Яскраве світло заливало кімнату. Приміщення було досить просторим. Звичайна кімната в якій стояло м'яке ліжко встелене кремового кольору постіллю. В ложі лежала молода жінка. Вона виглядала сплячою, або ж просто перебувала в несвідомому стані. На невеликому скляному столику біля неї стояли різні скляночки з коробочками. Вони мали вигляд ліків.
Жінка повільно розплющила очі і знову закрила, бо яскраве світло змушувало їх сльозитись. Обома руками вона почала трогати себе з усіх сторін, ніби общупуючи і перевіряючи себе на наявність пошкоджень. Знайшовши навпомацки намотані бинти на своєму животі, вона спробувала підвестись. Сівши на ліжку, жінка відчула різку біль у скронях, тому одну руку перемістила з живота на голову і намацала ще кіпу бинта, який обволікав її скроні.
Посидівши в такому положенні півхвилини, вона спробувала підвестись. Голова її паморочилась, бо жінка підвівшись на ноги одразу прильнула до стіни. Тримаючись за опору вона йшла до вікна. Вікно було настільки великим, що заміщало одну зі стін кімнати. Коли жінка наблизилась впритул до скляної стіни і сперлася на неї обома руками, її підборіддя почало тремтіти. Пухкі губи зібралися в кучу, а по щокам потекли сльози.
За склом жінка бачила ціле місто, яке розкинулось в сотні метрах під її ногами.
За спиною жінки відчинилися двері. Вона почула, як хтось увійшов в кімнату. Кроки, що швидко наближалися до неї ставали все гучнішими.
“Анук!”-почула жінка за своєю спиною чоловічий голос перед тим, як знову знепритомніти.

Ще через декілька днів Анук знови прийшла до тями. Вона лежала в тому ж кремовому ліжку, а на її животі та голові все так же були намотані бинти. Вона була дуже травмована. Її тіло не боліло в якихось певних місцях, воно боліло все.
За мить до кімнати зайшла біла жінка одягнена в кольоровий брючний костюм. Він був пошитий з простої тканини і нагадував жінці медичну форму.
-Привіт. Мене звати Танукі.-посміхнулася лікарка схилившись над Анук і одночасно дістаючи щось з кишені.
Анук спромоглася лише вяло посміхнутися у відповідь. Вона помітила, що очі лікарки незвичної форми-розкосі. У неї була азіатська зовнішність, якої Анук ніколи не бачила. У всякому випадку їй так здавалося.
-Я-твій лікар.-промовивши ці слова Танукі почала оглядати біоінженерку.
Після нетривалого огляду лікарка Танукі визирнула з кімнати і запросила увійти якогось чоловіка.
У кімнату зайшов кремезний чоловік середніх років. Він був старший від хворої на декілька років. Одягнений у білу кофту, тканина якої була тонкою, як пелюстка, чоловік зупинився щойно увійшовши до кімнати. Спинивши погляд на жінці, він дивився на неї так, ніби вже давно не бачив, або ж не надіявся коли небудь ще раз з нею зустрітися. Жінка відмітила про себе, що він-атлетичної статури чоловік, дуже гарний.
-Привіт.-усміхнувся чоловік, присівши поряд з жінкою на краю кроваті.
-Привіт.-відповіла вона.
-Я дуже радий знову тебе бачити. Ти як?-поцікавився співрозмовник.
-Я не знаю. Все болить.-зніяковіла жінка приклавши руку до забинтованої голови.
-Нічого, все мине. Лікарі сказали, що ти поправишся.-пояснював він.
-Де я?-запитала Анук.
-Ми в Мізукі. Це-повітряне місто.
Анук нічого не розуміла.
-А ти хто?-несміливо запитала вона.
Чоловік від подиву, що охопив його, різко вдихнув повітря.
-Я-Кілон.
-Вибач, але я тебе не знаю.-трішки замешкавшись відповіла біоінженерка.
Посмішка з обличчя Кілона хутко змінилась на непорозуміння. Він ще кілька секунд мовчки вдивлявся в очі хворої, а потім підвівся і пішов до виходу.
Анук не зрозуміла такої поведінки опонента, але замислившись почала розуміти, що нічого не пам'ятає.
Через кілька хвилин Кілон повернувся в кімнату разом з лікаркою і хлопчиком-підлітком.
-Мамочка!-прильнув хлопчина до жінки, обіймаючи її з усієї сили.
Анук на мить замешкалась та вдихнувши аромат хлопця, обійняла його у відповідь.
