2200 рік
— Прокидайтесь! — скомандувала Рогнеда.

     Мара розплющила очі та не змогла нічого роздивитись, бо в її обличчя світило яскраве світло. Воно одразу згасло, але жінці потрібно було ще декілька хвилин, щоб знову пристосуватися до темряви.
     Коли вона сфокусувала свій зір, то побачила перед собою жіночу постать, що впритул схилилася над нею. Це була Рогнеда.

— Вставайте, — промовила літня жінка.

     Мара перевела погляд на свого чоловіка, який сидів на ліжку. Він вже не спав. Годинник показував третю годину ночі.

— Добре. Я вже не сплю. Я готова, — протягнула сонним голосом Мара.

— Це добре. Ходімо зі мною, — наполягала Рогнеда.

     Вони піднялися з ліжка і всі троє попрямували в невідомому напрямку. В коридорі за кімнатою було темно. Мара відчула, що наткнулася на щось, а коли протягнула руку, щоб намацати перешкоду, то відчула, що це рука Рогнеди, яку та виставила, щоб ніхто не впав. Мара взяла її руку, а іншу простягнула своєму чоловікові. Через деякий час вони зупинились, перед ними відчинились двері ліфта.

— Куди ми їдемо? — поцікавився ще сонний Тігул.

— Ми їдемо вниз, — відповіла Рогнеда.

     Проїхавши кілька поверхів, ліфт зупинився і троє людей потрапили в кімнату, яка була надто знайома Марі.

— Лабораторія? — здивувалась молода жінка.

— Так, нічого дивного. Я - біоінженер, колись Сектору Котомізації. Так, в мене є власна лабораторія, — відповіла Рогнеда.

— Занке знає? — поцікавився приголомшений Тігул.

— Йому не обов'язково все знати. Якщо зараз нам вдасться вивести з ладу чіп Сибіл, то ви одразу ж підете з ферм. Я вас виведу. Але за жодного випадку не кидайте її. Ви повинні доставити повідомлення, — Рогнеда говорила дуже серйозно.

— Зараз? Але ж ми навіть речі не взяли, — хотіла було заперечити Мара та її увагу привернуло інше. — Ви сказали “послання”. Яке послання і кому ми його повинні передати?

     Рогнеда запропонувала присісти і почала розповідати:

— Ми виведемо з ладу чіп Сибіл, але ви знаєте, що його не можна назавжди дістати з її тіла, бо її нервова система відмовить, а чіп самознищиться. В чіп я закодувала послання, яке ви повинні будете передати. Ви попрямуєте на північ до поселення Криполіс. На флаймобілі цей шлях займає п'ять чи шість годин. Там знайдете Словену. Вона - знахарка. Передасте їй Сибіл і вона вам допоможе. Інтеграція всіх чіпів проходить один раз на сім днів. До наступної інтеграцій у вас буде тиждень. Ще два дні на з'ясування обставин несправності. В сумі девять днів ніхто з Сектору Котомізації не буде знати про зникнення Котоми за територією Сектору. Вам вистачить цього часу, щоб втекти.

— Ви закодували послання в чіп, щоб підстрахувати себе і Сибіл, що ми її довеземо? Я правильно розумію, що за Сектором Котомізації існує інше життя? — сипала питаннями Мара.

— Нас викриють! Коли пройде інтеграція чіпу, то Сектор Котомізації точно буде знати де ми знаходимося. Вони прийдуть за нами де б ми не сховалися. Вони прийдуть, бо ваша донька ходячий gps-навігатор! Розумієте?! — вигукнув Тігул. — Якщо вам потрібно передати послання, то просто дайте його нам без Сибіл і ми його передамо.

     Рогнеда була спокійна і розсудлива. Вона не реагувала на вигуки Тігула. Так, ніби його не існує, жінка продовжувала говорити з Марою:

— Він все-одно вас здасть в Сектор Котомізації, щоб вислужитись. А звідти у вас немає шансу втекти. Тому я пропоную взяти з собою Сибіл. Зараз вона є вашим єдиним шансом на порятунок. Все, вирішуйте, — Рогнеда мала на увазі Занке.

     Мара вхопила Тігула за зап'ястя і відвезла в дальній від Рогнеда куток лабораторії.

— Тігул, ми не можемо її не взяти, бо Рогнеда нам не допоможе. Ми не в тому положенні, щоб встановлювати свої правила. Ми візьмемо дівчину, доставимо її до Криполісу, а далі ідемо самі. Домовились? — шепотіла Мара, яка від хвилювання вся покрилася липкими потом.

