2200 рік
— Тігул, тут щось не так, як ми собі думали й нам не можна тут залишатись, — промовила Мара.

— Маро, ти впевнена в тому, що служниця — Котом? Можливо це від стресу тобі здалося? — намагався виправдати ситуацію Тігул.

Та Мара не вважала себе дурною. Скількох Котом у своєму житті вона торкалася. Всі вони палали вогнем. Це не можна було сплутати зі звичайною підвищеною температурою під час хвороби. Інколи Тігул її надто дратував відсутністю кмітливості. Та сьогодні Мару це навіть ображало.
Вона встала з ліжка і почала ходити по кімнаті з одного боку в інший. Жінка часто так робила, коли потрібно було добре подумати й знайти розв'язання важливого питання.

— Ходімо. Нам потрібно все роздивитись і по можливості розвідати, що саме тут відбувається, — вона була невблаганною, тому чоловік підвівся, тим самим дав зрозуміти своїй дружині, що готовий.

Разом вони вийшли з кімнати та попрямували назад до розкішного ангара з якого їх нещодавно привели. Почути бодай щось через зачинені двері ангару не випадало можливості через товщину, тому Мара просто в них постукала.

— Що ти робиш? — сполошився Тігул. Він не очікував на такий вчинок дружини.

Двері відразу відчинились. Перед подружжям постала служниця.

— Вам до кого? — надто вичепурено промовила дівчина.

— Емм… Нам… Нам до пані Рогнеди, — випалила Мара те, що першим спало на думку.

Дівчина стояла мовчки витріщившись на Мару. Ніби зависла. Мара з Тігулом переглянулись між собою. Так, тепер Тігул був впевнений в правоті своєї дружини. Служниця була Котомом. Саме так вони зависали, коли давно не перепрошивався чіп.
Поки служниця продовжувала перезавантаження, з відчинених дверей ангару почала доноситись чиясь лайка.

“Навіщо ти погодився їх прихистити? Ти готовий пожертвувати своїм статусом заради них?” — голос належав Рогнеді.

За її словами дещо тихіше залунав чоловічий голос:

“Я розумію, та чи не краще їх обміняти на винагороду в
Секторі? Ти не думала про це, дурна баба?”

Це був голос Занке. Мара остовпіла. Всі її здогадки підтвердилися.

— Вам до кого? — надто вичепурено промовила дівчина, яка таки діждалась перезавантаження свого чіпа.

Це було жалюгідне видовище. Раніше жива, вдумлива, мабуть, весела дівчина, сьогодні повторювала тільки ті фрази, на які її запрограмували. Мара ненавмисно скривила рота. Це був вираз огиди до дівчини-Котома, системи, Сектору, до себе самої за те, що вона приймала в цьому участь.

— Вибачте, ми помилились. Підемо, — промовила Мара і схопивши Тігула за руку рушила в кімнату. Та за їх спиною пролунав голос.

— Любі мої, вам щось потрібно? — окликнула Рогнеда, яка стояла у дверному проємі й тримала за плече служницю.

— Ні, Рогнеда, ми просто вирішили піти на ферми подивитись на рослини, але заблукали, — виправдовувалась Мара.

Рогнеда наказала служниці йти в ангар, а сама підійшла до Мари з Тігулом.

— Гарна ідея. Ходімо, я все вам покажу, — посміхнулася літня жінка.

Вона провела їх ще кількома вузькими коридорами й відчинила двері іншого ангару. В ньому було багато світла, але воно було штучним. В декілька поверхів розташовувались масивні стелажі на яких зростав батат. Між ними снували працівники, які доглядали за рослинами.

— Тут багато світла, — зауважила Мара.

— Так, воно потрібно для того, щоб рослини могли гарно рости. Бо ж нам потрібно багато їжі, щоб прогодувати Сектор Котомізації, — розповідала Рогнеда.

З її обличчя не сходила посмішка, але вона була надто фальшивою, щоб цього не помічати.

— Ти все чула, так? — запитала Рогнеда Мару.

Мара одразу зрозуміла, що саме мала на увазі Рогнеда. Брехати не було сенсу.

— Багато Котом прислужують вам на ваших фермах? — риторично відповіла Мара.

Рогнеда знову посміхнулась і повільно підняла руку, запрошуючи пройти далі за нею. Мара з Тігулом попрямували за жінкою і згодом зайшли в окрему кімнату. Літня жінка сіла на дерев'яний стілець і запропонувала зробити те саме і своїм гостям. Після того, як вони сіли, жінка продовжила:

— Так. Багато. Я не хочу, щоб через вас у нас з Занке були проблеми. Ми, як бачите, не можемо поскаржитись на своє життя. Я не хочу цього втрачати. Розумієте?

