Всю ніч Анук з Кілоном провели в дорозі. Зворотня дорога зайняла трішки більше часу, бо їм довелося кілька разів робити привали для того, щоб Кілон мав змогу перепочити. Анук в ці проміжки часу намагалася проявити найбільшу турботу про Кілона, але його гнів не проходив. Вона намагалася щиро подякувати йому за те, що він робить для неї і дітей, за те, що ризикує своїм життям. Та Кілон всього лише однією фразою змусив її знову замовкнути. Він сказав їй, що робить все це не заради неї і її дітей, а тільки тому, що це його робота за яку йому платять.
     До наступного ранку Анук з Кілоном вже дісталися до Криполісу. Всю дорогу вони подолали мовчки. На горизонті промальовувались охайні будиночки, які купались в невеликій кількості зелені, що росла по всьому поселенню зеленими острівцями. Анук закохалася в цей колір, бо асоціювався в неї зі свободою і красою, якої вона не бачила в Секторі Котомізації. Анук відчула одночасно радість за те, що їм вдалося дістати ліки та повернутися в поселення, але й тривога не полишала молоду жінку, бо вона хвилювалася за свого сина. Вона мимоволі прискорила кроки. Кілон трохи почав відставати від неї, тому вона знову пригальмувала, але мовчки.
     Жителі вже прокинулися і снували кожен по своїм справам. Біля одного з будиночків жінка поливала такі дорогоцінні деревця. По вулиці йшла групка чоловіків, які за собою тянули велику бочку на колесах.

“Мабуть з водою” — подумала Анук пропускаючи чоловіків.

     В криполісі була звичайна земляна дорога. Тому чоловіки поливали її з бочки морською водою, щоб прибити пил.
     Ось перед ними вже був будиночок Словени. Анук увійшла першою і побачила маленьку Саю, яка бігла їй назустріч в одній руці тримаючи свого пухнастого друга.

— Тітка! Тітка, Анук! Мама з татом нас наздогнали! — викрикнула дівчинка.

     Одразу за нею, з іншої кімнати, назустріч Анук вибігла Мара, а слідом Тігул. Анук не могла повірити власним очам, тому просто стояла як вкопана від здивування і щастя. Мара з Тігулом підбігли до молодої жінки і кинулися до неї з обіймами. 

— Як? Як так? З вами все добре? Ви не стали Котомами? — запитувала Анук, яка нічого не розуміла.

     Після палких обіймів, коли всі трохи заспокоїтись, до них вийшла Словена, а поряд з нею стояла молода дівчина років двадцяти п'яти, з темним волоссям і такою ж темною шкірою. Знахарка міцно тримала дівчину за руку.      Побачивши Словену, Анук підбігла до неї і передала їй шкіряний сосуд заповнений стовпітовим маслом.

— Як він? — з надією на краще запитала Анук.

— Не хвилюйся, все добре. Він в кімнаті.

    Анук попрямувала в кімнату і побачила свого сина, який сидів за письмовим столом знахарки.

— Мамо! — зрадів хлопець побачивши матір. — Зі мною все добре, але тітка Словена сказала, що потрібно приймати ще ліки, які ти принесеш з дядьком Кілоном. Ти бачила тітку Мару  й дядька Тігула? Я такий радий, що ми знову будемо разом, як в Секторі Котомізації.

— Я також дуже рада, — відповіла Анук синові, зовсім не розуміючи, що відбувалось.

     Несподівано в кімнату зазирнула Словена.

— Через годину будемо снідати, тоді все й обговоримо. Ліки після їжі, — підморгнула знахарка Хітону і радісно додала. — В моєму домі вже давно не було скільки гостей. Я дуже рада цьому.

     Через годину всі зібралися за великим столом в найбільшій кімнаті будинку знахарки. На столі були різні наїдки: каші, жарені кактуси, запечені банани, невелика тарілка м'яса. Такого столу гості з Сектору Котомізації ще не бачили. Всі по черзі розповідали свої історії. Мара з Тігулом про те, як потрапили на ферми. Анук про подорож через пустелю і Долину Мазентів. Мовчки сиділи лише Кілон і Сибіл. Кілон почував себе добре, але все ще сердився на Анук. І вона намагалася дивитися на нього лише тоді, коли він не дивився на неї, бо не хотіла зустрітись з ним поглядом. Сибіл мовчала, бо була Котомою з виведеними з ладу чіпом Котомізації. Анук помітила її дивну поведінку. Сибіл не спілкувалася, але за сніданком промовила лише одне слово:

"Мама", — звернулася дівчина до знахарки.

     В цей момент всі замовкли і гуртом повернулися в бік дівчини і знахарки, яка сиділа поряд з нею.

