2019 рік
— Та Герда її звати! — викрикнув в натовп своїх підстаркуватих друзів Олег Петрович. Він саме діставав кошель з карману старих джинсових штанів і збирався розрахуватися за зроблені ним покупки і повний бак бензину на місцевій заправці.

— А хіба не Гертруда? — задумався в голос шістдесятирічний друг Олега Петровича по прізвиську “Лисий”.

— Складай краще продукти, бо й сонце зайде поки ми до тієї річки доберемося, а потрібно ще й риби якоїсь наловити, — Олег Петрович ткнув своєму другові пустий пакет, який щойно взяв на касі у оператора заправки.

— То ще мені еко-активісти! Підлітки, які в школу ходити не хочуть, а замість того ходять на мітинги! Хм. По сраці їм в дитинстві не давали, — бурмотів під носа ще один майже пенсіонер на ім'я Степан Кирилович, який страждав від хронічного тремору в руках, бо надто полюбляв випити.

     Кидаючи в пакет пачку цигарок з фільтром, пляшку горілки, дволітрову бутилку “Пепсі”, він щиро не розумів, чому всі так зациклились на навколишньому середовищі та екології, і хто взагалі дає добро тій малій дівці виступати з найбільших сцен світу і звинувачувати дорослих, і навіть президентів в тому, що вони своїми діями відбирають в неї дитинство.

— За нею хтось стоїть однозначно. Хтось спонсорує ту Герду чи Гертруду, — висловив своє заключення “Лисий”, прямуючи з пакетом в руках до автівки.

— Та чорт з ними, з тими еко-активістами, все-одно ми не доживемо до того кінця світу, який вона так громко пророкує.Сідайте вже, бо риба вся втече, або що гірше - дощ піде.


***
— Ти вже скільки вати з марлею накрутила? — запитала молода дівчина в білому халаті, яка щойно зайшла в кабінет. Халат її виглядав не дуже охайним, а коли вона підійшла ближче до столу, за яким сиділа ще одна молода дівчина і потрапила під сонячні промені, що пробивалися крізь єдине вікно, то її медичний халат виглядав зовсім брудним і замусоленим по бокам, а на застібках не вистачало кількох пувиць.

— Та ще є, — похмуро відповіла Яся, що зосереждено крутила марлеві тампони.

— Навіщо воно тобі потрібно? Пішли покуримо, — продовжувала Оксана, яка зовсім не соромилася своєї брудної форми, ковирялася в зубах і постійно цмокала, намагаючись дістати з рота те, що не вдавалося пальцям.

— То як? Зараз прийде ця дурепа і скаже, що не зарахує залік! А мені потрібна нормальна оцінка з хірургії. Сідай біля мене й допоможи, швидше буде, — не відриваючись від марлі і не приховуючи роздратування, відповіла Яся.

— Хех. Яся, щоб знати хірургію, то потрібно книги читати, а не марлю крутити. Ти скільки інструментів хірургічних знаєш?

— А ти?!

— При чому тут я? Я не претендую бути супер-лікарем, як дехто. Закінчу універ і стану дерматологом. Потім пройду курси косметології і буду нормальні гроші заробляти і без всяких операцій, що і тобі раджу, — Оксана наклонилася над Ясею і забрала з її рук моток марлі.

— Добре, вже вмовила. Пішли, — здалася Яся під натиском подруги. — Тільки пішли за ЦСВ, бо за моргом я палити не буду. Там смердить!

— Як скажеш!

     Дівчата були студентками шостого курсу медичного університету і перебували в державній лікарні. В них тут проводили деякі пари. Але як таких пар насправді не було. Студентів віддавали в руки медсестрам, які давали їм ті чи інші завдання. Накрутити марлевих тампонів, зібрати з під дверей палат баночки з аналізами, рознести таблетки хворим, тощо. Студенти більшість часу тинялися туди-сюди,а потім за це отримували оцінки.

     Щойно дві подруги вийшли з ординаторської в лікарняний коридор, почули словесну перепалку біля медсестринського посту.

— Пішли глянемо що там, — запропонувала Оксана, яка машинально вже тянула свою подругу за зап'ястя.

