Кілон вже бував у цьому місті одного разу, але він не хотів цього афішувати з певних причин. Так, він знав, що можливо повернути повністю память жінці, яка йому подобається, але вагався зробити це, тому поки що мовчав.
В місті Мізукі вони пробули ще кілька тижнів. Весь вільний час Кілон проводив з Анук і її сином. Реабілітація біоінженерки проходила без ускладнень, тому вона вже пересувалася самостійно без допомоги крісла-візка, але як і раніше мало що пам'ятала. Хітон продовжував навчатися в навчальній групі з однолітками. А Мара зі своєю сім'єю остаточно вирішили осісти в Мізукі. Вони отримали в користування простору квартиру з усіма зручностями в одній із висоток. Мара влаштувалася океанологом в “Господарський центр по збереженню морських популяцій”. Тігул вимушений був відвідувати додаткове навчання по роботі з системою “Землетрус”, бо єдине місце, яке для нього знайшлося, це був “Центр антисейсмічної дії”, в якій він повинен був обслуговувати систему подушок під будинками. Для них це були абсолютно нові професії, але їхня готовність до нового життя саме в цьому місті, надавала їм сил перебороти всі перешкоди.
До кімнати Анук увійшов Кілон. В своїй руці він тримав маленьку скляну колбочку в якій зростала маленька квіточка помаранчевого кольору. Він обережно передав її в руки жінці, викликавши цим подарунком в неї посмішку. Потім нахилився і акуратно чмокнув її в щоку.
-Привіт.-привітався він.
-Яка краса!-вигукнула жінка.-Ти так добре мене знаєш. Мені дуже приємно. Дякую.-промовила жінка.
-Ти вже готова?-усміхнувся здоровань і додав.-Хітон скоро повернеться з навчання?
Жінка недбало змахнула рукою і відповіла:
-В них сьогодні день дослідних проектів, тому ми поїдемо без нього.
-Але ж він так хотів!-здивувався чоловік.
-Ти ж знаєш, що його дуже цікавлять альтернативні методи виготовлення їжі-штучне м'ясо, культивація рослин без кисню і таке інше, а сьогодні саме такі заняття.-знизала плечима Анук.
-Ну, добре. Їдемо самі, але він просто зобов'язаний буде нагодувати нас якимось делікатесом власного виробництва.-пожартував чоловік.
Анук підвелася і двоє попрямували на найвищий поверх будівлі. Там знаходилася зупинка безпілотників, які безперервно доставляли всіх охочих в різні частини міста.
Поверх, на якому розташовувалася зупинка, був напіввідкритим. Зовнішня стінка була скляною. Скляний тунель, по якому влітав і вилітав назовні безпілотник, ніби пронизував поверх наскрізь. Перед самою посадкою стояв пропускний пункт, щось на кшталт товстого стовпа з якого висувалися окуляри, кожного разу, як підходив новий пасажир. Для вдалої посадки в безпілотник, потрібно було подивитися в окуляри, які зчитувати інформацію про жителя і про те, куди він хоче летіти. Одразу ж формувався маршрут, пасажир сідав і безкоштовно летів туди, куди йому було потрібно.
В цьому місті було безкоштовним все. Гроші вже давно втратили свою бувалу цінність, тому що більша половина людства вимерла через кліматичні зміни, що призвели до різних катаклізмів і постійних погодних аномалій. Вже давно головна задача кожного, хто ще залишився на цій планеті, просто вижити. Всім дипломатичним зв'язкам прийшов крах. Головною цінністю були ресурси: деревина, вода, їжа, кисневі капсули, паливо і багато чого іншого, але ніяк не папірці з зображенням якихось людей.
Місто Мізукі можна було назвати альтруїстичним. Жителі віддавали багато своїх ресурсів для дослідження аграрної сфери, вирощуванню різних рослин, на відродження морських популяцій. Вони вірили в те, що Землю можна відродити за допомогою науки і того, що ще не відібрала природа.
Місто не було войовничим, тому Кілон скептично відносився до рішення Мари і Тігула залишитись тут назавжди. Він розумів, що рано чи пізно місто знищить Сектор Котомізації, який, розширюючи свої території, забере всі їхні наукові розробки і, таким чином, здобуде собі ще чималу дюжину піддослідних рабів.