-Хітон…-протягнула слабим голосом біоінженерка.
Це був її хлопчик, її любий синочок. Свою кровиночку вона не забуде ні за що в світі.
-У неї ретроградна амнезія.-констатувала лікарка, яка спостерігала за зворушливим возєднанням сімї.
-Що це означає?-запитував спантеличений чоловік.
-Це втрата пам'яті, коли людина, в зв'язку з травмою, забуває події, які передували травмі.-консультувала Танукі присутніх в кімнаті.
Анук подивилася на лікарку і запитала:
-Як довго я не буду нічого пам'ятати?
-Розумієте, я не можу ствердно сказати точну дату, коли повернеться память, але спілкування з рідними для вас людьми, однозначно цьому посприяє. А поки що Кілон з Хітоном можуть вас вивезти з кімнати на чисте повітря і показати все навкруги.
-Добре.-погодилася жінка.

Анук всадили в комфортне крісло-візок. Його віз кремезний Кілон, а поруч йшов Хітон. Піднявшись ліфтом на самий верхній поверх, троє опинились на даху.
-Мамо, я тобі зараз таке покажу! Ми з собою бачили це лише в Грінтері. Тобі сподобається.-тараторив підліток.
Обігнувши ліфт з іншої сторони, перед Анук відкрилася незвичайна картина. Весь дах був усіяний скляними колбами-більшими, меншими. На вміст деяких скляних утворів можна було спостерігати лише зовні, а в деякі можна було навіть зайти. Під колбами ріс цілий сад. Різні фруктові дерева, кольорові квіти, аромат яких вдарив жінці в носа, викликаючи легке запаморочення. Анук звернула увагу, що всі предмети, які знаходилися на даху, були намертво прикручені до будівлі. Кілон вмостився на лавку, а навпроти себе зафіксував візок Анук. Він радів так само як і Хітон.
-Синку, ти в порядку?-запитала жінка.
Хітон ствердно махав головою, посміхаючись у відповідь. Та не встигла жінка намилуватись єдиною людиною, яку вона пам'ятала, як невідомо звідки прозвучав голос:
-Хітон, любий, ми чекаємо тебе в “залі С”.
Хітон на мить притих, уважно вслухаючись в повідомлення, а потім крепко обійняв Анук і побіг до ліфту, викрикуючи на ходу:
-Мамо, Кілон все розкаже. А мені час на навчання. Після занять прийду до твоєї кімнати.
-Куди він побіг?-перепитала жінка.
-Анук, він пішов на навчання. Йому тут дуже подобається.-пояснив чоловік.
-Кілон. Правильно? Розкажи мені все, будь-ласка.-попросила біоінженерка.
Кілон наклонився трішки вперед, взяв руку жінки в свої руки і почав розповідати. Він розповів, що вони тікають з Євразійського Континентального Сектору Котомізації від режиму Котом. Також, про те, що вона біоінженерка. Про те, що разом з ними в місто Мізукі вони прибули разом з її рідними і ще однією дівчиною, якій не пощастило вижити після троші у вихревому лісі. Як виявилось, коли флаймобіль закрутило в смерчі, а потім викинуло біля ущелини, найбільші травми отримала саме Анук, а Сибіл, яка тікала разом з ними, не вижила, бо її смерч викинув прямісінько у прірву.
-Я не пам'ятаю Сибіл, але мені її шкода.-підсумувала Анук.-Навіщо ми йдемо на Абійський континент?
-Там наш новий дім. Там нас чекають.
-Хто саме нас там чекає?
-Друзі...Наші друзі.-трішки замешкавшись відповів чоловік.
-Знаєш, мені здається, що я зовсім тебе не знаю, але я відчуваю, що можу тобі вірити. Хітон пішов на навчання, правильно?
-Так, все вірно.
-То скільки ми тут, якщо він ходить на навчання?-вдивляючись в обличчя чоловіка, запитала жінка.
-Два місяці. Ти була в дуже поганому стані, тому ми змушені були залишитися так надовго. Інколи ти приходила до тями, але потім знову провалювалась в безсвідомий стан.-він стиснув сильніше руку Анук і додав.-Я боявся, що тебе не стане.
-Дякую тобі за те, що ти поряд.-тихо промовила зніяковіла Анук.
-Нам пора повертатись до кімнати, а завтра ми спустимся донизу і прогуляємось до твоїх рідних.-він взяв візок і повіз жінку до ліфта.