— Добре, та якщо нас знайдуть в Криполісі раніше, ніж ми зможемо піти?

— Тігул, ти розумієш, що Анук була права. І, можливо, їм вдалось вибрались і дістатися до інших поселень? Я не повірила їй, я сумнівалась, але окрім Сектору Котомізації там багато іншого життя. Можливо, ми знову будемо разом з нашою донькою? Ми допустили величезну помилку, коли не пішли з Анук. Зараз же ми не можемо більше помилятись, нам потрібно бути сміливими. Тігул, назад дороги немає, — Мара нахилила голову і притулилася до грудей чоловіка. Він мовчки обійняв її у відповідь.

— Добре, — промовив Тігул.

     Вони постояли так ще секунд десять, а потім підійшли до Рогнеди. Літня жінка зустрічала Сибіл, яка щойно спустилась в лабораторію.

— Привіт, люба. Сідай он в те крісло, — вона вказала рукою на котомізаційне крісло. На вигляд воно дуже нагадувало таке, які стоять в Секторі Котомізації, але це було з певними доробками і доповненнями. 

"Мабуть Рогнеда його модернізував", — подумала Мара.

     Тим часом Сибіл вже сиділа в кріслі. По тому, як вона вправно на нього заскочила, можна було зрозуміти, що робить вона це не перший раз. Рогнеда ж підійшла по щитів, що випали на стіні і повернула ричаг. По периметру підземної лабораторії почали вмикатися комп'ютери. На здивування Тігула, техніка не виглядала старою чи зношеною. Навпаки, все виглядало новим.

— Тігул, які у вас були пропозиції? — перебила чоловічі думки Рогнеда. Її голос інколи починав скрипіти так, що спокійний Тігул відчував роздратування.

"Хіба не можна прокашлятись?" — думав він.

— Я вважаю, що не потрібно постійно Сибіл бити током, бо це шкодить не тільки чіпу, а і її власному здоров'ю. Потрібно змінити амплітуду магнітного поля самого чіпа. Через це він вийде з ладу на триваліший час, ніж від перепаду напруги, — розповідав чоловік.

     Він добре в цьому розумівся, але впевнений в своїй теорії був не до кінця.

— Я тебе зрозуміла та ти не впевнений, — констатувала Рогнеда.

     Було видно як хвилюється Рогнеда, та показувати цього вона не хотіла.

— Рогнеда, — підійшла до неї Мара. — Як це сталося з вашою донькою?

     Рогнеда видихнула, ніби сумнівалась в тому, що потрібно комусь це розповідати і промовила:

— Занке віддав їм її.

     За наступні двадцять хвилин Рогнеда розповіла свою історію відчаю і болю.

     Виявлося, що після того, як, тоді ще молоду, Рогнеду заслали на ферми до кліматичних переселенців, вона народила від Занке маленьку дівчинку. Тим немовлям була Сибіл. А Сектор Котомізації, дізнавшись про те, що Рогнеда може народжувати, вирішили відлучити її від коханого та перевести до Центру Клонування в якості жінки-інкубатора. Для того, щоб вона народжували дітей для інших. Але в ті далекі часи між Рогнедою і Занке буяло справжнє, чисте і палке кохання. Дізнавшись про це, Занке, який до нестями кохав Рогнеду, пішов на угоду з Сектором і віддав їм Сибіл. Таким чином він врятував свою кохану від страшної участі, але в той час і втратив її.
     Пологи були дуже тяжкими і Рогнеда тривалий час лежала обезсилена і в напів свідомому стані боролась з інфекцією. Та одужавши і піднявшись з ліжка, вона дізналась про те, що натворив Занке.
     Цей його вчинок привів до того, що Рогнеда більше не бачила в ньому опори і об'єкта кохання всього свого життя. Вони свідомо віддалились один від одного. За все своє життя Рогнеда так і не знайшла в собі сили вибачити його.
     Через багато років Занке спромігся таки повернути їхню доньку до дому, та вона не була тою Сибіл, яку у них забрали. Вона була Ктомою і по закону Сектору Котомізації повинна була виконувати обов'язки служниці на фермах.
     Так і незмирившись з цим, Рогнеда провела багато років намагаючись знайти спосіб повернути Сибіл її власну свідомість, якої її лишили вжививши чіп.

     Мара з Тігулом були приголомшена цією історією. Вони бачили справжній біль і сльози в очах літньої жінки. Мара відчувала жаль. Вона також зробила дурницю,  коли не пішла зі своєю донькою. Тому зараз, почувши історію Сибіл, вона була рішуча, як ніколи.