— Воно тобі треба?

— Та ходімо!

     Дівчата підійшли ближче до посту медсестри і побачили, як одна з медсестер намагалася виштурхати з відділення дивного чоловіка. Чоловік постійно щось бурмотів собі під носа, виглядав виснаженим і нездоровим, в першу чергу психічно. Огрядна медсестра, яка кляла все на чому світ стоїть, швиденько взяла його під руки і таки виставила за двері, а для надійності зачинила відділення на ключ.

— Що?! Куди вже зібралися?! — буркнула вона до студенток, які осторонь спостерігали за дійством.

— Та нікуди. Просто почули, що щось відбувається і вирішили подивитись, — відповіла одна з дівчат.

— Що? Що? Хіба не видно?! Прохідний двір, а не відділення, їй Богу! Прийшов провидець, мать би його! Хоть би помився, а потім вже до людей підходив! — вигукувала обурена медсестра.

— В якому сенсі провидець? — запитала Яся.

— Та, бубнів, що третя світова війна наближається, без зброї! Що планеті потрібно очиститись від людей. Ох…Завжди дивуюся звідки у людей така маячня народжується в голові. Добре дівчата, як хочете кудись вийти з відділення, то тільки чорним ходом, бо центральний відкривати вже не буду. Зрозуміли?

     Дівчата мовчки виразно закивали головами і пішли до чорного ходу, щоб все ж зробити те, що збиралися кілька хвилин тому назад.


***
     Лідія сиділа за ноутбуком і періодично дзиркала на годинник, в надії скоріше піти на обідню перерву. Разом з нею в кабінеті за ідентичними столами сиділо ще шість чоловік. Ненависних для молодої двадцяти дев'ятирічної дівчини. В цій торговій компанії вона працювала кілька місяців - з жовтня. Але кількох місяців їй вистачило для того, щоб побачити всі махінації, які проводить ця контора, також не доотримати зарплатню, а натомість отримати незрозумілий штраф. Вона розуміла, що це все робили для того, щоб навмисно не виплачувати зарплатню працівникам і її це дуже злило. З дня в день вона спостерігала за безхребетними колегами, які працювали в цій конторі не перший рік і мирилися з усім цим неподобством. Та Лідія не збиралася з цим миритися, тому вирішила допрацювати до новорічних свят, а після них шукати собі іншу роботу.
     Коли на годиннику пробило 12:45 вона мовчки встала із-за робочого столу, одягла дублянку, схопила сумку і попрямувала на вихід. Обід для неї був щоденним ковтком свіжого повітря, наскільки не комфортним було її теперішнє місце роботи. Вона не була голодна, просто їй потрібно було провітрити голову і, як мінімум, з кимось поспілкуватися, бо в офісі ніхто і ні з ким ніколи не спілкувався. Всі мовчки сиділи за своїми робочими столами і єдиним звуком, що лунав коридорами і кабінетами - це був звук клавіатури по якій безперестанку відбивали десятки стомлених пальців найманих працівників.
       Лідія попрямувала на заправку, яка розташовувалась метрів триста від офісу. Як не дивно, але черги на ній ще не було, тому дівчина без очікування купила каву і вийшла на двір. Поруч крім заправки більше не було ніякого іншого місця, в якому можна було спокійно випити чашку гарячої і смачної кави. Це була промислова зона, тому Лідія поставила паперовий стакан на бордюр, прокручуючи і злегка вдавлюючи його в сніг, який ще вчора ввечері запорошив всю столицю. Їй здавалося, що так кава остудиться швидше. Потім дівчина дістала смартфон і зателефонувала мамі.
Мама мешкала в центральній Україні. В мальовничому селі, яке з дитинства Лідія пам'ятала, як розвинений населений пункт, а вже сьогодні це село спіткав занепад. Тому коли Лідія закінчила навчання, то вимушена була поїхати в столицю, бо тільки там можна було знайти роботу.                Орендована квартира, в якій проживала Лідія була однокімнатною. Тому дівчина любила час від часу їздити до своєї матері, яка проживала в 3-х кімнатній квартирі. Там було більше місця для особистого простору.