Кілон з Анук підійшли ближче до стовпа, майже синхронно поглянули в окуляри і пройшли на посадку. Зазвичай в безпілотниках було по три-чотири пасажирських місця. Це залежало від комплектації і року випуску. Ті, які були випущені раніше, мали три місця. Більш нові мали чотири.
Кілон пропустив Анук вперед, а після того, як жінка вмостилась, сів і сам.
“Ооооо! Зачекайте! Зачекайте нас!”
Почувши ці вигуки, Кілон зі супутницею почали озиратися по сторонах. До їхнього безпілотника бігло двое людей: чоловік і жінка.
Жінка, на перший погляд років сорока семи, була дуже огрядною і мала кучеряве морквяно-руде волосся, яке при бігові відпружинювалося вверх-вниз, ніби амортизаторна пружина. Скоріше за все, через надмірну вагу, жінці було важко бігти, тому вона волочилась позаду.
Чоловік був попереду рудої жінки. Це виглядало дивно, але він мав таке ж саме кучеряве морквяно-руде волосся, але обрізане піч чоловічу зачіску. Він був середньої тілобудови, тому йому вдавалося пересуватися проворніше.
Він хутко запригнув в безпілотник і привітався з незнайомцями. Слідом за ним заскочила рудоволоса жінка. Щоки її були багрово-красного кольору, а задишка була такою сильною, що заважала їй зрозуміло говорити.
-Я..я...Рут..-не дивлячись на всі перешкоди, рудоволоса жінка усміхалась.-Привіт...А це-мій Руф.
Вона вхопила його щоку своїми пухкими пальцями, притягнула його до себе ближче і чмокнула в щоку. Чоловік не пручався, а навпаки підбадьорився і відповів рудій пампушці тим самим.
-Привіт.-відповіла Анук.
Кілон мовчав. Для нього це було занадто. Він не звик до відкритих проявів почуттів.
Але руду парочку непривітність здорованя зовсім не збентежила. Вони продовжували вовтузитися на своїх кріслах. А Анук не могла відвести від них свого погляду, хоч і розуміла, що її поведінка виглядає дивною. Та коли Рут повернулася в сторону біоінженерки і зловила її погляд на собі, то вибухнула гучним сміхом. Анук поспішила відвести погляд.
-Я вас прошу, не ховайте погляд. Не соромтесь!-голосно звернулася Рут до Анук.
А та в свою чергу ще більше зніяковіла і можливо б навіть вкрилася багровим румянцем, якби не була темношкірим клоном. Кілон продовжував сидіти непорушно. Безпілотник почав вилітати, а Рут продовжувала говорити до Анук:
-Ми-руді! Я звикла до цього. Нас завжди роздивляються з подивом.
-Хех..-приєднався до розповіді своєї жінки Руф.-То ви, пані, ще не бачили наших діток. Вони всі як ми-руді і конопаті. Ми-знаменитості. Більше таких не має.
-Як вас звати?-запитала Рут.
Анук знову зніяковіла від того, що тепер може здатися цим цікавим людям невихованою ханжою. Ще й Кілон сидів, як спостерігач, якому було зовсім не цікаво. Нерухомо, поклавши обидві руки на свої міцні бедра.
-Ой, вибачте. Я-Анук, а це-Кілон. Я просто дещо спантеличена.-посміхалася жінка.
-Ви ніколи не бачили рудих людей? Саме це вас спантеличило?-запитав Руф. Він здавався дещо серйознішим від своєї дружини.
Анук на мить замовкла. Вона не памятала, чи бачила колись рудих людей.
-Я, нажаль, не пам'ятаю.-сумо відповіла біоінженерка.
-Не пам'ятаєте?-перепитала Рут, яка одразу притихла і оживилась одночасно.
-В мене була травма і я втратила свої спогади.-зніяковіла Анук. Їй не подобалося говорити про те, що з нею сталося, бо вона відчвала себе зовсім безпомічною, тому поспішила перевести розмову в інше русло.
-У вас є діти і вони також руді?-запитала Анук.
Розмова про діток моментально оживила руде подружжя.
