2200 рік
     В будинку Анук не було вікон. Їх не було в жодній з будівель. Та і окремий будинок був розкішшю. Територія земель, яка залишилась придатною для проживання людей була дуже обмеженою. Перенаселення було надзвичайною проблемою.     

     Звичайні кліматичні переселенці чоловічої статі, а вони складали більшість, проживали в спеціальних ангарах зачиненого типу. Також без вікон. В одному ангарі могли проживати до трьох тисяч людей. Всі були не грамотними. Евразійський Континентальний Сектор Котомізації використовував їх як дешеву робочу силу. Всі  ж розумні-працювали над удосконаленням його технології.
     Справжні окремі будинки були лише в співробітників Сектору Котомізації. Так само, як і справжні діти.
     Майже все населення землі було стерильним. Вже давно ніхто не міг народити свою власну дитину. Тому шістдесят років назад Сектор Котомізації відкрив Центр Клонування. Всі діти, які існували на Евразійському континенті насправді були клонами. Такою була і Анук. Таким був і її син Хітон.
     Якщо співробітник Сектору мріяв про дитину, він мав звернутися в Центр Клонування. Там, з вмираючих від старості темношкірих людей, відбирали матеріал для нових дітей-клонів.
     Саме темношкірі люди населяли Евразійський Континентальний Сектор Котомізації в більшості. Їхню шкіру вважали найбільш пристосованою до сонячного проміння через високий вміст меланіну.
     В наукових файлах Анук читала, що раніше були різні люди: темношкірі, білі, мулати. Навіть були люди, у яких взагалі не було пігменту - альбіноси. Вони перші вимерли від пагубного сонячного проміння.

     Дітей-клонів виношували і народжували жінки, що працювали в Центрі Клонування. Інкубаторами були переважно дружини кліматичних переселенців. Після народження діти ще декілька місяців перебували під наглядом лікарів в Центрі Клонування. Потім їх передавали батькам. Комусь щастило більше, а комусь менше.      Більшість дітей народжувались мертвими, чи недоношеними, що так чи інакше приводило до смерті немовляти. Тільки два відсотка народжувалось абсолютно здоровими. Це були везунчики!

     Та Анук вважала, що їм з Беком також неймовірно пощастило. В них вийшло з першого разу. Ця процедура була не з дешевих. Діти коштували дуже дорого. Та за таку просту, на перший погляд, радість готові були платити.

     Хітон сидів на дивані з зігнутою ногою, яка лежала на коліні іншої ноги. Він нервово тицяв пальцем в клавіші, які стирчали з його литки. Не дивлячись на відсутність вікон, в будинку було досить світла, щоб не думати про те, що живеш в коробочці. В будинку була одна велика кімната. На перший погляд в ній нічого не було крім дивана на якому сидів підліток. Та це лише на перший погляд. Все начиння ховалося в товстих стінах. Його можна було дістати звідти за потреби. Ергономічні оселі. Таким було сьогодення.
     Анук підійшла до сина і поцілувала його в смоляні кучері. Він підвів голову і посміхнувся. Вона любила його всім серцем і не важливо, що генетично він не її плоть і кров. В часи великого дефіциту на дітей вже давно стерлися поняття генетично рідних людей. Любили кожну дитину, а ще більше коли в сімейній базі вона закріпилась за тобою, як твоя власна дитина. Влаштовували цілі свята на які запрошували лише пари, які вже стали батьками. Так було прийнято, мабуть, щоб не провокувати тих, у кого дітей ще не було.

— Хітон, що ти робиш? — Анук гладила хлопця по спині. Вона здогадувалася, чим саме займається її син, але хотіла з ним поговорити.

— Мам, я програмую ліву ногу. Діагностика показала, що вона видає дещо менший спротив при ходьбі. А я не хочу бути кульгавим. Розумієш? — Хітон цмокнув язиком об піднебіння, вказуючи таким чином на своє роздратування.

     В такі моменти Анук завжди раділа зі свого везіння. Часто діти народжувались з різними генетичними вадами. З такими, які складно чи взагалі неможливо виправити. Хітон же народився всього-навсього без ручок і ніжок.
     Анук добре пам'ятає день його народження. Вона так хвилювалася. Бек постійно був поряд. Вони провели цілу добу в Центрі Клонування поки їм не сказали, що у них народився майже здоровий хлопчик. Від цієї радісної новини Анук ледь не втратила свідомість та Бек її вчасно підхопив. Вона, як сьогодні бачить крихітний згорточок в своїх руках. З нього на них з Беком поглядали дві чорні бусинки. Це було їх довгоочікуване щастя. Пам'ятає, як вони розгорнули цей згорток і побачили крихітне тільце без ручок і ніжок. Тоді Анук зітхнула з полегшенням. Це було відхиленням, яке легко можна виправити.
     Через рік після народження, Хітону встановили біонічні протези останнього покоління, компенсувавши тим самим брак усіх кінцівок. Вони виглядають, як його рідні і зовні не відрізняються від звичайних.
     Коли Хітон підростав і ці протези ставали замалими, їх просто змінювали на інші.
Цими процедурами також займався Центр Клонування. Це був ще один привілей роботи на Сектор Котомізації.