— То ви нас здасте знову в Сектор Котомізації? Отак просто? — до розмови приєднався Тігул. Йому було страшно ніяково через те, що саме йому належала ідея прийти сюди за допомогою.

— Так, — скляним поглядом поглянула Рогнеда на Тігула.

— З Сектору можна втекти. За ним також є життя. Рогнеда, допоможіть нам. Ви можете піти з нами, — тихо запропонувала Мара.

Рогнеда виплюнула короткий роздратований смішок.

— Навіщо мені це? Мені вже дуже багато років — вона замовкла і пильно почала вдивлятися в Мару. — Твоє обличчя знайоме мені. Я тебе знаю.

Мара одразу зрозуміла що до чого.

— Рогнеда, ви знаєте не мене, а мою матір — Кубу, — внесла ясність Мара.

— Кубу? Куба була твоїм донором? Звідки ти знаєш хто твій донор. Це зазвичай секретна інформація, — насторожилась Рогнеда.

— Ні, вона була не тільки моїм донором, а й дружиною мого тата, — Мара намагалася знайти якусь зачіпку, щоб домовитись з Рогнедою.

Рогнеда пополотніла, опустила голову і почала гладити вказівним пальцем по бильцю стільця. За мить Мара з Тігулом побачила, як на сукню Рогнеди почали капати сльози.

— Я така винувата перед тобою. Я не хотіла. Я не знала. Мені так шкода, — бурмотіла собі під носа Рогнеда. Потім підвела голову і запитала. — Ти знаєш, що не пройдеш котомізацію?

Мара кивнула.

— То це ви були тим біоінженером, який проводив процедуру Котомізації? — поцікавилась очевидним молода жінка.

Рогнеда ствердно кивнула.

— Ви знали про генетичне відхилення і все-одно провели процедуру. Чому не знайшли іншого виходу? — допитувалась Мара. Тепер вона розуміла, що їй вдалося знайти слабке місце цієї жінки. Вона була впевнена, що Рогнеда їх врятує.

— Я хочу роздивитись тебе, якщо дозволиш, — проігнорувала питання мари літня жінка.

Вона встала зі стільця і підійшла до Мари. Нахилилася над нею і почала роздивлятись її, як те, що ніколи не бачила у своєму житті.

— Досить. Допоможіть нам. Ви не змогли зберегти життя моєї матері, то збережіть моє. Рогнеда, ви зможете позбутися почуття провини, яке роз'їдає вас з середини, — добивала жінку Мара.

— Ти така ж наполеглива, як і Куба, — Рогнеда відійшла від Мари й знову сіла у свій стілець. — Після смерті Куби мене відлучили від Сектору Котомізації та забрали всі блага, якими я була наділена за свої труди. Вони зіслали мене на ферми до кліматичних переселенців. Добре, що я приглянулася Занке, ато б згнила тут разом з немитими робітниками. Ти була в ангарі, де вони живуть? Тому, дівчинко, я вже давно несу покарання за смерть Куби, і те, що з моєю совістю, то не твої справи. Твоя мати була для них надто цінною, що вони її аж клонували. Цікаво.

— Рогнедо, — окликнула літню жінку Мара.

— Замовкни! Йдіть до своєї кімнати, — вона підвелась і попрямувала геть до виходу.

Мара з Тігулом також пішли, але дещо відстаючи від Рогнеди, яка більше не проронила жодного слова.

— Нам не вдасться втекти звідси. Одна надія на те, що Рогнеду замучать докори сумління, — сказала Мара своєму чоловікові, щойно вони зайшли до кімнати.

Мара не могла зрозуміти, чому на фермах є Котоми, бо в Котом перетворювали лише співробітників Сектору, які були корисними в інтелектуальному плані. Вона добре розуміла, що за цим криється щось зовсім інше, але що саме?

У двері хтось постукав. Тігул відчинив їх і побачив вже знайому служницю. Вона стояла непорушно витріщившись на нього. Чоловік подумав, що її несправний чіп знову перезавантажується, та дівчина швидко закліпала і зайшла в кімнату.

— Вислухайте мене. Я знаю, що ви біоінженер, — звернулася вона до приголомшеної Мари. — Я допоможу вам втекти, але вийміть чіп і візьміть мене з собою. Собою...Бою…

Служниця несподівано замовкла і знову зависла.

Чоловік з жінкою просто остовпіли й витріщились на служницю. Вони знали, що чіп міг бути неправильно запрограмованим і інколи давати збої. Але таких неполадок за свою кар'єру в Секторі Котомізації ніхто з них ще не бачив.
Дівчина продовжувала стояти, в той час, як Тігул наблизився до неї та помахав перед її очима долонею. Нічого не змінилося.

