищих виднілись над дахами нижчих, довкола лежало розплавлене під сонцем старе сміття, ангари мали сіро-чорний пошарпаний колір з відливом ржавчини, яка, здавалось, вїлась в стіни намертво. Навкруги було порожньо і тихо.
     Мара з Тігулом мовчки йшли за охоронцем. Він привів його до найближчого ангару, притулок запясток до стіни і двері відчинились. Невстигла трійка переступити через поріг, як двері автоматично зачинились.       

     Охоронець зупинився і зняв з себе верхню частину кріо-костюму. Мара з чоловіком послідували його прикладу і вже за мить стояли без верхніх частин кріо-костюму.
В приміщенні було дуже слабе освітлення. Щоб роздивитися бодай що, потрібно добре сфокусувати погляд, а після сонця в ангару було взагалі темно. Марі різко вдарив в ніс страшенний сморід. Нудота підступила і жінка з останніх сил її стримувала. Вона поглянула на обличчя чоловіка і зрозуміла, що він відчуває те ж саме.

— Чекайте тут, — охоронець вказав пальцем на місце де стояла пара, а потім зник в непроглядній темряві погано освітленого ангару.

     Через хвилину, очі почали адаптуватися до темряви і перед Марою і Тібулом відкрилася жахлива картина.
Весь простір ангару був заповнений бетонними блоками, які слугувати житлом для жителів цього місця. Деінде, з вузьких пройомів, визирали люди. Вони мали знівечений і зляканим вигляд. Одягом слугували обшматані брудні ганчірки. З кожною секундою їх визирало ще більше і Марі здалося, що вони зараз накинуться на них з Тігулом. Їй невідомо було чи в ці ангари хоть колись хтось заходив з Сектору Котомізації, але мабуть ні.     

     Це моторошне дійство перервав охоронець, який повернувся звідкись і сказав, що вони повинні йти за ним. Мара взяла Тігула за руку і вони пішли по вузькому коридору, який був єдиним приходом між бетонними блоками. Під ногами безупинно снували гризуни. Їх писк ніяк не скінчався, як і сам коридор.

— Ей, куди ви нас ведете? — окликнула охоронця занепокоєна Мара. Вона навіть не підозрювала, що кліматичні переселенці проживають в таких умовах.

     Охоронець проігнорував питання жінки, натомість зупинився біля дверей. Ці двері вели до іншого ангару.
     Мара не могла заспокоїтись, тому повторила своє питання. На цей раз охоронець повернувся до неї і промовив:

— Ми йдемо до старости. Ви поговорите і, можливо, він дозволить вам залишатися.

     Мара приготувалася перейти ще в один такий же смердючий ангар, як і тей, в якому вони стояли, та на її подив в іншому ангарі не стояв сморід. В цьому ангарі було світло і приглушено грала спокійна музика. В цьому ангарі, на відміну від попереднього, не стояли бетонні блоки. Просторно, оздоблено деревом, меблі, які розставлені по всій території і прислуга, що бігала в різні сторони, все це говорило про те, що тут живе не багато людей, а точніше дві.
     В центрі приміщення знаходилася велика яма наповнена прозорою водою. Мара згадала, що колись читала про це в інформаційних файлах. Багато років назад такі штучні водяні заглиблення називали басейнами. Зараз були проблеми з водою. Не те, щоб її не було. В світовому океані води було навіть занадто багато, та вона була солоною і знаходилася від Сектору Котомізації дуже далеко. По всій території сектору розташовувалися опріснювальні станції. Всі ці фактори робили воду в жодному її вигляді дуже коштовним ресурсом. Мара була надто здивована і не розуміла, як в цьому забутому місці могла існувати така розкіш. Бо дерев'яне оздоблення майже не використовувалось. Адже дерева не росли під таким палючим сонцем.

     В басейні сиділи дві людини: чоловік і жінка. На вигляд їм було років по п'ятдесят. Вони були приблизно однолітками і, скоріше за все, чоловіком і дружиною. Побачивши новоприбулих гостей пара поспішили вилізти з води. Одразу до них прибігли двоє людей з прислуги і одягли на них білосніжні халати. Чоловік поважно вмостився в дерев'яне крісло обтягнуте м'якою шкірою, а жінка стала за його спиною і поклала одну руку йому на плече.

— Проходьте, мої любі гості, — розплився в посмішці чоловік. — Мене звати Занке. А це моя дружина - Рогнеда. Що вас привело на мої ферми? Якої саме допомоги ви очікуєте?

     В кожному його слові звучала єхидність. Мара зрозуміла, що він бачить в собі короля, тому намагалася вести себе учтиво.

— Ми прийшли шукати прихисток у Вас. Хоча б на декілька тижнів. Можливо, ми могли б працювати на фермах? Чи, можливо, ще щось? — промовила Мара.

     Занке витримав достатню паузу, щоб спантеличити гостей, а потім все ж відповів:

— Ви переховуєтесь від Сектору. Я розумію. Та не впевнений, чи можу вас захистити. Але, якщо вам більше нікуди йти, то добре. Залишайтесь. Вас проведуть до вашої кімнати, а вже в завтра детально обговоримо те, чим ви можете бути корисними.