— Алло, Ліда.

— Привіт, мамо.

— В тебе обід?

— Так, — зітхнула дівчина.

— Що там вже? Чим ти стурбована? — стривожилася мама, яка добре вміла розрізняти інтонації в голосі своєї доньки.

— Та все по старому. Хочу вже скоріше приїхати на Новий Рік до дому.

— А на день народження залишишся?

— Я планую залишитись, якраз Різдво і одразу день народження, а потім приїду і звільнюсь. Буду шукати щось інше.

— Дивись, дочка, тобі видніше там на місці. Я тебе підтримаю завжди.

— Дякую, мамо.

— О! Ліда, сьогодні дивилася по новинам, що в Китаї якийсь новий вірус знайшли, кілька людей ним захворіло, — ділилася мама.

— Ой! Мамо! В тому Китаї завжди якась зараза ходить, — скептично відповіла Лідія.

     Вони ще трішки поговорили і дівчина попрямувала знову в офіс. Тепер вона чекала 18:00, щоб накінець поїхати додому. 

2200 рік
— Як самопочуття? — Анук світила кишеньковим ліхтариком в зінниці, ще вчора знайомому їй чоловіку. — Мене звати Анук. Я - твій лікар.

     Молодий чоловік дивився на Анук примруженими очима. Він розумів, що з ним сталося та його розум був як в тумані. Йому не терпілося вийти на сонце. Тільки заради цього він погодився на цю метаморфозу.

— Вчора ти пройшов процедуру Котомізації. Всі когнітивні функції в нормі. Залишився лише один тест. Я знаю, що ти з нетерпінням цього чекаєш, — Анук усміхнулася і взяла чоловіка за зап'ясток, він був надто гарячим. Це знітило її та завжди здавалось їй незвичним, але було нормальним станом таких людей. Вона знала, що він її не впізнає. Після цієї процедури вони вже не впізнавали нікого, не згадували своїх рідних і коханих. Котомам, так їх називали, навмисно видаляли пам'ять. Щоб нічого не відволікало від служінню високій меті - Вселенському Диву.

Вселенським Дивом було…
Була…
Був…
Були…
     Ніхто достеменно не знав хто чи що то було. Та всі були переконані у вищій меті, яку несло Вселеньске Диво в маси ще жевріючого залишка людей. А метою було збереження мізерної кучки людства. Того, яке ще не згоріло під сонцем.
     Ніхто і ніколи не отримував прямих команд від Вселенського Дива. Цей порядок був таким давнім, що кожен житель Євразійського Континентального Сектору Котомізації знав, що саме йому потрібно робити і за якими правилами проживати своє життя.
Була поставлена всього одна мета - врятувати людство від сонця, яке нещадно вбивало все живе, що потрапляло під його прямі промені.

     В невеликій кімнаті було багато світла. Та воно було штучним. Його випромінювали великі прожектори, якими була всипана вся стеля.
     Це була звичайна палата посткотомізації. В центрі стояло ліжко на якому сидів чоловік років сорока п'яти. Ще три дні назад вони з Анук були колегами і друзями. Його звали Касто. Точніше, це було його іменем раніше. Від сьогодні воно вже не важливе. Зараз в нього є лише порядковий номер. Та навіть він не належить йому. Насправді це був номер чіпа Котомізації, який вживили в його тіло.
     Касто - біоінженер. Спогади про це були єдиними, які йому залишили. Він був цінною людиною, бо міг займатись котомізацією інших, поки ще звичайних людей. 

     Котомізацю винайшов вчений з Японії Акуі Танака ще в далекому 2050 році. Тоді цю технологію вперше почали тестувати на живих організмах. Метою було лікування невиліковних тоді хвороб, шляхом вмонтовування в їх ДНК-ланцюг нано-роботів, які згодом вносили зміни в генетичний код. Того часу це був дуже успішний проект.

     Та зараз вже 2200 рік. Котомізація перебуває в періоді розквіту. Анук знала, що скоро Котомізація захопить всю планету. Точніше те, що від неї залишилось.