-Так, наші діти-це наше все. Вони наше майбутнє.-відповіла усміхнена Рут.-У нас їх девять. Але ми з моїм милим Руфом хочемо встигнути двадцять, доки ще нас носить цей гавняний світ.
Після слова “гавняний” Рут залилася громким сміхом, який вирвався десь прямо з її шлунку.
-У вас девять рудих дітей? Ви їх клонуєте?-зацікавилася біоінженерка.
-Ми науковці в четвертому поколінні і наша мета зробити так, щоб руді люди не вимерли, як альбіноси.-відповів глава сімейства.
Рут поглянула на Руфа, потім на Анук. І ніби не помічаючи Кілона, різко ухопила жінку за кисть. Вона стиснула худу руку в своїх пухких долонях і промовила:
-Дорогенька, нас звела доля. Я розумію вашу біду, бо в нас така ж сама.
Кілон, який весь цей час дивився у вікно на місто Мізукі під своїми ногами, почувши слова Рут, оживився.
-Я не розумію.-насторожилася Анук.
-Наші дітки страждають постійними провалами в пам'яті. Це побічний ефект від технологій, по якій народжуються руді діти. Їм прищеплюють спеціальний білок, який дає їм змогу жити під цим сонцем так само, як і всі інші в цьому місті. Але побічним ефектом є періодичні втрата пам'яті. -Рут притихла на мить, піджала підборіддя і продовжила.-У нас є спеціальний апарат, який повертає пам'ять.
-Ох!-Анук перехопило подих.
-Але, дорогенька, є одна проблемка.- Рут знову піджала нижню губу. -У нас немає ваших спогадів.
-Їх можна створити.-втрутився в розмову Кілон.-Я прав?
Руф усміхнувся і кивнув головою. Він не розумів до кінця відносин між двома молодими людьми, але бачив, що між ними є якийсь невидимий зв'язок. 
-Кілон, чи це не чудово, що ми познайомилися з Рут і Руфом?-жінка світилась від щастя. Кілон лиш хмикнув, ледь видавивши посмішку на своєму обличчі.
Час за розмовою пройшов швидко і безпілотник вже привіз пасажирів до пункту призначення. Руде сімейство вийшло першими, та зачекали пару біля виходу. Рут простягнула шматок паперу з написаною на ньому адресою.
-Приїжджайте до нас сьогодні. Спробуємо вам допомогти.
-Ми будемо обов'язково. - Кілон взяв з рук рудої папірець, випередивши Анук.

Того дня вони гарно провели час в океанаріумі. Мара, яка нещодавно почала там працювати, люб'язно погодилася провести для них екскурсію. Частина океанаріуму, до якої впускали звичайних відвідувачів, складалася з велетенських акваріумів, що виконували додаткову функцію майже прозорих стін. Мара йшла попереду, вона постійно поправляла кучерявий локон неслухляного смоляного волосся.
- Ти змінила зачіску?- поцікавилася Анук.
Мара незупиняючись, повернула голову в півоборота і відповіла:
- Так. Я подумала, що раз я і моя родина кардинально змінюємо своє життя, то і зачіску потрібно змінити.
В деяких акваріумах можна було побачити косяки риб, які метались, мов стріли, зі сторони в сторону. Інші ж акваріуми видавалися зовсім пустими, але Мара сказала, що так здається лише на перший погляд. Частину розведених популяцій місто вбивало в їжу, розподіляючи морепродукти між видавничими харчпунктами, в яких всі жителі отримували необхідні продукти. Іншу ж частину випускати в безкрайні простори океану. Деякі види виживати в дикій і суровій пригоді, а інші-ні. Та океанологи намагалися зробити все, що було в їхніх силах.
Анук розуміла, що Мара змогла би допомогти їй написати частину спогадів з її минулого життя, та жінка не довіряла своячці. Вона знала, що Мара дещо приховує, та щоб розібратися що саме, Анук потрібно було повернути свої спогади. Тому єдиний, на кого інтуїтивно вона могла покладатися, був Кілон.
В кафетерії океанаріуму трьох молодих людей вже чекав сервірований стіл. Мара замовила його, щоб пригостити своїх друзів. На ньому стояло велике блюдо, на якому лежала середнього розміру риба. Шкіра її була вкрита лускою синьо-зеленого кольору. Анук не дуже любила рибу, тому невимушено поморщила носа. Та в Мізукі морепродукти були головними в раціоні кожного мешканця.