— Мама? — повторила Анук слова дивачки.

— Анук, коли ми приїхали до будинку Словени і побачили її, то дуже здивувалися, бо вона, як дві краплі води схожа на Рогнеду - маму Сибіл. Я ще не бачила близнюків. А ба, як буває. Рогнеда зі Словеною близнючки, рідні сестри, — втрутилась з поясненнями Мара.

— Я зрозуміла, — насторожилась Анук і з-під лоба поглянула на Кілона, який вперто продовжував мовчати.

     Кілон був незворушним і це бентежило Анук все більше. А думка про те, що за останні кілька днів вона думала про Кілона більше, ніж про свого чоловіка Бека, лякала її до тремтіння в ногах. Вона відчувала злість за те, що він не говорить з нею. Анук підвелась, перепросила і вийшла із-за столу. Вона попрямувала до дверей, що вели на невеличкий внутрішній дворик. Трішки пригальмувавши перед дверима, вона всеж відчинила їх і вийшла на свіже повітря. Зліва стояли два стільці і висока зелень, що зростала прямо в велетенських глиняних горщиках. Вона сіла саме на тей стілець, на якому день тому назад качався Кілон. Якою дивною для неї до сих пір здавалася можливість виходити без кріо-костюмів. Вона згадала Грінтер і від того заплющила очі, щоб уявні картини квітучого світу ставали ще більш яскравими.
Через деякий проміжок часу мрії Анук перервав жіночий голос. На сусідній стілець сіла Мара. Вона посміхалася.

— Ти давно не посміхалася, — усміхнулася у відповідь Анук.

— Так, це так і є. Тоді я втратила надію, а зараз надія знову зі мною, — Мара вдихнула на повні груди повітря і продовжила. — Я хочу тобі подякувати за те, що ти все це зробила і не злякалась...не відступила...і забрала Саю з собою.

— Що змінилося? Ну, мені здається, що щось змінилося. Хто ця дівчина? — поглянула Анук на своячку поглядом, переповненим серйозністю.

— Там заплутана історія. Вона донька Рогнеди, дружини ватажка кліматичних переселенців. А також, як виявилось, племінниця Словени. Ми її взяли з собою, а в замін змогли втекти з Сектору, —  повторювала історію Мара.

— Ти це вже розповідала сьогодні. Що з нею не так? — Анук стала ще більш наполегливою. 

     Мара непомітно озирнулась, потім підсунула свій стілець до стільця Анук і прошепотіла:

— Вона - Котома. Та в її чіпі закодоване послання. Чіп зламаний на деякий час, тому нам потрібно завтра-післязавтра вирушати подалі від Криполісу. Ти ж розумієш,  що за нею прийдуть. Та нас тут вже не буде.

— Яка саме інформація? Тобі відомо? — Анук також перейшла на шепіт.

     Мара у відповідь тільки замотала головою в різні сторони, а потім додала:

— Яка різниця? Ми тепер не в милості. Нам потрібно дістатись Абійського континенту.

— Маро, ти не права. Нам потрібно дізнатись, — Анук відчувала, що це безцінна інформація.

— Але як? — розвела руками Мара.

— Я щось вигадаю, — запевнила Анук і знову відкинулась на стільці з заплющеними очима.

     Ввечері, коли всі зайнялися своїми справами, в двері будиночку голосно постукали. Всі тимчасові мешканці насторожились і, відклавши свої справи, повиходили з кімнаток в коридор. Під самим дверима стояла Словена і мовчки поманила до себе злякану Анук. Анук тихо підійшла до знахарки:

— Ховайтеся в…

     Та її перебили чоловічі крики, що лунали за дверима.

“Словена, відчиняй!” — кричали вони.

     Вираз обличчя знахарки одразу змінився. Анук зрозуміла, що Словена знає цих чоловіків. Це не були Котоми з Сектору Котомізації. Молода жінка разом з сином повернулася в кімнату, але прислуховуватись не перестала. Вона чула, як відчинились вхідні двері. Далі прозвучала розмова:

“Ти що собі думаєш?”

“...накличеш біду на нас!”

“Нехай чужаки йдуть звідси!”

     Анук розуміла, що мова йде про них-біженців Сектору Котомізації. Словена щось не голосно сказала на захист своїх гостей, а потім все затихло. Вони пішли геть.
     Анук обережно визирнула з кімнати і побачила Словену, яка одиноко стояла в коридорі. Руки її були зібрані в купу, а пальці злилися в замок. Жінка тримала їх так, щоб заспокоїти тремтіння. Вона була схвильована. Анук підійшла до неї ближче і запитала в чому справа, та знахарка мовчки обігнула її з правої сторони і попрямувала до виходу на внутрішній дворик. Анук залишилась стояти, як вкопана. За мить до неї вийшли Мара з Тігулом. Мара вхопила за запясток Анук і підтягнула її до себе, намагаючись щось прошепотіти на вухо:

“Нам потрібно йти звідси, чим скоріше.”