Вклавши Анук назад до ліжка, Кілон пішов до кімнати зв'язку. На протязі довгих двох місяців перебування в цьому місті він підтримував зв'язок з Абійським континентом. Сьогодні його переповнювала радість, бо кризовий стан Анук минув і вона прийшла до тями. Поки біоінженерка була без свідомості, йому було над чим подумати. Він добре пам'ятає той момент, коли Мара знайшла Анук біля ущелини в яку впала Сибіл і покликала на поміч. Вона лежала вся окровавлена і не подавала жодних ознак життя. Та їм пощастило, бо трішки далі за ущелиною знаходилося це місто. Тоді він взяв в свої руки її крихітне і тендітне тіло, і поніс її туди. Спіткаючись об грунт і дрібне каміння, Кілон подумки просив всі вищі сили, які тільки зміг згадати, щоб вони її не забирали. Тільки тоді, коли він міг її втратити, в його серці зародилось дивне почуття. Можливо воно виникло набагато раніше, але визнати його він наважився лише в той критичний момент.
В кімнаті зв'язку на нього вже чекав спеціальний працівник.
-Доброго дня, пане. Ми можемо вже виходити на зв'язок?-запитав працівник.
-Так, будь-ласка.-ствердно кивнув Кілон.
Він сів у крісло і діждався, коли включиться його співрозмовник з Абійського континенту. За мить перед ним постала голограма. На тому кінці стояв чоловік, але це був не Бек. Він по діловому тримав планшетку в руках. Але не для того, щоб щось читати звідти, чи щось там занотовувати. Газлик мав поважний вік, сиве волосся, зморщене обличчя і старече тремтіння в руках. Тому він завжди тримав щось обома руками, щоб тремтіння не було сильно помітним. Та Кілон давно знав пана Газлика, рівно й те, що в нього неконтрольовано тремтять обидві руки. Газлик був головним розробником секретного проекту над яким трудився весь Абійський континент. Він любив строгі костюми, але насправді всі знали його, як простого і людяного чоловіка.
-Доброго дня, пане Газлик.-привітався Кілон.
-Доброго дня. У вас є якісь новини стосовно пані Анук?-поцікавився пан Газлик.
-Так. Новини гарні… Лікарі кажуть, що вона скоро прийде до тями.-посміхнувся чоловік.
-О! Це-дійсно гарна новина. Можливо нам краще забрати вас звідти?
-Ні, пока вона без свідомості, ми не можемо її транспортувати. Ви ж розумієте?-промовив Кілон.
-Так, звісно ж. Добре, закінчую сеанс зв'язку. Ми дякуємо вам за те, що ви робите для всього людства.-пан Газлик приблизив вказівного пальця в бік Кілона, тим самим вимикаючи зв'язок. За мить голограма Газлика зникла.
-Ви закінчили, пане Кілон?-учтиво запитав працівник, трішки зігнувши ноги в колінах.
-Так. Дякую. Я піду. До зустрічі.- промовив Кілон, підводячись з крісла.
Прямуючи до виходу, він потирав свої руки і думав про те, що тільки що зробив. Він збрехав. Перший раз за час служби пану Газлику, Кілон сказав неправду. Солдат, який поставив свої особисті інтереси вище суспільних. Але він не робив цього навмисно. Брехня вирвалась спонтанно. Чоловік розумів, що після прибуття на Абійський континент, він втратить прихильність Анук, бо з самого першого дня їх знайомства приховував від неї правду. Та сьогодні, коли він накінець-то зрозумів, як багато значить для нього ця жінка, коли побачив, що вона нічого не памятала, навіть свого Бека, чоловік подумав, що сама доля вирішила дати йому шанс.

Анук лежала в ліжку, чекаючи на сина і думала про Кілона. Він здавався їй турботливим і чесним. Таким справжнім велетнем в її житті. Вона не могла діждатись завтрашньої зустрічі з ріднею. Тіло віддавало біллю, але загальний емоційний стан був гарний, тому вона дочекалася сина і  провела з ним гарно час, слухаючи його розмови про справжнє навчання і нових друзів. Анук пообіцяла, що як тільки їй стане краще, то обовязково з ними познайомиться.

Ранком наступного дня Кілон знову завітав до Анук. Вона ще спала, а поряд з нею спав Хітон, який не захотів ввечері йти до своєї кімнати, тому залишився з мамою на ніч. Мама з сином обіймалися уві сні, що викликало на обличчі чоловіка посмішку. Вони були сім'єю і це було гарно. Кілон бачив це вже давно і не одноразово ловив себе на думці, що також хотів би мати таку сім'ю. Він підійшов до ліжка і обережно потріпав хлопчисько по плечу.
