2200 рік
     На вулиці вже сутеніло. Анук боялася цього вечора. Вона молилася, щоб з її хлопчиком все було добре. Та, на жаль, він ще не прийшов до тями, а продовжував непорушно лежати в сильних руках Кілона. Анук йшла трішки позаду чоловіка і вже давно помітила, як його кроки стали повільними, а осанка перетворилась на зігнутий горб в спині. Він втомився нести дитину, але робив це мовчки.

— Кілон, скільки ще? — запитала Анук.

— За тим пагорбом, — відповів Кілон. Нічого зайвого, бо від втоми йому навіть говорити було складно.

     Спека майже спала і Анук несла на собі всі кріо-костюми. Сая йшла поряд. Здавалось, що вийти на пагорб, сил вже не залишилось, та жінка не могла дозволити собі зупинятись.
     Коли вони піднялись на пагорб, перед ними постала дивовижна картина. Такого Анук ще не бачила. В низині під пагорбом розкинулось невелике поселення. Це був Криполіс. З однієї сторони він був захищений пагорбом, з іншої росли невеликі деревця, утворивши маленьку рощу, а протилежну сторону омивала вода. Її було надто багато. Настільки, що не окинути оком. Це було море, або навіть цілий океан. Анук не знала та це і не було головним для неї в цю мить.
     В поселенні стояли звичайні одноповерхові будинки побудовані з деревини. Це був цінний ресурс, особливо в Секторі Котомізації. Біля одного з таких будиночків вони зупинились. Кілон не йшов куди небудь, він точно знав, що їм потрібно саме в цей будиночок. Він штовхнув хлипкі двері ногою і вони зі скрипом відчинились. В середині стояли дерев'яні меблі. Вони не були сховані в стіни. Все було зовсім не так, як звикла Анук. 
Десь поряд одразу почулись кроки. З іншої кімнати до них вибігла огрядна біла жінка. Вона була одягнена в чисту сукню, що спадала до кісточок і поверх неї в засалений фартух. В приміщенні стояв аромат смаженого м'яса.

— Кілон! Кілон, як же гарно, що ви прийшли. Я так хвилювалась, бо чекала вас ще в першій половині дня. Я думала, що вас захопили, — метушилася літня жінка.

— Все добре, Словена. Нас не схопили, але нам потрібна допомога, — Кілон вказав поглядом на Хітона, який так і не прийшов до тями.

     Словена окинула хлопця поглядом і вказала на диван, щоб Кілон поклав його саме туди. Потім вона оглянула рани і побігла до шафи. Дістала звідти записник весь подертий і з обірваними сторінками. Видно, що він був дуже старим, або що ним часто користувались. Словена швидко почала гортати сторінки вперед, потім назад, ніби щось шукаючи. Через півхвилини обережно закрила його і повернула на те саме місце, з якого дістала.

— Капсоїдні комахи значить, — константувала жінка. — Добре, ми допоможемо.

     Після цього вона винесла з іншої кімнати сачок з відром і звернулась до Кілона:

— Ходімо зі мною, допоможеш.

— Я піду з вами, — промовила Анук.

Їй необхідно було чимось допомогти, бо бездіяльність могла вбити.

— Добре, підеш ти, — Словена вказала пальцем на Анук. — А ти, Кілон, зостанешся з дітьми. Ходімо.

     Вони вийшли з будинку, пройшли вулицями і дійшли до краю поселення. Перед ними була велика вода.

— Це - море, чи океан? — запитала Анук.

— Це - океан, люба моя. Що сталося? Як вас так угораздило? — цікавилась літня жінка і Анук їй все розповіла.

— Добре, нам потрібно почекати ще кілька хвилин, — Словела дивилась в шумну і чорну воду, яка стала такою від непроглядних сутінок, що опустились на землю.

— Що ми чекаємо? — затамувала подих Анук. Вона не бачила ніколи в житті таку кількість води. Невеликі хвилі щосекунди вдарялись об берег, утворюючи шум. Молодій жінці було страшно від цих звуків. Невідомо, що могла ховати ця темна вода і що вони чекали.

— Дивись, — перебила її думки Словена.

     Анук почала вдивлятись в воду і побачила, як місцями з неї народжувалось світло. Ще мить і вся чорна вода в три метри від берегу засвітилась блакитно-рожево-жовтим сяйвом. Це було неперевершене видовище. В Анук навіть перехопило подих від такої краси.