— Ей, дівчино! Ти там? — вдивлявся в її скляні очі чоловік.

— Що це, Тігул? В неї є своя свідомість разом із запрограмованою поведінковою програмою? — запитала Мара.

— Я не знаю. Але, мабуть, що так, — відповів спантеличений чоловік.

Дівчина знову почала кліпати. Вона це зробила так, ніби в її очі щось потрапило і відчувається дискомфорт.

— Пані Рогнеда вас запрошує на вечерю. Через дві години. Не запізнюйтесь, — промовила служниця, яка знову була під впливом чіпа.

— Добре, — промовив Тігул. — А як тебе звати?

— КМ-00098, пане, — відповіла служниця.

— Добре. А ще як? — продовжував чоловік.

— КМ-00098, пане, — повторила дівчина-Котом.

Тігул ствердно помахав головою і підійшов до своєї дружини. Служниця вийшла з кімнати та зачинила за собою двері.

— Мара, ти ж розумієш, що ми не в змозі дезактивувати чіп. Не дивись так на мене.

— Але вона може нам допомогти. На потрібно ще раз з нею поговорити. Можливо, ми можемо його дещо зламати, щоб вона була більше часу в стані людини, а менше — в стані Котоми? — поділилась своїми роздумами Мара.

Вона знала, що вийняти з неї чіп неможливо, бо дівчина помре. Та знайти спосіб порушити його роботу було можна. Але для цього їм потрібно було спеціальне обладнання, якого вони, на жаль, не мали.

Через дві години подружжя знову стояло в головному ангарі. На місці басейна стояв масивний дерев'яний стіл з чотирма стільцями по периметру. Їх зустрічала Рогнеда, яка сиділа в кріслі. За її спиною, опустивши голову вниз, стояла та сама служниця.
Літня жінка встала з крісла і ввічливо запросила всіх до столу. Лише один стілець залишився порожнім. Мара чекала, що з хвилини на хвилину до них приєднається Занке, та його ще не було.
Весь стіл був заставлений справжньою їжею: смаженим м'ясом, свіжими овочами, скляними графинами наповненими апельсиновим фрешем. Мара з Тігулом не могли приховати свого подиву.

— Як так? Скільки справжньої їжі, — дивувалася Мара.

— Ні, ми не їмо так кожного дня. Сьогодні ця вечеря у вашу честь. Ви-мої гості, — єхидно посміхалась Рогнеда.

— Ми чекаємо Занке? — запитав Тігул. Йому була дуже неприємною ця жінка, особливо після розмови на плантації. До того ж він знав, що вона щось замислила.

— О, ні. Ми не чекаємо Занке. Сьогодні він, як і завжди, розважається зі своїми кралями, набагато молодшими від мене. Та це пусте, бо влада сконцентрована все-одно в моїх руках, — Рогнеда легенько закусила нижню губу і глибоко вдихнула.

— А стілець? — Мара вказала на той, який стояв порожнім.

— Ммм… — протягнула Рогнеда. — Сибіл, сідай на стілець біля нас.

Сибіл?
Мара розгубилася.
Хто така Сибіл?
Та за секунду біля них, на вільний стілець, сіла служниця, яка мить назад стояла біля крісла.

— Сибіл? — озвучила питання, яке пролунало в її голові, Мара.
Вона по черзі дивилась то на Рогнеду, то на дівчину-Котому.

— Так. Сибіл. Сибіл — не служниця. Сибіл — моя донька. І ви заберете її з собою, — промовила Рогнеда.

2020 рік
Марія сиділа за письмовим столом свого домашнього робочого кабінету і згрібала до купи палітурки з ескізами та кресленнями. Вона була молодим архітектором і інженером. Талант був її найбільшим скарбом. Її тонка і сутула спина виказувала страх, який хронічно її супроводжував останні роки життя. Смоляні локони падали на плечі занедбаними спіралями. Вона квапилася, як ніколи.
Чоловік, який взяв її в дружини був багатієм і мав свою будівельну компанію. На багато років старший від неї. Власний, деспотичний, жадібний. Вона не кохала його, але оскільки їй не пощастило народитися в заможній сім'ї, іншого виходу, окрім як вийти за нього заміж, в неї не було.
З роками його кохання розвіялося, як вранішній туман, а вона стала заручницею обставин. Молода, красива, гідна кращого, але просто піти від нього вона не могла. Не те, щоб не було в ній рішучості. Ні. Вона мала сильний дух. Та розуміння того, що вона може лишитися без засобів до існування і знову повернутися в ту бідноту з якої ледь вибралася, кожного разу її зупиняло.
Одразу після одруження її чоловік дуже мріяв про дитину, та Марії вона була не потрібна. Не було в ній кохання, не було співчуття і жалю, як і пристрасті до нього. Після кількох років подружнього життя і невдалих спроб завагітніти, чоловік почав прикладати до неї руку і кожного разу винити у відсутності нащадка.