     Земля, як матінка-планета, давно помирала. З того самого року, коли людина почала розвиватись, а масова індустріалізація захопила кожен куточок планети. В історичних файлах зазначене 17-18 століття н.е. точкою відліку до кінця світу.
Людство також було на порозі вимирання.

     Глобальне потепління було вбивцею, який без жалю нищив Землю і людей разом взятих.
Що сьогодні мають люди зі своїх минулих досягнень? Аж нічого.

     Анук працювала в Євразійському Континентальному Секторі Котомізації біоінженером. Вона не стояла у витоків становлення технології. Просто вміла це робити, бо мала відповідну освіту. Точніше це єдине, що вона насправді вміла і до чого її готували від самого народження. А освічена людина була великою рідкістью.
     Касто не мав сім'ї. Йому було легше стати Котомом. Так чи інакше, зараз в цій технології бачили єдиний вихід, щоб врятувати людство. Але брали в проект тільки великі уми планети.

     Котоми мали велику перевагу перед іншими. Попри те, що вигляд в них був, як у звичайної людини, шкіра Котом не боялася сонячного світла. Звичайні ж люди могли вийти на вулицю лише в спеціальних кріо-костюмах. Адже там, на свіжому повітрі, температура сягала +70 С. А на залишках єкваторійських континентів, які вже давно вважаються непридатними до життя, температура сягала +90 С. До їх числа входили колишні Африка, Австралія та Південна Америка.

     Раніше Касто був говірким і веселим, а зараз сидів, як паралізований. Анук дивилась на нього і не могла повірити в те, що більше не зможе поговорити з другом про звичайні дрібниці. До цього дня жінка провела вже більше ста процедур, але тільки сьогодні відчула, що її зачепили за живе.
     Анук було хотіла сказати щось колишньому другу, та до палати посткотомізації увійшла темношкіра молода жінка в білому медичному халаті. Це була Мара - контролюючий біоінженер Евразійського Континентального Сектору Котомізації. Своячка Анук.
Вона привіталася і жестом руки вказала Анук на двері, які вели до Кімнати Світла.
     Це була кімната в якій тестували на сприйняття сонячного проміння всіх новостворених Котом. Анук мовчки взяла Касто за гарячу руку і підвела його до дверей.

— Зачекай, — зупинила вона чоловіка перед входом до Кімнати Світла. Попорпавшись в своїй кишені, Анук дістала з неї окуляри. Протерла їх подолом білого халату і одягла на обличчя Касто. Окуляри належали йому. Він перебував в стані адаптації, тому ніяк не відреагував на її жест.

     Анук зачинила двері за Касто і стала поряд з Марою. Перед ними з'явилася реалістична голограма. Тільки так вони могли слідкувати за тим, що за мить буде відбуватись з чоловіком в Кімнаті Світла.
     Кімната Світла представляла собою невеличке темне приміщення в яке не проникав жоден промінь сонця. Та тільки до тих пір, поки не почнеться тестування. В цей момент заслінки поступово почали підніматися і кімнату заливало пекуче сяйво.
Завжди був відсоток похибок і деякі Котоми не проходили тест, а просто вмирали в цих кімнатах від палючого сонця. Так, ніби звичайна людина вийшла без кріо-костюму.
     Та Касто впорався. Він більше не відчував дій високої температури на свій організм. Приклавши руку до скляної стінки він дивився на пустелю. Перед очима була порожня земля чорно-коричневого кольору. Вона плила і вигиналась. Та не від затуманеного розуму, а від температури повітря назовні.

— Він пройшов, — скупо посміхнулася Мара. — Можливо ти передумаєш?

— Мара, ні! Ти знаєш, що я не вірю в такий порятунок. Вони вже не люди. Вони - раби. Я повинна спробувати. Я вірю Беку. Ти знаєш, що можеш піти з нами. Чому ти відмовляєшся? — шепотіла Анук.

     Мара знала про плани Анук. Знала про те, що Анук не прийде на планову Котомізацію, а спробує дістатись Абійського континенту, щоб зустрітись з її братом Беком, своїм чоловіком. Мара не була такою сміливою. Тому вирішила прийняти Котомізацію, як можливість жити далі на цій планеті.