— Це - флуоресцентні рачки. Вони дуже маленькі і живуть в далеких глибинах океану. І лише вночі піднімаються на поверхню до цього берега, щоб поживитись водоростями, які тут ростуть. У їх панцирах є хітин. Речовина, яка врятує твого сина. Тримай відро, а я наловлю їх, — пояснювала Словена.

     Вона зачерпнула воду сачком і піднесла його до відра. В ньому було багато маленьких істот, які світились.
     Наповнивши відро до верху жінки хутко попрямували до будинку. Словена кинула весь улов в велику каструлю заповнену прозорою рідиною, схожою на звичайну воду і почала їх товкти масивною дерев'яною палкою.    

     Через чверть години вона наказала Кілону роздягнути непритомного хлопця і покласти його в ванну, яку попередньо наповнила сумішшю з почавлених флуорисцентних рачків.

— Він проведе так всю ніч, а вже завтра будемо бачити, — винесла свій вердикт знахарка.

     Тієї ночі Анук майже не спала. Вона боялася щось пропустити. Всю ніч жінка провела біля ванни, в якій лежав її син. Зморений організм час від часу провалювався в сон, та Анук прокидалася і продовжувала тримати Хітона за руку.

— Мамо. Мамо.

     Анук крізь сон чула такий рідний голосочок. Їй хотілось плакати, бо вона не могла знайти свого сина.

— Мамо. Мамо, прокинься.

     Анук розплющила очі і побачила своє миле дитя. Хітон прийшов до тями. Її радості не було меж. Вона кинулася до нього і посміхаючись почала обціловувати хлопця.

— Мамо, де ми? — ослабленим голосом шепотів Хітон.

— Ми в поселенні, в Криполісі. Тебе сюди приніс Кілон. Тоді, як налетіла хмара… Тебе покусали якісь дуже агресивні комахи і ти був непритомним тривалий час. Та вже все позаду. Я покличу Словену. Хвилинку, — пояснила жінка і хутко вибігла до іншої кімнати.
За дерев'яним круглим столом сиділа Словесна. Поряд з нею була Сая, яка роздивлялась якісь паперові картки.

— А це - моя сестра, — провела пальцем по зображенні літня жінка.

— А де вона зараз? Вона така ж як і ви? — допитувалась дівчинка.

     Та їх розмову перебила Анук, яка щойно зайшла до кімнати.

— Він прийшов до тями! Словена, що далі? Подивіться на нього.

     Словена неквапливо і акуратно завернула паперову картку назад в заношену тканину і пішла до Хітона.

— Як ти, хлопче? — посміхнулася Словена до підлітка.

— Я не знаю. А ви хто? — відповів здивований хлопець.

— Я - твій друг. Не турбуйся.

     Жінка попросила хлопця підвестись. Та його спроби потерпіли невдачу.

— Я не відчуваю нічого крім обличчя, — пояснив наляканий підліток.

— Все добре. Так і повинно бути. Ми на правильному шляху і він одужає. Та вам потрібно пройти зі мною, — звернулася Словесна до Анук.

     Анук мовчки підвелась зі стільця і попрямувала за знахаркою. Вона відчувала, що зараз почує щось невтішне. 

— Проходьте. Сідайте, — Словена вказала на дерев'яний стілець, а потім поглянула на маленьку Сая, яка сиділа поряд і чекала новин про брата.

— Сая, ти можеш піти до Хітона. Привітайся з ним, — прошепотіла Анук, розуміючи, що дівчинці потрібно вийти.

     Після того, як дівчинка хутко вибігла з кімнати, Словена промовила:

— Анук, вам потрібно дістати ліки для свого сина. Ми і надалі будемо продовжувати лікувати його хітином з флуоресцентних рачків, але щоб не було ускладнень, ви маєте дістати Стовпітове масло, — пояснювала Словена.

— Стовпітове масло? — здивувалась Анук.

— Так. В горах, що в 16 кілометрах на північ від Криполісу, є Долина Мазентів. В цій долині прямо в землі ростуть рослинки - Стовпіти. Вони вам і потрібні, бо виділяють рідину схожу на масло. Це масло врятує твого сина. Та потрібно бути обережними, бо ця долина належить Мазентам - релігійні фанатики, які поклоняються зміям. А зміями там кишить буквально вся долина, — пояснювала жінка.

     Анук ніколи не бачила змій і не думала, що за Євразійським Континентальним Сектором Котомізації є стільки життя. Різноманітного, небезпечного, незвичайного.

