2200 рік
Вони йшли вже деякий час. Анук була зовсім не пристосована до тривалих піших подорожей, бо в Секторі Котомізації всі працівники пересувалися виключно на флаймобілях. Та зараз їй потрібно було йти та вести з собою дітей, тому вона взяла себе в руки й намагалася не відставати від їхнього провідника. Хітон, маючи кібер-ноги та кібер-руки втоми майже не відчував. Сая також трішки відставала, але більше не від втоми, а від того, що задивлялася на новий для неї зелений колір, який виднівся то тут, то там. Вона посміхалася і часто схилялась над крихітною травичкою.
Через деякий час вдалині почала виднітися невеличка бетонна будівля. Мара видихнула з полегшенням. Ще мить і вона зможе відпочити та розпитати в Кілона, що відбувається.
Залізні двері виявились не зачиненими. Будівлю охопила темрява і їдкий сморід. Зайшовши в неї майже навпомацки, Анук запитала:

— Кілон, що це?

— Це — стара опріснювальна станція. Вона закинута, — пояснив чоловік.

— А сморід? — турбувалася жінка.

— Це — пліснява. Вона тут скрізь. Це не корисно для здоров'я, але ми трохи перепочинемо, перечекаємо спеку і підемо далі, — Кілон був надто спокійним. Таким Анук його ще не бачила.

Він дістав з кишені маленький ліхтарик і увімкнув його. Світла, яке з'явилось, було недостатньо, щоб роздивитись повністю приміщення, але досить, щоб бачити один одного.

— Тітка Анук, я дуже голодна, — підійшла маленька дівчинка.

— Хітон, Сая, сідайте. Я дам вам перекусити, — Анук згадала, що в її наплічній сумці є сушений хліб та м'ясо, яке поклала до неї ще вдома. Вона дістала по сухарю і шматочку м'яса та дала дітям.

— Сая, — звернулася Анук до племінниці. — Тримай два шматки, якщо ти дуже зголодніла.

Дівчинка взяла їх і попрямувала до чоловіка, який сидів на великому виступі у двох метрах від Анук з дітьми. Кілон клацав по планшеткі й навіть не помітив, як до нього наблизилась Сая, або ж удавав, продовжуючи її ігнорувати.

— Тримай, — Сая простягнула чоловікові хлібний сухарик.

— Відійди від мене. Я не хочу, — спробував прогнати від себе дівчинку Кілон.

Та замість того, щоб повернутись до тітки й брата, Сая сіла біля Кілона, ніби й не почула його грубості у свою адресу.

— Я знаю, чому ти такий сердитий, — почала Сая. — В тебе немає друзів. Хочеш я буду твоїм другом? Справжнім.

Кілон відірвався від планшетки й перевів погляд на дівчинку. Він ще не бачив такої чистої та невинної дитини. Через мить він протягнув розкриту долоню і промовив:

— Давай.

— Сухарик? — уточнила Сая.

— Так, сухарик, — усміхнувся Кілон.

— На, — дівчинка вклала хлібний сухарик чоловікові в руку.

— Дякую. Тепер йди, — промовив Кілон.

Сая опустила голову і пішла до Хітона. Анук же, навпаки, підійшла до Кілона. Вона бачила, як Сая пригостила чоловіка сухариком. Вона не могла зрозуміти що він за людина. Але те, що він хоча б людина її вже заспокоювало. Присівши біля нього вона почала розпитувати:

— Розкажи мені.

— Сектор Котомізації та палюча спека — це все один великий обман. Розумієш? — Кілон поглянув на Анук.

— Ні. Не розумію, — замотала головою жінка.

— Сектор Котомізації — це така собі дослідницька лабораторія, яка проводить досліди над людьми, перетворюючи їх на Котом. Та це ти й сама знаєш, бо працювала там. Котоми, як запрограмовані роботи. У них немає власної волі. Вони можуть адаптуватися до різних температурних умов. Це лабораторія, яка має досить просунуту наукову базу, гарне озброєння, в тому числі й атомну зброю. Вони створили свою державу і мають за мету перетворити всіх людей а своїх рабів, — пояснював Кілон.

— А трава? Чому тут вона є, а там немає? — Анук майже згризла свою нижню губу. Поки що вона нічого не розуміла.

— Це також їхня заслуга. Ти, мабуть, помітила, що за Сектором Котомізації не так спекотно? Так от спека там, в Секторі, тому що по периметру всієї території встановлені спеціальні фокусувальні пристрої, які штучно підвищують температуру на обраній території. Це роблять для того, щоб викликати в людей почуття безвиході та змусити їх добровільно проходити процедуру Котомізації, — закінчив Кілон.