— Анук, я - не ти, — вона на мить замовкла. — Я знаю, що вони не мають власної свідомості.

— Мара, Як ти можеш?! А як же твоя сім'я? Віддай мені дочку. Ти ж знаєш, що після вашої з Тібулом Котомізації, Саю відправлять на ферми до кліматичних переселенців. Їй всього сім років, — Анук взяла Мару за плече. Та Мара відвернулась.

— Годі, Анук. Якщо ти віриш в те, що зможеш дістатись Абійського континенту і знову зустрітись з Беком, то я в це не вірю. Ви згините разом з Хітоном. Йому всього дванадцять. Ти знаєш, що процедура обов'язкова для мене. Це - оптимальний вихід, щоб я, Тібул і Сая могли жити. Я тебе прикрию, але не більше, — Мара повернулась до Анук спиною і потягнулась до кнопки. В Кімнаті Світла почали опускатись заслінки.

— А як же Сая? Її віддадуть?Ти ж так про неї мріяла, Маро, — промовила Анук, відчуваючи, як підступили сльози.

— Саї підберуть іншу сім'ю. Поки вона не отримає освіту і не почне самостійно працювати в Секторі Котомізації, — твердо відповіла Мара.

— Мара, ти ж знаєш, що ніхто її не віддасть в іншу сім'ю. Всі хочуть лише немовлят. Семирічна дівчинка вже завелика, щоб її хтось забрав до себе, — остовпіла Анук. Та Мара відмовлялась її розуміти.

— Забери його, — скомандувала Мара кивком підборіддя в сторону дверей.

     Це означало, що розмова закінчена. Мара часто була нестриманою і різкою в своїх висловлюваннях. Вона завжди діяла по протоколу і ніколи не змінювала своїх рішень.

     Анук знала, що через тиждень Мара пройде Котомізацію. Її чоловік Тігул також, бо працює генетиком в цьому Секторі. Анук чекала така ж доля. Для освічених людей, працівників Сектору Котомізаціїї - це було обов'язковим. Незгодних чекала смерть, а їх непотрібних дітей переміщали на ферми до кліматичних переселенців. Ніхто не хотів дорослих дітей в свої сім'ї. Всі хотіли немовлят, від народження. Бо діти коштували шалених грошей, а за втрачені сім років батьківського щастя, знижку не давали. Тож заможні працівники Сектору Котомізації не хотіли дорослих дітей в свої сім'ї. 
     Кліматичні переселенці були найбіднішим населенням на Євразійському континенті. Люди, що врятувалися з тих земель, які затопило та підсмажило палючим сонцем. В них нічого не було. Вони проживали на фермах і працювали за їжу і азот для своїх кріо-костюмів.
     Та Анук не могла погодитись добровільно на цю процедуру, бо мала надію на інший порятунок. Стати людською подобою і забути про своє справжнє життя? Ні! Вона була віддана своїй сім'ї до кінця.

     Бек був її чоловіком, братом Мари і інженером ядерних технологій. Вони не бачились вже три роки. Тут він був у розшуку за те, що відмовився займатись Котомізацією. Та Анук знала, що він переховується на Абійському континенті.
     Ще пів року назад Анук не розуміла як жити далі та одного дня знайшла записку в своїх особистих речах. Звичайну. На папері. Написану ручкою. І тоді вона знову почала жити і радіти. Бо то був почерк її коханого Бека. Він написав, що за ними з Хітоном прийдуть і доставлять їх на  Абійський континент.

     Вже через шість днів за ними прийдуть. Анук розповіла про це Марі, бо хотіла врятувати їх, а особливо маленьку Саю. Та Мара сприйняла пропозицію з агресією, хоч і сказала, що не видасть плану Анук.
Анук вирішила тікати від системи вдвох зі своїм сином Хітоном.

— Ти - молодець! У нас все вийшло,— нахилилась над Касто Мара. Він сидів нерухомо на своєму ліжку, як воскова подоба людини.