-Я хочу вам щось розповісти.-прошепотіла Мара, щойно присівши на тверду поверхню зайорзанного сидіння.
- Що саме?-насторожилась Анук.
Кілон також почав прислуховуватись, хоча і був частково занурений у свої власні роздуми. Він думав про втрачені спогади Анук.
Коли Анук перший раз сказала йому, що хоче повернути спогади, Кілон занепокоївся, бо він розумів, що скоріше за все, втратить шанс здобути її прихильність. Але сьогодні, коли почув від рудої, що спогади потрібно написати, бо їх нема в записаному вигляді ніде, то почав замислюватись про те, що міг би злегка їх відкоригувати, якби цю місію жінка довірила йому. Він не вважав це нікчемним вчинком. Подорожуючи по світу він бачив набагато гірші і нікчемніші вчинки.
-В нас тестують спеціальну установку для коригування погоди.-донеслися до чоловіка слова Мари.
-Ти так швидко стала вважати це місто своїм домом.-відповіла трохи здивована Анук і додала.- Що за установка?
-Анук, ми вирішили залишитись тут, тому потрібно вливатися в колектив.-усміхнулася своячка.
-Навіщо установка для коригування погоди?-втрутився Кілон.
-Ну для того, щоб остудити температуру в океані і мати змогу вирощувати ті популяції риб і ссавців, які знаходяться за крок до вимирання.-пояснила жінка.
Кілон мовчки нагнув голову над тарілкою і непомітно закотив очі. Він не вірив у спроможність до виживання цього міста, навіть попри те, що їхні технології були розвинутими. Тому хотів скоріше вшитися звідси, але без Анук і Хітона не міг цього зробити, бо вони були його завданням.
Після обіду в океанаріумі двоє направилися в  гості до нових знайомих.
Руде сімейство мешкало не в квартирі, як більшість, а в окремому будинку. Він мав декілька поверхів, а через скляні стіни було важко щось розгледіти, бо по всьому периметру будинок був густо усіяний скляними колбами з рослинами.
Рут розгледіла гостей ще не підході до вхідних дверей через скляну стіну. Вона вибігла їм на зустріч. В одній руці жінка тримала руде немовля, якому здавалося не було ще й року. А ззаду виступало ціле горнятко руденьких дітей різного віку і зросту.
-Руф! Забери дітей!-крикнула Рут повернувшись в дверний проєм. Руф одразу вибіг, дрібно перебираючи ногами, привітався і загнав дітей назад в будинок.
-Заходьте, я дещо вам дам.
Рут відійшла від дверей, тим самим пропускаючи гостей в середину.
Оздоблення будинку було скромним. По всіх закутках виднілися розкидані речі.
-Не звертайте увагу. В нас завжди бардак. Та з цим можна миритися, якщо виконуєш важливу місію материнства. Сідайте.-Рут простягнула невелику дерев'яну коробочку і вклала її прямо в руку Анук.-В середині реєструючий пристрій. Але, оскільки ви не пам'ятаєте, то це повинні зробити ваші близькі, які можуть скласти пазл ваших спогадів воєдино. Після того, як всі записи будуть зроблені, приїдете до нас знову і ми повернемо все на круги своя.
Анук з вдячністю прийняла пристрій з рук Рут, майже непомітно усміхнулася і простягнула коробку Кілону.
-Візьми. -промовила жінка.
-Я? Але чому я?-запитав здивований на перший погляд чоловік.
-Бо лише тобі я довіряю.
-А Мара з Тігулом?-продовжував Кілон, щиро не розуміючи, чому Анук не довіряє своячці. 
-Бери і не запитуй нічого.-втрутилася Рут.-довіра жінки дорогого коштує.
Кілон прийняв з рук Анук коробку з пристроєм і сховав її в наплічну сумку.
Ввечері, коди він знову дістав пристрій, Кілон вже знав що робити. Він всю ніч надиктовував події, які сталися від початку їх знайомства і подорожі з Сектору Котомізації.
А наступного дня вони повернулися до скляного будинку рудого сімейства.