     Анук роздратовано вивільнила свою руку і попрямувала до Словени. Мара з Тігулом залишились в коридорі, свердлячи своячку поглядом в спину.
     Яким подивом виявилося для Анук те, що визирнувши на внутрішнє подвір'я, яке було обнесено глухим парканом, вона не побачила Словени. Та вона, будучи при собі, добре знала, що літня жінка попрямувала саме сюди. Біоінженерка озирнулась в глибину будинку і, не побачивши там нікого, тихо причинила двері, залишившись у внутрішньому дворику. Ще раз подивившись навкруги, вона попрямувала до паркану, щоб дослідити його детальніше.
     Під ногами хрускотіла земля, в мить перетворюючись в пил. А там де паркан примкнув до будинку, Анук знайшла маленькі дверцята, які майстерно замаскувалися під зеленню. Вона торкнулася  до листочків і зрозуміла, що вони штучні. Ніхто крім Словени не знав, куди ведуть ці двері. Ніхто, можливо, і не дізнався б, якби Анук їх не відчинила.
     З дверного отвору в лице жінки подуло прохолодне повітря. Вона зігнулася вдвоє і з силою протиснулась в середину. Там було значно більше місця. Широкий коридор, в який без проблем міг поміститись цілий флаймобіль. Слабке освітлення все-одно давало змогу щось роздивитись, тому жінка тихо кралася по тунелю, поки не дійшла до роздоріжжя.
Тунель з правої сторони був зовсім не освітленим, тому Анук звернула на ліво. Через мертів шість вона наткнулась на масивні металеві двері в повний ріст. Тихо відчинивши їх, вона змогла побачити доволі знайому для себе картину.
     По середині невеликої кімнати стояло котомізаційне крісло старого зразка. По периметру двох бетонних стін була розставлена аппаратура для проведення котомізації. За обдертим сталевим столом зігнулась Словена. В одній руці вона тримала паяльник, а в іншій длінний  пінцет. На голові одягнуті пластикові окуляри.

— Словена? — прошепотіла спантеличена Анук, яка не наважилася пройти всередину, далі дверей.

     Словена випустила з рук паяльника і трохи підсмажила собі пальця.

— О, Боже! — вигукнула літня жінка. — Якого Біса ти тут робиш?

     Вона підвелась і спішно почала згрібали все, що лежало на столі у відкриту шухляду.
Анук зробила кілька кроків в бік знахарки і запитала:

— Що ви ховаєте?

— Я… Нічого, — невпевнено промовила Словена.

— Словена, ви ж знаєте, що я не ворог вам, бо ви врятували мого сина. Але вам краще сказати мені, що відбувається? — лагідно прошепотіла жінка.

     Словена знову склала дві долоні в замок. У неї до сих пір тремтіли руки.

— Біда. Анук, люба, біда, — з втомлених очей, сольоними росинками, побігли сльози.

     Біоінженерка підбігла до знахарки і підхопивши її під руку, всадила знову за стіл. Словена, не чекала повторних запитань. Їй і насправді потрібно було комусь це розповісти, щоб не нести цей тягар самотужки.

— В чіпі Сибіл, Рогнеда закодувала послання…

— Ваша сестра? Вона інформатор? — перебила її Анук.

Словена ствердно помахала головою і продовжила:

— В чіпі сказано, що Євразійський Континентальний Сектор Котомізації готується до знищення людства. Того, яке залишилось… Жити будуть лише Котоми.

— Я не розумію. Я не розумію вас. Заспокойтеся і розкажіть все по порядку, — гладила жінка знахарку по спині, намагаючись заспокоїти.

     Опанувавши свої емоції, жінка почала розповідати.
Виявилось, що Євразійський Континентальний Сектор Котомізації мав на меті не рятувати все людство від наслідків глобального потепління, а створити свій власний світ, заселений Котомами. Перетворюючи людей на безвільних Котом, вони хотіли адаптувати їх не лише до високих температур, а і до найнижчих. І створивши собі достатню армію, скинути надпотужну ядерно-плазматичну бомбу в океанічний глибоководний жолоб на заході Тихого океану, який раніше називався Маріанською впадиною. Після вибуху прогнозовано розпочнеться рух всіх тектонічних плит планети, від чого відбудеться глобальне виверження існуючих на Землі вулканів. Ядерна зима, від якої помре все людство, була метою Сектору Котомізації і вироком людства.
     Анук відчула, як жар розлився по всьому тілу.
Це був кінець!
І, можливо, їхній порятунок втратив сенс.