— Анук, закінчуй з ним і можеш бути вільна, — Мара перевела погляд на своячку.
     В її очах Анук не побачила радості. Чим ближче до дня втечі Анук, тим Мара ставала сумнішою. Анук надіялася, що Мара передумає і втече з нею, або хоча б віддасть Саю. Та Мара була невблаганною.
     День добігав кінця. Анук стояла в роздягальні і крутила в руці литу коробку хромованого кольору. Вона відкрила її і почала поступово діставати вміст. Це були контактні точки кріо-костюму. Вони мали вигляд круглих шариків. Два Анук вставила в свої вуха, ще два в обидві ніздрі. Після дістала з коробки капу, яку міцно обійняла зубами і окуляри, куди ж без них. Браслет на її зап'ясті, більше схожий на широку кайданку, почав мигати зеленим. На ньому була всього одна кнопка. Натиснувши її, Анук обволік кріо-костюм. Вона сіла в капсулу ліфта і виїхала на вулицю. Це було обов'язковою умовою для пересування при такій температурі. А Котоми не сприймали жáру цього пекла. Бо й самі палали. Їх звичайна температура тіла підіймалася до 70 С. Білок в їхньому організмі більше не звертався і вони не вмирали від сонця.
     Зовні на Анук чекав спеціальний автомобіль. Ще мить і вона буде вдома. Поряд з сином.

2020 рік
     Лідія вилетіла з кабінету головного бухгалтера і попрямувала до свого робочого місця. В кабінеті  так же само сиділи безликі і безмовні працівники. Вони навіть не звернули увагу на те, що увійшла Лідія.
     Дівчині тиждень тому назад виповнилося тридцять років. Своє День Народження вона збиралася відсвяткувати в кругу сім'ї, в селі з мамою, але керівництво сказало, щоб вона вийшла на роботу. Того дня в офісі її ніхто не привітав зі святом. Своє тридцятиріччя вона провела на робочому місці з ранку до вечора, а вдома скромно повечерявши, лягла спати.   

     Корпоративної культури не було так само, як і коллектива. 
Зарплату в черговий раз не захотіли виплачувати. Тому Лідія вчинила скандал директору і головному бухгалтеру. Після такого відношення її бісило в цьому офісі все і всі, тому вона мовчки вимкнула робочий ноутбук, склала всі свої речі до жіночої сумки, яка на щастя була чималою, ще раз озирнулася по сторонам. Перевірила чи нічого не забула, встала і вийшла.
Більше до того офісу вона не поверталася.
     Дівчина твердо вирішила відкрити свою справу, так вже їй набридло гнути спину на безмозглих ідіотів, якими вона їх вважала. І в неї було навіть кілька планів, які потрібно було добре обдумати і проаналізувати.
     Того вечора перший раз за кілька місяців вона перебувала в піднесеному настрої. Але мама в телефонній розмові все ж зазначила, що високосні роки, яким був саме прийдешній рік, завжди тяжкі. І навела в приклад, як початок чогось лихого, тотальні пожежі в Австралії, Канаді та Російській Федерації, що випалювали все і всіх на своєму шляху наприкінці 2019 року.     

     Лідія, будучи прогресивною молодою людиною, звісно ж не вірила у всякі пророчества та кару з неба, але з ввічливості завжди слухала і інколи навіть підтримувала розмову.


***
— Ліда, привіт. 

— Привіт, мамо.

— Як справи? Ти вже кілька тижнів вдома? Як просувається оформлення документів?

— Мамо, все за планом. Через тиждень вже буде відкритий ФОП і можна буде працювати.

— Ліда, я сьогодні дивилася новини по телевізору. Так там сказали, що в Китаї епідемія, — голос мами прозвучав занепокоєно.

— Мама, яка епідемія?

— Та, пам'ятаєш, я тобі казала, що в Китаї знайшли якийсь новий вірус? А ти мені ще казала, що то все дурниці. Так от у них почалася епідемія.

— А, я пригадую. Мамо, де ми, а де Китай. У них постійно якісь болячки ходять, — заспокоїла дівчина маму.

***
— Привіт, мамо.

— Привіт, ну що там кажуть? — стривожений голос мами звучав по іншу сторону телефонної трубки.