— Синку, ти приймав їжу? — хвилювалась Анук.

     Хітон відірвався від клавіатури на своїй нозі і перевів погляд на Анук:
— Мам, я не хочу ці капси. Коли дадуть тієї смачної і великої їжі? — звів брови підліток.

— Хітон, ти знаєш, що м'ясо, хліб та батат дають раз в місяць. Ми з'їли вже все. Тому сьогодні прийдеться приймати капси, — Анук помахала головою. Вона збрехала сину. У неї ще були запаси справжньої їжі та вони були приховані на всяк випадок для їх подорожі.

     Капси складали основний раціон всіх жителів. Це були невеликі пластикові коробочки еліпсоїдної форми. Їх розчиняли у воді і отримували жижу малинового кольору. Таку рідину потрібно було випивати раз в день. Вона насичувала організм всіма поживними речовинами, які потрібні були для здорового і правильного функціонування організму. Капси були науковим проривом Сектору Котомізації. А справжню їжу, яку вирощували на фермах давали раз в місяць. Небагато. Її на всіх не вистачало. Анук завжди підходила до такої вечері з неабияким ентузіазмом. Ніби їй дали вийти на сонце без кріо-костюму і вдихнути повітря на повні груди, а воно їх не опбікало.
     Прісну воду також дозували. Був певний ліміт. І якщо він скінчався, то вода просто переставала подаватись до будинку. Тому всі жителі точно знали свою норму і не порушували об'єми суб'єктивного використання.
     Анук натиснула долонею на стіну і взяла півлітровий стакан, який з неї виїхав. Потім ще один. Для себе. З іншої ніші дістала металеву трубку і наповнила обидві ємності питною водою. Поряд, на настінному циферблаті ввела показники забору води. Цей вмонтований пристрій мав функцію лічильника. Та не для тих, хто постачає воду, а для самої Анук. Щоб вона могла правильно розділити дозування використаного ресурсу. Після занотовування показників жінка кинула в обидва стакали капси. Трішки перемішала і попрямувала до Хітона. Хлопець дещо зморщився, але взяв малинову жижу з рук матері. Діватись було нікуди. Після скромної вечері вони лягли спати.
     Раніше Хітон спав окремо. Бо Анук спала з Беком. Та вже три роки вони не діставали зі стіни батьківське ліжко. Анук спала поряд з сином і міцно його обіймала. В ці моменти жінка відчувала себе надщасливою.


2020 рік
     “Все вийшло з під контролю. Статистику не веде жодна з країн. Люди просто серед вулиці падають замертво. Ніхто не в змозі їм допомогти.
     Я продовжую сидіти в квартирі. Їжа закінчується. Люди цілими сім'ями вмирають від голоду, або від вірусу. В країні повний дефіцит всього: продуктів, засобів особистого захисту. Я постійно плачу. Мама також продовжує сидіти вдома. Колапс у всіх сферах. Транспорт не ходить. І те, про що я зараз більше всього жалкую, це про те, що своєчасно не навчилася водити авто. Тоді б змогла взяти першу ліпшу автівку і доїхати до мами.
     Єдині люди, які можуть ще більш-менш пересуватися по країні - це військові.
     Потрібно шукати варіанти і, здається, що я знаю, що робити.”

***
     Лідія поклала до сумки залишки їжі: жменю шоколадних цукерок, дві невеликі пачки сушеної корюшки, пачку смаженого насіння, засушений багет. Взяла дволітрову пусту пластикову бутилку. Наповнила її проточною водою з під крану. Вода мала різкий запах хлорки, тому дівчина сумнівалася в тому, що її можна пити.
     Підготувавши їжу Лідія одягла на своє обличчя респіратор і прозорі пластикові окуляри, а на руки по дві пари медичних рукавиць. Коли місто огорнули сутінки, вона вирушила в дорогу.

     Арендована квартира, в якій проживала дівчина знаходилася в спальному мікрорайоні міста, тому, щоб вийти за межу столиці в потрібному напрямку їй потрібно було пройти через все місто. Вона розраховувала що на це в неї піде ціла ніч, якщо все буде по плану.
На вулиці пересувалися військові БТРи і піші патрулі поліцейських, тому Лідія повинна була бути вкрай обережною. В жодному з дворів вона не побачила людей. Їх просто більше не було. Велика частина тих, хто заразився, просто не діждалися допомоги лікарів і повмирали, а інша частина померла від голоду, бо не мала запасів їжі, чи коштів, щоб її придбати. Влади, як такої, вже не було. Її не було вже в багатьох країнах. А Китай, який аж цілий тиждень оголошував, що поборов в себе пандемію, почав боротися з другою хвилею пандемії, яка стала ще смертельнішою, ніж перша. Вірус постійно мутував, вакцину ніяк не вдавалося розробити. В це вже мало хто вірив.
     Дівчина надіялася на те, що в неї вийде дістатися до села. Вона була не проти зустріти когось адекватного, хто зміг би їй допомогти. Та тепер було небезпечно просто так знайомитися з першими зустрічними. Деяких людей краще уникати і в мирний час, а під час пандемії, що перетворилася на війну не на життя, а на смерть, тим більше.