-Вставай, Хітон. Потрібно вже прокидатись.-будив хлопця Кілон.
Підліток трішки покрутився, щось нерозбірливо пробурчав собі під носа, але все ж прокинувся і підвівся з ліжка. Він наклонився над вухом матері і тихенько промовив:
-Мама, прокидайся.
Анук відкрила очі і посміхнулась у відповідь на заклики хлопця.
-Привіт.-прошепотіла жінка.
-Нам потрібно вже прокидатися. Памятаєш, я обіцяв, що сьогодні ми прогуляємось до Мари з Тігулом. Вони і самі хотіли прийти, але я сказав, що тобі потрібно показати місто і заодно подихати свіжим повітрям, тому вони терпляче чекають.-розповідав Кілон.
-Мара з Тігулом?-перепитала сонна жінка.-Нажаль, я не пам'ятаю їх.
Зібравшись і знову вмостившись в крісло-візок, вони рушили на перший поверх. В спільному холі, через який потрібно було пройти, щоб вийти на подвір'я, повсюду були розставлені великі скляні колби з рослинами всередині, як на даху. Виїхавши з відчинених масивних дверей, троє одразу повернули в бік. Анук побачила, що високі будівлі, які розташовувались дуже близько одна до одної, стояли на спеціальних подушках, які були наповнені, як здалось жінці, повітрям. Всі вони мали здебільшого скляні стіни, які були вимиті і натерті до блиску.
-Мамо, дивися!-ткнув пальцем в небо підліток.
Жінка підняла голову догори і побачила великі безпілотники, які шмигали між будівлями в повітрі туди-сюди.
-Що це?-запитала здивована біоінженерка.
-Це-аналоги флаймобілів, але вони більш технологічно розвинені і літають набагато вище, а ще не мають водія в середині.-пояснював Кілон.
-А надувні подушки під будівлями навіщо?-продовжила Анук.
-Мамо, пам'ятаєш, що тітка Словена розповідала, що в цій частині сейсмічно активна зона? Так от, в них літають не тільки безпілотники, а й будівлі.-взяв на себе ініціативу хлопець, пояснюючи матері вже очевидні для нього речі.
-Як літають?-з подивом промовила Анук.-Як це можливо?
І тоді Кілон з Хітоном навперебій почали пояснювати, що раніше місто постійно потерпало від постійних землетрусів. Але потім, коли технічний прогрес давав все більшу змогу розвиватись, влада міста прийняла рішення модернізувати всі будівлі і обладнати їх спеціальними повітряними подушками, які давали змогу автоматично піднімати будівлі з жителями в повітря під час чергового землетрусу на пять метрів. Між кожною будівлею висувалися інтерактивні переходи, як тільки до них наближався пішохід. Люди ходили на роботу без кріо-костюмів, зустрічалися в спеціальних студіях відпочинку і виглядали абсолютно щасливими.
-Мамо, бачиш як тут багато моїх однолітків?-захопливо говорив хлопець.
-Так, але як це?-дивувалася жінка.-Вони також клонують дітей?
-Так.-втрутився в розмову Кілон.-У них занадто розвинені біотехнологій. Тривалість життя тут дещо більша, ніж на інших острівках людського життя. 120 років.
-Але чому вони живуть саме тут, в сейсмічно-нестабільній зоні? Чому вони не переселяться в інше місце, туди, де немає регулярних землетрусів?-цікавилась Анук.
-Тому що тут є океан.-відповів чоловік.
Обійшовши кілька будівель і пройшовши кілька інтерактивних переходів, вони дісталися до місця призначення.
Це була така ж самісінька, схожа як дві краплі води на сусідів, багатоповерхова будівля. Біля головного входу їх вже зустрічав чоловік, який тримав за руку маленьку дівчинку, що стояла біля нього. Побачивши гостей вони почали всміхатися, а дівчинка висмикнула свою руку з батьківської руки і побігла на зустріч щойно прибувшим гостям.
-Тітка Анук!-підбігла з обіймами маленька дівчинка.-Ти мабуть мене не пам'ятаєш, але я Сая-твоя племінниця. Я дуже рада, що тобі краще.
-Привіт.-привіталася жінка.