     Рогнеда, яка стояла за спиною голосно хмикнула, розвернулась і пішла в дальній бік ангару. Їй не сподобалось те, що Занке погодився допомогти.

     Тим часом дві служниці, які мить назад одягали Занке і Рогнеду в халати, ввічливо запропонували Марі з Тігулом слідувати за ними. Вони перевели їх по вузькому бетонному коридору в інший ангар і завели в кімнату. Це була звичайна кімната, чимось схожа на будинок-коробочку, в якому мешкали всі співробітники Сектору Котомізації. Меблі, як і всі комунікації, були сховані в стінах. 

     Одна зі служниць підійшла до стіни і почала натискати на неї, щоб розкласти ліжко. Інтуїтивно Мара кинулася їй на допомогу і випадково торкнулася руку служниці. В цей момент її ніби облило кипятком. Рука служниці палала вогнем. Мара зробила вигляд, ніби нічого не сталося. Та коли служниця вийшла і Мара з Тігулом залишились наодинці, жінка сказала:

— Тігул, вони - Котоми.


2020 рік
     Лідія прокинулася від криків, які лунали віддалено і в той час зовсім поряд. Кричала жінка. Дівчина підскочила і ледь не впала з крісла. Ноги страшенно затекли на підставленних табуретках. Вона подивилася на годинник. На вулиці ще була ніч. Крики розносилися ехом по всьому другому поверху магазину. Сталося так, як вона і передбачила-не тільки їй прийшла ідея тут заночувати. В жіночих воплях можна було чітко розібрати нецензурну лайку. А чоловіки, чий голос на фоні жінки був значно тихішим, говорили нерозбірливо.

     “Потрібно тихо і негайно вибиратися звідси!”-подумала Агнешка і ухопивши рукою свої речі визирнула з комірки. Вслід за цим відчула миттєвий удар прямо в своє лице. Хтось приклався так потужно, що вона одразу втратила свідомість.

— Прокидайся, мать би тебе! — чоловічий голос десь віддалено лунав в її голові. Вона потроху приходила до тями і відчувала як в її роті тече солона рідина. Наперед вона знала, що то кров. Можливо розбита губа, ніс, або що гірше-вибитий зуб.
     Чиясь рука легенько поляскала її по щоці. Дівчина розплющила очі і одразу зажмурила їх, бо той хтось світив невеликим ліхтариком їй прямісінько в лице.

— Ліда? Це - Славко.

— Славко? Вимкни ліхтар, — знесилено шепотіла дівчина.

— О! Вибач! Вимкнув.

     Лідія розплющила очі, а чоловік взявши її під руки допоміг сісти. Вона сперлася спиною на стіну і почала вдивлятися в обличчя Славка.

— Це справді ти? — промовила дівчина.

— Так. Пробач.

— Це ти мене так приклав?

— Так. Пробач. Я вже подивився. в тебе розбита губа. Пробач мене, — винувато опустив голову чоловік.

— Я не розумію. Що відбувається?

     Чоловік підніс палець до зімкнутих губ, тим самим дав їй знак замовкнути. Потім підвівся і підійшов до вхідних дверей аптечної коморки. Пересвідчившись, що за ними ніхто не стежить він знову присів біля неї.

— Ліда, ти ж знаєш, що я був у відставці, так сказати, військовий пенсіонер. Але зараз такі часи, що я знову повернувся в армію. Так ще хоть якось можна вижити. Ми патрулюємо і зараз прочісуємо будівлі в яких були виявлені повстанці з Ситих Свободівців. Я прошу тебе, тільки скажи чесно, ти не в їх рядах?

— А що це змінює? — дівчина сурово глянула на свого опонента.

— Ти маєш рацію. Це нічого не міняє. У всякому випадку моє відношення до тебе. Ти ж знаєш, як сильно я тебе кохаю. Всі ці десять років.

— Як Ірина?

— Ми з нею розлучилися через три роки після тієї нашої з тобою ночі. А потім вона стала жертвою пандемії, — він на мить замовк, потім продовжив. — В нас є хвилин двадцять, поки за мною не приїхала наступна машина. Поки що ми одні в цій будівлі. Ти що тут взагалі робиш?

— Я намагаюся вибратися з цього клятого міста і дістатися нашої з тобою малої батьківщини.

— В центральну частину країни? Але як? Там скрізь блок-пости. Всі дороги перегороджені, — пояснював Славко.

— Дороги так, а поля і ліси, наприклад?

— Ти зовсім не змінилася, — ніби зачарований, чоловік вдивлявся в лице дівчини.

— Так. Ти також, — Лідія намагалася мило усміхнутися, але тільки відчула різку біль в нижній губі. — А-а-а-а!

     Дівчина піднесла руку до губи і побачила на своїх пальцях кров.

— Тріснула ще більше, — з докором прошепотіла Лідія.