— Тобто в цій штучній спеці жили тільки ми? А на інших територіях що? — Анук відчувала себе зовсім розчавленою. Все своє життя вона знала, що Євразійський Континентальний Сектор Котомізації турбується за своїх громадян. Вона була впевнена, що решта земної кулі непридатна до життя через спеку. Та зараз її світ зазнав краху і розбився вщент, на дрібні друзочки.

— Середня температура Землі насправді піднялась, але за Сектором є ще багато придатних для проживання земель. Без кріо-костюмів. Внаслідок того, що полюси землі змістилися, в Антарктиді живуть люди, як раніше в Центральній Європі, — Кілон замовк на мить, але потім продовжив. — Мені дуже жаль. Поки ми не можемо врятувати всіх. Та згодом в нас все вийде. Бек мій товариш, тому я приведу вас до нього і ви зможете почати все спочатку.

— Чому він не врятував Мару? Вона — його сестра, — хвиля обурення нахлинула на Анук. Вона відчувала себе як на іншій планеті. — А Саю? Вона — його племінниця. Чому, Кілон? Якби Мара точно була впевнена в тому, що за Сектором Котомізації є справжнє життя без кріо-костюму, що на цій землі щось росте, вона б ніколи не пішла на процедуру Котомізації. Як так? Як він міг?! Я не хочу вірити в те, що він так вчинив!

Анук почала плакати. Та Кілон не давав пояснень. Він не виправдовував і не звинувачував Бека. Замість того Кілон сказав, що привал закінчено і їм потрібно вже йти далі.
Анук витерла сльози й запитала:

— Ми йдемо в Антарктиду?

— Так. Та по дорозі нам потрібно зайти ще в одне місце, — відповів чоловік.

Вони зібралися і вирушили в дорогу. Кілон йшов попереду тримаючи планшетку й відслідковував дорогу. Хітон прямував за ним намагаючись зазирнути в електронну карту, яку тримав провідник. Сая постійно відставала продовжуючи роздивлятись траву. Анук пленталася позаду. Вона тремтіла вся з середини й думала про безсердечність Бека та вчинок Мари. Їх з Тігулом вже не повернути та з цим потрібно було змиритися. Але вона раділа, що діти з нею. І вірила в те, що в них буде світле майбутнє і краще життя.
Більше вона нічого не запитувала в Кілона. Того, що він їй сказав в опріснювальній станції вистачить ще на багато годин мовчазних роздумів.

За мить Кілон зупинився і повернувшись до своїх попутників, притиснув вказівного пальця до свого рота. Анук не зрозуміла, що саме він хоче сказати цим жестом.

— Що? — запитала вона.

— Тсссс… — прошипів чоловік.

Разом з його шипінням жінка почула тихий гул, який ставав все голоснішим. Кілон озирнувся по сторонах і викрикнув:

— Одягайте кріо-костюми! Швидко!

Анук вхопила наплічну сумку і в попихах почала діставати кріо-костюми. Вона подумала, що їх наздогнали з Сектору Котомізації й не могла зрозуміти, яким чином їх врятують кріо-костюми, та все ж робила, як наказав Кілон. Швидко накинула костюм на себе, інший кинула Хітону. Хлопчик схопив його та почав одягатися.

— Швидше! — повторив чоловік.

Гул перетворився в ревіння. Анук підняла голову і побачила велику чорну хмару, яка безупинно насувалася на них. Вона активізувала герметичність кріо-костюму Саї.

— Мамо! Мамо, я не можу герметизувати свій костюм! Щось не працює! — кричав Хітон.

Анук підбігла до сина і тремтячими руками почала тицяти в кнопку герметизатора та навкруги все потемніло і вона впала на землю.

Анук відкрила очі. Світло немовби осліпило її. Вона підняла голову і спробувала сфокусувати свій зір та перед очима все-одно все розпливалось. Її пронизувала паніка. Анук не розуміла, що відбулося мить тому назад. Де її діти? Де Кілон? Підвівшись і сівши на зігнуті коліна, вона озирнулась. В трьох метрах від неї сидів Кілон. Він зігнувся над маленьким тільцем.

— Тітка? — почула за своєю спиною Анук.

Вона повернулася і побачила Саю. Дівчинка була налякана, але не ушкоджена. Що не скажеш про її кріо-костюм. Він весь був понівечений в маленьку крапинку, ніби щось дрібне з усіх боків намагалося його прогризти. Анук вхопила Саю за плечі.