“В тобі скільки жовчі, що ти не можеш завагітніти! Ти вбиваєш моїх дітей своєю отрутою!” — часто кричав він лупцюючи непокірну дружину.

Інколи Марія думала, що проживає своє життя в якомусь вакуумі. Єдине, що їй допомагало відволікатись — це її робота.
Вона працювала головним архітектором в будівельній компанії свого чоловіка. Її креслення й ескізи бункерів були унікальними. А коли почалась пандемія, то такі будинки-бункери підлетіли в ціні, як опара на дріжджах. Її чоловік став заробляти ще більше, будуючи для багатіїв намальовані нею безпечні та повністю автономні будинки. І коли в лайці вона говорила, що хоче вирішити питання про їхнє розлучення, він і чути нічого не хотів. Золота рибка, що приносила гарні ідеї для його заробітку. От ким вона для нього була.

Марія почула, що в будинок хтось зайшов. Це був він — її тиран. Чоловік швидко наближався до дівчини, яка непорушно продовжувала сидіти за письмовим столом. Вона вирівняла спину, підняла гостре підборіддя, як панночка, зробила глибокий вдих і повільний видих. Дівчина знала за чим він прийшов. Йому потрібні були нові ескізи, а їй потрібне було розлучення. Воля була її метою останні кілька років.

— Де вони?! — він шаркнув її за худе плече різко розвернувши до себе обличчям. Вона була незворушною і гордою. — Ти оглохла? Я ще раз запитую, де вони?

Марія бачила, як з його рота летіла слина, як в скаженого собаки.

— Як в неї справи? — відповіла дівчина.

Вона продовжувала непорушно сидіти перед зігнутим над собою чоловіком. Вона не показувала свого страху, а можливо і справді перестала його боятися.

— Ти обіцяла що намалюєш нові ескізи! Мені потрібно їх показати замовнику!

— Мммм… Вона вагітна? — єхидно усміхнулася Марія.

Вона добре його знала і розуміла, що він стримується з останніх сил, щоб не вдарити її, як робить це завжди.

— Пішла геть!

Він схопив її руку і з усієї сили швирнув на підлогу. Підійшов до письмового столу і почав все з нього викидати, швиряючи по всій кімнаті. Марія продовжувала незворушно сидіти на підлозі спостерігаючи за цим дійством. Попорпавшись і не знайшовши того, що йому потрібно, він знову накинувся на дівчину. Кілька разів пнув її ногою в живіт, потім вхопив за горло і підтягнувши до себе прошипів:

— Як ти мене дістала! Де вони? Ти обіцяла! Посидь тут і подумай, як правильно зі мною спілкуватися, — він послабив свою хватку і Марія з гуркотом опустилася на підлогу. Вона була абсолютно беземоційною.

— Давай розлучимось, — окликнула вона чоловіка, коли той вже майже вийшов з кімнати. Але він навіть не зупинився, а лише кинув на ходу:

— Я ліпше вб'ю тебе!

Чи вважала вона своє життя нікчемним? Так. Вона, її чоловік-тиран, який не хоче розлучатися і його вагітна коханка, яка до того ж колись була їй подругою. Вона піднялася і вирівнялася на своїх двох в повний зріст. Його в будинку вже не було. Марія взяла запасні ключі, які зробила пару місяців тому назад, накинула на свої плечі легкий плащ і вийшла на вулицю.
Першою, кого побачила дівчина, була старенька жінка років вісімдесяти семи, можливо більше. Вона йшла шаркаючи ногами, а лівою рукою трималася за зігнуту прожитими роками спину.
Марія окликнула стару жінку тим самим звертаючи на себе її увагу. Бабуся зупинилася.

— Бабусю, ви чому на вулиці? Вам же не можна виходити на вулицю. І без маски. Ви ж можете підхопити вірус.

— Дочка, я знаю, що таким як я літнім людям не можна виходити на вулицю.

— То в чому справа?

— Це моя остання весна, дочко, а зараз цвітуть абрикоси. Я хочу побачити це і відчути їх аромат ще хоча б раз.

Марія відчула, як підступають сльози. Їй було жаль цю абсолютно не знайому для неї бабусю.

— Вам потрібно чимось допомогти? — наостанок поцікавилася дівчина.

— Ні, дочко, ти краще собі допоможи, бо бачу я, що ти нещасна.

Марія залишилась стояти, як укопана і дивитися вслід шаракаючій старечими ногами по асфальті бабці.