— В Китаї дуже серйозно все. Там багатомільйонні міста закрили на карантин, жителям заборонено виходити з будинків, а на вулицях все дезінфікують.

— Це дуже сумно і страшно, —відповіла мама.

— Мамо, там медики в протичумних костюмах ходять. Кажуть, що він швидко поширюється і від нього немає вакцини чи ліків.

— Так, я чула.

— Зараз тільки початок лютого, а в них вже десятки тисяч хворих. Багато хто каже, що це просто грип, але я не впевнена.

— Дочка, ну правди ж ніхто не скаже. Можливо, дійсно просто як грип?

— Не знаю, мамо, не знаю…


***
— Мамо, привіт. Послухай, він розповсюджується по всьому світу і мене це, якщо чесно, трохи лякає. Ще тільки лютий, а епідемія починається в Європі.

— Так, доню, я також  дивлюся новини і диву даюся. Як так може бути?


***
     Лідія дістала з запиленої полки книжної шафи такий же самий запиленный блокнот. Вона любила всякі різні блокноти, а в дитинстві мріяла написати свою власну книгу. Та завжди чогось не вистачало. То сюжету сильного, такого, який би міг за душу взяти, то часу вільного, то лінь перемагала над усіма талантами дівчини. Та і сьогодні вона дістала блокнот не для того, щоб написати свій бестселлер. Знову був не час.
     Вона здмухнула з обкладинки пил, сіла за письмовий стіл, взяла до рук ручку з чорним чорнилом (вона їх особливо любила, більше ніж з синіми) і почала писати, виводячи кожну букву так старанно, що можна було подумати про участь в конкурсі по каліграфії.

“Щоденник” - вивела на титульній сторінці тендітна рука, що тримала ручку.

     Лідія ніколи не вела щоденник. Вона завжди думала, що щоденники ведуть дурні дівчата, які корчать з себе принцес. А себе до їх числа вона не відносила, бо не було у неї тієї нахабної впевненості в собі, як у деяких.
     В дитинстві Лідія була скромною дівчинкою. Такою скромною, що боялася підійти і познайомитись з іншими дітьми, а познайомившись відчувала дикий дискомфорт, бо не розуміла про що з ними говорити. Це стосувалося як дівчат, так і хлопців. Вже потім, коли стала дорослою, вона тренувала себе підсвідомо і таки навчилася заводити нові знайомства, навіть стала відчувати себе розкуто в присутності незнайомих людей, але нахабності так і не навчилася.

“Стає страшно! Сьогодні останній тиждень березня 2020 року. Китайська епідемія переросла в офіційну пандемію. Вірусом заражені майже всі країни світу. Так кажуть і я цьому вірю. Бо ті країни, які ще офіційно не підтвердили зафіксовані випадки інфікування, скоріше за все просто погано діагностують хворобу.
Весь світ пішов на карантин. Життя зупинилося на всій планеті. Новим епіцентром стала Європа, а більше за все страждає Італія, Америка, Іспанія, Франція. Там помирають тисячі людей за добу.
На сьогодні офіційно 500000 заражених і більше 21000 мертвих по всьому світу.
     Медична система жодної країни не справляється. Не вистачає ресурсів. Лікарі вимушені обирати більш перспективних пацієнтів, яких вони будуть лікувати.
     Люди всього світу сидять вдома і виходять лише за нагальної потреби раз в декілька днів купити їжі чи ліків. Дорослі не ходять на роботу, бо нічого не працює крім лікарень, продуктових магазинів, аптек та поліцейських, а діти не відвідують навчальні заклади - навчаються дистанційно.
     Наша країна вже два тижні на карантині. Кілька днів тому назад, влада оголосила, що карантин продовжили до кінця квітня 2020 року. Але всі думають інакше. Скоріше за все його продовжать ще мінімум на місяць. Кажуть, що наша країна ще не увійшла в піковий період пандемії.
     Та в Китаї вже епідемія пішла на спад і вони починають відміняти карантин, але все-одно кожного дня реєструють 20-50 нових інфікованих. Та тепер для них це незначні цифри. Китай пройшов пік епідемії, тому будемо надіятися на краще.”