— Ти не ушкоджена? — поцікавилася жінка.

Дівчинка замахала головою в різні сторони, даючи зрозуміти, що вона в нормі. Анук підвелася, взяла Саю за руку і підійшла до Кілона. Всі кріо-костюми були пошкоджені, як і в Саї. На землі лежав Хітон. Анук впала біля нього на коліна і схопила за руки, почала тріпати свого хлопчика. Він не відповідав їй. Хітон був без свідомості.

— Хітон, любий! Синочку! Що з тобою? Прокинься, благаю тебе! — молила жінка.

Кілон сидів мовчки й поступово знімав кріо-костюм з хлопця. Вся спина Хітона була вкрита кривавими цяточками.

— О, Боже! Що це?! Кілон, що це?! Що з моїм хлопчиком? — кричала Анук з останніх сил втримуючи істерику.

— Заспокойся, — Кілон був сконцентрований, як ніколи до цього.

— Кілон, що з моїм сином?! — кричала жінка.

— Герметичність його костюму підвела і його покусали капсоїдні комахи. Вони живляться плоттю. В їх слині багато паралітичної отрути, — Кілон заплющив свої очі й протер їх двома пальцями. — Будемо надіятись, що кріо-костюм таки врятував його. Я понесу хлопця.

— Що відбувається на цій планеті?! Що з нею не так?! Мій хлопчик непритомний! Як нам зрозуміти, що з ним все буде добре? — Анук не могла більше стримувати свого гніву. Вона була в розпачі.

— Через паралітична отрута Хітон деякий час не зможе рухатись. До вечора він або прийде до тями, або ні. На жаль тільки так ми можемо зрозуміти. На жаль, — він підняв хлопця і попрямував вперед. Анук бігла за ним і не могла заспокоїтись:

— Чого я ще не знаю? Кілон, скажи мені! Що я ще маю знати про цю прокляту Землю?! Є якісь ліки?! Матір Божа, Кілон, є якісь ліки?

— Нам потрібно дійти до Криполісу. Це поселення біля чорної води. Там нам допоможуть, — Кілон набирав ходу. Йому було не все-одно, бо саме їх він повинен врятувати.

— Що це за поселення? Як далеко нам до нього йти? В них є ліки? — хвилювався Анук.

— Думаю, що так, — промовив чоловік.

Анук підхопила на руки Саю, яка постійно відставала і вони попрямували швидше. Жінка боялася, що з її сином щось станеться. Він був її всім: повітрям, любов'ю, світлом, її життям.

2020 рік
На світ знову опустилася темрява. Вона найбільше лякала Лідію, бо вона добре знала, що в ній може бути щось страшне. Ця фобія її супроводжувала з самого дитинства, коли два сусідських хлопці зачинили її в підвалі. Тоді вони так пожартували, але дівчина злякалася на все життя.
Вона почула кроки, які розносились по коридору торгового центру.

“Мабуть, це-він.” — подумала насторожена дівчина.

Вона продовжувала сидіти в магазині дитячих іграшок, який знаходився поряд з аптекою.

“Ліда! Ліда! Ти де?” — пролунав знайомий для неї чоловічий голос.

Вона визирнула в коридор і побачила Славка. Високий, худорлявий, дещо сутулий від ваги бронежилета чоловік, зазирав в аптеку.

— Я тут, — гукнула вона.

Чоловік побачивши дівчину здихнув з полегшенням. Він підійшов до неї ступаючи метровими, тяжкими кроками.

— Я думав, що ти пішла.

— Ні, ми ж домовились, — відповіла трохи налякана дівчина. — Все в силі?

— Так. Як твоя губа?

— Губа? Та в мене вся голова болить! — обурилась Ліда.

— Вибач. Нам потрібно йти. Я дістав автівку і спробую тебе вивезти. Ходімо, — він взяв її за руку і повів за собою.

Дівчині здалося, що Славко затамував подих, коли доторкнувся до її руки. Але ж їй і самій стало спокійніше, що вона вже не сама.
Одразу біля входу стояла військова автівка — велика і потужна. Чоловік відкрив двері й люб'язно підсадив дівчину.

Ліда чекала, що Славко за секунду обійде автівку і сяде на місце водія. Але він чомусь відкрив задні двері й сів одразу за нею.

— Славко, що ти робиш? Нам потрібно їхати, — промовила дівчина і відчула, як ззаду її шию охопили міцні чоловічі руки, а в розірвану губу впилася мокра ганчірка. Вона відчула пекучий біль і втратила свідомість.