— Вибачте, Рогнеда, — Мара погладила зігнуту жінку по спині. Їй хотілось втішити і полегшити її біль, та зайвого часу не було. Сибіл вже була готова до нової експериментальної процедури. Тігул майже налагодив апаратуру. Рогнеда трішки відхилилася і спробувала непомітно змахнути ледь проступившу на очах сльозу, але Мара все бачила. В неї здавило в грудях від відчаю, що вона може прожити решту життя, як Рогнеда, перетворивши його на нікчемне жевріння.

— Розпочнемо, — промовила літня жінка, що вмить зі слабкої матері знову перетворилася в стервозну і дещо грубу бабу.

     Варто було Тігулу розпочати, як в замкнутому приміщенні підпільної лабораторії почав розноситись гул. Низький тон якого свідчив про те, що процедура може бути успішною. Всього вона зайняла пів години.

— От і все, — підтвердив свої слова чоловік, відкинувши основний рубильник. Він піднявся з круглої табуретки і підійшов до Сибіл. Дівчина була без свідомості. І те, ким вона прийде до тями, вирішувало їх з Марою долю.

— Скільки потрібно часу? — уточнила Рогнеда. Вона не виказувала абсолютно ніякого хвилювання, ніби в кріслі непритомною лежала зовсім не її донька.

"Мабуть, за роки такого життя, вона звикла не виказувати жодних емоцій?" — думала Мара і не могла зупинитись. — "Чому вона впевнена, що Сибіл її донька? Можливо це просто Котома, як всі?"

     Та шквал її думок перервав голос Тігула, який прошупував пульс дівчини:

— Я гадаю, що все в нормі. Її показники не як в Котоми.

     Рогнеда помітно оживилась після цих слів і хутко попрямувала до дверей, що вели в спільний коридор.

— Рогнеда, ви куди? — вигукнула збентежена Мара. Чи боялася вона? Так. Їй було страшно, бо Рогнеда могла їх спантеличити і обманути.

     Натомість жінка не зупиняючись шмигнула у відчинені двері і на ходу кинула кілька слів:

— Готуйтеся. Йдете зараз.

Мара вирячилась на свого чоловіка.

— Ти готовий? Ти впевнений, що чіп тепер відключений?

— Я думаю, що все спрацювало. Ми не зможемо вибратися не взявши з собою Сибіл, — пояснював Тігул, який насправді не вірив в успішність процедури, але іншого виходу не бачив.

     За мить повернулася Рогнеда. Вона часто вдихала від задишки, яка турбувала її.

— Беріть Сибіл і за мною.

     Тігул підняв на руки високу і тендітну дівчину, перекинув через своє плече і попрямував за Рогнедою. Мара покрокувала слідом за ними. Всю дорогу вона вдивлялася в смоляні пасма, які хвилями звисали вниз по спині її чоловіка.

"Мабуть Рогнеді і не було важливим, чи саме ця дівчина є її кровно-народженою донькою. У всякому випадку вона отримала замісну терапію і знову знайшла сенс свого життя." — Мара думала про Сибіл і Саю, проводила паралель між собою та Рогнедою.
Безумовно, між ними нічого спільного не було крім болю за своїх доньок.

     Перейшовши на інший кінець темного коридору вони зайшли в маленький бункер. Там було дуже тісно і вся четвірка ледве вміщувалась в приміщенні. Перед ними стояв флаймобіль старої моделі.

— Сідайте і по тунелю ви виїдете за територію Сектору Котомізації. Далі на північ. В навігаторі збережені координати Криполісу. Знайдете Словену. Знахарку. Сибіл обов'язково доправте до неї, бо це має значення для всього людства.

     Мара з Тігулом не стали задавати ніяких питань, бо хотіли швидше вибратись з Сектору. Тому вони поклали непритомну Сибіл на заднє сидіння і вирушили по підземному тунелю до світла, до нового життя.