— Коти це відбудеться? — прошепотіла налякана жінка.

— В посланні сказано, що через два місяці, — без інтонації відповіла Словена.

— Словена, нам всім потрібно вирушати до Абійського континенту вже сьогодні. Чому ви не сказали відразу? — вона вдивлялась в очі знахарки і розуміла, що Словена взагалі не збиралася їм про це казати.

— Я залишуся, Анук. Та я знаю, що ви не хочете брати Сибіл з собою, бо вона Котома. Тому я не збиралася вам про це казати. Вибач, — ніби каючись, опустила голову літня жінка.

— Словена, людству прийшов кінець, тому я не можу не сказати своїм друзям.

     Анук підвелася і стала на рівні ноги. Вона хотіла повернутись на гору і крепко обійняти Хітона. Та Словена схопила її за руку, і благаючим голосом промовила:

— Я прошу тебе. Не говори їм. Врятуй Сибіл, як я врятувала твойого сина. Вони залишать її тут, а не знаючи, що на чіпі, візьмуть з собою. Коли дістанетесь до Абійського континенту, вони розкодують чіп і витягнуть інформацію. Навіщо твоїм друзям знати завчасно?

     Здавалося, що від відчаю літня жінка зігнулася ще більше, вона знову почала плакати. Анук вдивлялася в її сиве волосся і бачила, як поодинокі волоски, що вибились із купи, хитались від схлипування знахарки. Глибоко в душі Анук вже прийняла рішення. Жалість і вдячність були тими почуттями, які вона відчувала до Словени. Молода жінка допомогла знахаркі підвестись, мовчки кивнула головою дивлячись їй в очі і, обіймаючи, повела її до виходу.
     В будинку грали діти. Вони дразнили кошеня, привязавши нитку до дерев'яної ложки і тягали її по підлозі. Спритний хвостатий згрібав на своїй дорозі все, намагаючись наздогнати саморобну іграшку. Хітон сидів на підлозі, регочучи на все горло. Йому було вже значно краще. Сая бігала з ниткою. Мара з Тігулом сиділи на дивані, спостерігаючи за щасливими дітьми.

— Сьогодні вночі ми маємо покинути цей дім, — оголосила Анук, присівши біля Мари на диван.

     Дитячий сміх продовжував лунати, а Мара притихла. Посмішку змінило хвилювання.

— Що сталося?

— Нічого, — закрутила головою біоінженерка і продовжила. — За нами можуть прийти, тому нам час покинути цей дім і не накликати біду на Словену і Криполіс в цілому. Сибіл піде з нами.

— Ні! Ні. Навіщо? Вони відслідкують нас! — викрикнула Мара.

— Тихіше, Маро! — схаменув її Тігул, який намагався все почути.

— У неї на чіпі може бути цінна інформація, тому вона йде з нами, — Анук стала надто наполегливою, щоб їй перечити, тому Мара спромоглася лише свердлити її поглядом. — Я скажу Кілону.

     Двері до кімнати, що була виділена кремезному Кілону для тимчасового проживання, були злегка прочинені. Анук зігнула вказівного пальця і тихенько кілька разів стукнула по дверному полотну, яке почало відхилятися,  відкриваючи прохід в середину. Жінка увійшла в кімнату і побачила оголений чоловічий торс. На спині виднілося мереживо з міцних і прокачаних м'язів. Вона зніяковіла і хотіла швидко шмигнути знову в коридор, та не встигла, бо Кілон був професійним бійцем і вже за мить стояв впритул до неї. Анук втиснулась спиною в стіну.

— Я робив перевязку і одягався, — навис над нею здоровань.

     Анук відчувала нутром злість, що переповнювала його.

— Сьогодні ми покинемо цей дім. Та я впевнена, що ти вже знаєш, — відповіла жінка.

— Так, знаю. Але моя задача доставити тільки вас з Хітоном. Я тобі вже говорив, що ти з малим - це робота, за яку мені платять. А от за них ні, тому вони самі за себе, — виговорився Кілон.

— Я розумію, але я не хочу, щоб ти продовжував злитися на мене. Я не хотіла тобі зла, просто розгубилась, — виправдовувалась жінка, намагаючись обережно вибратись із загорожі, яку Кілон створив своїми руками навколо неї.

Кілон окинув її ще раз суворим оцінюючим поглядом і наказав:

— Йди збирайся, виходимо о двадцятій.

— Знаєш що? — осміліла жінка. — Ти - самодур. Ти не вмієш взагалі контактувати з оточуючими. Так і будеш завжди один, бо всіх відштовхуєш від себе! Бурмило! — кричала озвіріла біоінженерка, поспішно зачиняючи за собою двері.