-Привіт, Анук. Ти гарно виглядаєш. Ну, у всякому випадку, краще ніж тиждень тому назад.-намагався пожартувати Тігул.-Ходімо, нас чекає Мара.
Вони піднялися на другий поверх спільного коридору. Гостинний Тігул з маленькою дочкою відчинили вхідні двері і Кілон вкотив візок, на якому сиділа Анук, в середину.
-Люба, вони прийшли!-вигукнув Тігул, даючи зрозуміти дружині, що гості вже прибули.
За мить до них вийшла жінка. Все таж сама біоінженерка Євразійського Континентального Сектору Котомізації-Мара. Вона підбігла до Хітона і обійнявши його обома руками, поцілувала в щоку. Потім повернулася до Анук і з щирою посмішкою обійняла своячку. Анук зовсім її не пам'ятала, ні зовнішності, ні аромату. Але коли Мара обійняла її, то жінку у кріслі-візку ніби пронизало електричним розрядом і вона побачила свіжий спогад.
В ньому Мара стояла на краю прірви з палицею в руках і гамселила нею когось, хто з останніх сил тримався над урвищем. Когось, хто благав про допомогу, але у відповідь наткнувся на жорстокість.
Анук скрикнула від побаченого, а оточуючі, які не знали про її видіння, трактували це як біль, що викликаний палкими обіймами подруги. Мара розжала свої крепкі обійми і відступила в сторону, вибачаючись за те, що причинила дискомфорт. Анук була надто слаба і ошарашена, щоб запитувати про щось. Їй потрібно було обдумати те, що вона згадала.
В кімнаті стояв невеликий стіл, оздоблений скляною стільницею і сервірований скляним посудом. З наїдків було багато морепродуктів і апельсиновий сік. Коли всі вмостились за столом, Хітом наклав в свою тарілку багато риби, взяв в руку склянку з апельсиновим соком, і піднявши руку трішки вверх, промовив:
-Я обожнюю це місто, бо тут не годують капсами, а лише справжньою їжею.
Всі гучно засміялися і навіть похмурого Кілона розсмішив такий висновок хлопця.
-Анук, я розумію, що ти нас не пам'ятаєш, але гадаю, що повинна тобі сказати. Ми з Тігулом і Саєю хочемо залишитись тут. Ми не будемо з вами продовжувати дорогу до Абійського континенту.-трохи замешкавшись промовила Мара.
Анук декілька секунд незводила з Мари погляда, а потім промовила:
-Я і справді нічогісінько не пам'ятаю. Вибач. Але чому ви залишитесь тут?
-Нам тут неабияк подобається.-втрутився Тігул.-Наша сім'я знову разом, ми з Марою можемо працювати тут біоінженерами, а Сая ходить на заняття і навіть знайшла собі вже декілька подруг. Тут комфортно, підходящий клімат і справжня їжа.
-Це, мабуть, гарна ідея.-невпевнено відповіла Анук.
Декілька годин пройшли непомітно і троє вже поверталися до свого тимчасового дому. Хітон, поцілувавши маму в щічку, пішов спати до своєї кімнати, а Кілон привіз Анук до кімнати і було хотів перекласти її з крісла-візка в ліжко, але жінка сказала, що їй варто вже самотужки це робити.
-А ми можемо тут залишитись?-запитала жінка поправляючи ковдру, якою були вкриті її обидві ноги.
-Ні, нам потрібно дістатись Абійського континенту.-відрізав Кілон.
-Чому? Хітону тут дуже подобається.-перечила жінка.
-Тут не так безпечно, як здається. Ця ідилія не буде довго тривати. Земля вмирає і рано чи пізно стане непридатною для проживання на ній людей. А там в нас буде можливість врятуватись.-пояснював чоловік.-Я не можу тобі всього розповісти, але ти повинна мені вірити.
Анук мовчала. Вираз її обличчя виказував образу.
-Я піду вже.-додав Кілон.
-Кілон, ти сьогодні розповідав, що це надто технологічно розвинуте місто. Я хочу тебе про щось попросити, якщо це можливо.-промовила вона тихим голосом.
-Що саме?
-Поки ми ще не відправились в дорогу і знаходимось в цьому місті, знайди можливість повернути мені память. Мені потрібно все згадати, бо я ніхто без своїх спогадів. Я-безпомічна.-просила жінка.
Кілон зітхнув, ніби для нього це було неприємно, але все ж кивнув головою і додав:
-Добре. Лягай спати.
-Гарних снів.-побажала вона і провела Кілона поглядом, який щойно зник за дверима кімнати.