2020 рік
     Марія вже третій день не могла відійти від зустрічі з Боженою і тим хворим на голову Пастором. Два дні підряд дівчина була вдома сама, бо її чоловік поїхав в командировку. Але вона знала, що його відсутність не була повязана з роботою. Він був в неї, її колишньої подруги, яка тепер була вагітною від нього. Але Марії було все-одно на причину його відсутності. Вона раділа з того, що він залишив її в спокою хоча на кілька днів.
     Та сьогодні їй було гірше, ніж вчора чи інші дні до сьогоднішнього дня. Її рвало з самого ранку. Вона нічого не їла. Відчувала себе паскудно. Сьогодні її тиран мав приїхати додому і це її бентежило ще більше, від думки про це їй ставало ще гірше. Хоч вона і вважала, що Божена зїхала з глузду, але все ж не хотіла викидати подругу зі свого життя, бо крім неї в Марії не було жодної довіреної особи. Вона знала, що як тільки її самопочуття покращиться, вона знову попросить у Божени допомогти їй втекти від свого тирана.
     Після опівдня, коли Марія чергового разу пішла в туалет спорожнити шлунок, а потім обезсилена і голодна звалилася в постіль, приїхав її чоловік. Вона чула, як він увійшов. Та Марії знадобилося не багато часу, щоб прислухавшись зрозуміти, що він не сам. З коридору доносився жіночий сміх.

“Проходь, люба. Я зараз все вирішу.”

“А якщо ні?”

“Я обіцяю.”

“А якщо вона не захоче? Я не буду першою! Я можу бути лише єдиною!”

“Пройди сюди. Сідай тут. Я зараз все зроблю. Не хвилюйся. Це шкодить нашому малюку.”

     Марія розуміла, що відбувається. Вона на перед знала, що він привів свою вагітну коханку в їхній дім, щоб та могла тут жити як господиня, як його дружина. Сил в Марії не було. Все на що вона спромоглася це взяти телефон і написати Божені повідомлення:

“Забери мене, бо зараз він мене вб'є.”

     Трохи нижче дописала точну адресу. Потім заплющила очі і продовжила лежати в кроваті. Їй було страшно і одиноко.      Приреченість відлунювалася в кожному ударі її серця. Дівчина чула, як він спочатку пройшовся по будинку, щоб знайти її, потім зайшов в кімнату.

— От ти де! — вигукнув він намагаючись її злякати, бо він бачив, що вона ніби спить. Марія не відповіла. Вона відкрила очі і просто втупилася в стелю. — Ти Сплячою Красунею прикидаєшся? Потрібно поговорити, — він дивився на неї і палав від злості.

Марія відчувала це, але продовжувала мовчати.

— Вона буде жити тут зі мною. Народить мені дитину. Ти ж хотіла розійтись? — реакції від дівчини не послідувало, що ще більше збісило чоловіка. — Ти можеш піти з цього дому. Я не буду тебе шукати чи переслідувати. Але я не дам тобі не копійки, бо в мене тепер нова сім'я. Справжня. Розумієш? Жінка, яка мені народить нащадка. А ти не потрібна. Яка з тебе користь? Ти не можеш стати матір'ю … Та і дружиною, впринципі.

     Марія лише закотила очі до лоба та не від обурення, а від нудоти, яка підступила до горла.

— Ти розумієш, що я пропоную тобі свободу? — продовжував він.

     Марія повернула голову в його сторону і поглянула в його обличчя. Вона бачила як на його скулах ходити жилваки. Він був жахливою людиною. Жорстокість наповнювала його від маківки до п'яток.

— Якби не мої ідеї і мій талант, то ти б навряд чи мав можливість заробити всі ті гроші, на які ти хочеш утримувати її і дитину, — заперечила дівчина. — Тому я хочу забрати свою частку.

     Йому це не сподобалося. Він вважав, що жінка не може перечити чоловікові ні за яких обставин. Жінка була для нього рабою. За рабу він вважав Марію і вона добре знала, що очікує ту іншу, її колишню подругу, яка увійшла в цей дім новою господинею. Вона знала, що ту іншу спіткає така ж сама доля, а то ще й гірша.
     Він ухопив її за волосся обома руками і різко стягнув з ліжка. Вона з гуркотом звалилася на підлогу і автоматично прикрила руками голову і згрупувалася в клубок. Далі послідувало те, чого вона очікувала, але боялася. Один за одним він наносив їй удари ногами з усієї сили. Вона знала, що в приступах агресії він не міг зупинитись. Він не контролював свою злість, а їй набридло все це. Вона втомилася чи зламалася. Марія не намагалася втекти чи припинити знущання над собою. Вона не благала припинити. Через кілька хвилин обезсилена дівчина перестала прикривати голову руками. Вона здалась.

***
"Мама рідна! Марія! Марія, ти чуєш нас?!"

"Вона жива?!"

"Пульс ще є, але вона довго не протягне!"

"Хто зробив це з нею?"

"Той виродок? Чоловік її?"

"Так. Він. Забирайте її."