     Славко зніяковів і знову попросив пробачення. Вона знала його надто давно, знала про його почуття і одразу смикнула, що саме він може допомогти їй вибратися з міста. Вона знала, що він готовий заради неї багато на що.
     Славко і справді був готовий заради неї на все, бо кохав її так, як нікого більше в своєму житті. Навіть незважаючи на те, що вона по віку годится йому в доньку.

     Їхня історія розпочалася десять років тому назад.
     Вона - молода студентка, яка підробляла диспетчером в таксі і переживала болючий розрив з колишнім хлопцем.
     Він - військовий підполковник на пенсії на двадцять років старший від неї, працював водієм таксі і мешкав зі співмешканкою Іриною вже десять років.
     В той період колишній Лідії був нею одержимий, постійно переслідував її і погрожував.
Одного дня, коли Ліда випадково в двох словах обмовилася про свою проблему, Славко люб'язно запропонував повечеряти в кафе, щоб трішки підняти їй настрій. Вона завжди думала, що він зробив це з ввічливості.
     Після кількох бутилок вина і текіли вони приїхали до неї і зайнялися тим, чим звичайно займаються закохані дорослі. Але дівчина просто була не твереза. Вона аж нічого не відчувала до на двадцять років старшого від неї чоловіка.
     Наступного ранку Славко вибачився і сказав, що сталася помилка. І дівчина не заперечувала, бо він зовсім був їй непотрібним. Але через місяць він все частіше почав з'являтися в її житті. Слухав її скарги на життя, вирішував питання з її проблемними колишніми стосунками, допомагав при переїзді, витирав її сльози. А через пів року такого, ніби дружнього спілкування, зізнався в коханні і запропонував їй стати його дружиною.

     “Славко, ти знаєш, як я до тебе відношусь, але я не можу стати твоєю дружиною. Вибач”, — такою була її відповідь.

     Її життя тільки набирало обертів і вона аж ніяк не хотіла провести його в провінційному містечку де не було жодних можливостей для особистого розвитку. А він вже прожив половину свого і не був готовий відірватися від насидженного місця. Та і не кохала вона його. Поважала, але не кохала, як чоловіка.
     Через пів року вона поїхала з того міста назавжди, залишила його наодинці з його коханням. Ще кілька років він понад усе намагався знайти її, слав квіти і подарунки на адресу її мами, дзвонив їй. Вона довго не відповідала , але потім попросила його зупинитись, щоб він не зруйнував себе зсередини від нереалізованого і не розділеного кохання до неї.
Тому вона добре знала, що він готовий ради неї на все.

— Ти ще пам'ятаєш, як було раніше? — запитала вона.

— Звісно ж. То був найкращий час та в нас немає зараз часу на ці спогади. Нам потрібно вирішити, що робити, — відповів чоловік майже непомітно усміхнувшись.

— Які є варіанти?

— Я можу відвезти тебе до себе в квартиру, а потім подумати, як доправити додому.

— Ти поїдеш зі мною? — запитала вона.

— Я не можу, — витримавши невелику паузу промовив Славко.

— Чому? — вдивлялася вона в його очі.

— Я на службі. Залишайся зі мною. Ти ні в чому обділена не будеш. Нас гарно забезпечують. Їжа, житло, медичні преференції, я буду тебе оберігати.

— Скажи мені, ти поїдеш зі мною? — наказовим тоном ще раз промовила своє питання Лідія.

     Славко не встиг відповісти, як в нього зарипіла рація:

“Ми будемо на місці через п'ять хвилин. Виходь до центрального входу. Прийом.”

     Славко стрепенувся і відповів по рації, що він вже виходить. Потім підійшов до дівчини, яка продовжувала сидіти під стіною і жмакати розбиту губу з якої продовжувала трохи сочитися кров.

— Залишайся тут. Я сьогодні вночі приїду і відвезу тебе до мами. Але залишайся тут, щоб не сталося. Я не підведу тебе. Я ж ніколи тебе не підводив.

     Вона замотала головою в підтвердження його словам.

— Я вірю тобі. Ти ніколи мене не підводив, — відповіла дівчина.

— Мені час, — чоловік погладив дівчину по волоссю і попрямував до виходу.

Лідія окликнула його:

— Ти поїдеш зі мною?

— Я приєднаюся до тебе пізніше, — після цих слів його трохи зсутулена часом або остеохондрозом спина розчинилася в коридорах магазину.

     Лідія маніпулювала ним і його коханням, як завжди. Але він був насправді гарним варіантом для того, щоб жити комфортно. Звісно ж, що зараз вона не могла йому довіряти, особливо в такий час. Тому вирішила чекати його не в аптечній кладовці, а в сусідньому магазині іграшок, на випадок якщо він приїде не сам. Якщо взагалі приїде? Але іншого варіанту не було. Вона не навчилася вчасно водити автомобіль та і навіть якщо вміла, то на блокпостах її б ніхто не пропустив, а з військовим інша справа.
     Вона вирішила його чекати. Набрала в супермаркеті стопку новеньких журналів і неквапливо гортала сторінки, очікуючи на Славка.