— Я правильно розумію, що мені потрібно йти з Кілоном? — уточнила Анук.

— Саме так, бо так безпечніше, — погодилась Словена. — Виходити краще ввечері, коли сонце стане заходити за обрій.

— Якщо прийдуть з Сектору Котомізації? Ви зможете захистити моїх дітей? — це було важливо для молодої жінки.

     Словена не стала багато пояснювати. Замість цього впевнено кивнула головою у відповідь.

     Анук повернулася в кімнату до сина. На підлозі поряд з Хітоном сиділа Сая. Вона тримала на руках маленьке кошеня попелястого кольору. Воно ледь поміщалось в її дитячих руках.

— Хітон, поглянь хто в мене є. Це - кошеня. Мені подарував його Кілон. Ми тепер з ним друзі. Я йому сакала, що буду його другом, як і твоїм, бо він врятував мене і тебе, і тітку Анук. Ти одужаєш і ми разом будемо з ним гратися. А зараз мені потрібно вигадати йому ім'я. Ти мені допоможеш? — тататорила Сая.

     Хітон радісно посміхався у відповідь. Попри радісну посмішку сина Анук бачила в його очах хворобу. Вона не хотіла втрачати часу, тому рішуче переступила поріг і сіла біля дітей.

— Сая, Хітон, мені потрібно буде піти на кілька днів з Кілоном з Криполісу, а ви повинні будете залишитись на ці кілька днів з тіткою Словеною. Та ви не хвилюйтеся, ми скоро повернемось, Хітон одужає і підемо далі, — пояснювала збентежена жінка.

— Ви підете за ліками? Мамо, я ж не помру? — погляд нерухомого хлопця був сповнений страху за своє життя та за життя своєї матері.

     А Сая, яка сиділа мовчки з кошеням на руках розжала крепкі обійми і тваринка вирвалась на волю і побігла обстежувати будинок. Лице дівчинки стало багровим, ще мить і її очі наповнились слізьми.

— Я не хочу! Не хочу, щоб ви покинули нас! Де моя мама? Тато де? — ривіла мала.

— Сая, люба, я не покину тебе. Ми повернемося. Нам потрібно дістати ліки для твого брата, бо він не може рухатися. Розумієш? — пригорнула дівчинку до своїх грудей жінка.

     Та Сая не могла заспокоїтись і продовжувала громко плакати. Через істеричні уривчасті вдохи ледь проривались слова відчаю малої дівчинки:

— Тато також обіцяв! Він...Він сказав, що наздожене нас разом з мамою. Але де вони? Можливо їх з'їли ті комахи, які ледь не з'їли нас?

— Ні, люба моя, не думай про таке. Твої тато з мамою дуже розумні, тому вони ніколи не дадуть якимось комахам себе з'їсти, ти розумієш? Вони просто затримуються, тому вам потрібно почекати їх тут, у тітки Словени, поки ми з Кілоном дістанемо ліки для Хітона. А ти поки придивишся за братом і будеш слухатись тітку Словену. Добре?

     Дівчинка потроху почала заспокоюватись:

— Добре. Я буду чекати вас всіх тут, у тітки Словени. Маму з татом і тебе з Кілоном. Ми будемо тут.

— Добре, ти розумниця моя, — вона обійняла голову дівчинки рукою і поцілувала її у скроню. — А зараз я піду збиратись. Нам не можна втрачати часу.

     Анук вийшла з кімнати, пройшла через кухню. Їй дуже подобалося, що в Криполісі такі великі будинки. Окрема кухня, кімнати і клімат. Він був зовсім іншим. Живим. На кухні стояла Словена. Вона щойно налила якоїсь жижі в дві мисочки і тикнула в них дві ложки.

— Суп, — пояснила літня жінка, яка побачила Анук. — Погодую дітей.

— Дякую вам, — промовила молода жінка.

     Вона попрямувала далі через кухню і вийшла через двері на заднє подвір'я. Вона відчувала довіру до Словени, хоч і не знала про неї аж нічогісінько. Подвір'я було обгороджено високим парканом. Воно належало виключно Словені. В горщиках стояло кілька великих колючих рослин, а поміж ними пара деревяних стільців, які майже розсохлися під сонячним промінням. На одному сидів Кілон. Він закинув голову назад і сидів так з заплющеними очима.
Анук тихо підійшла і сіла на інший стілець, та той так заскрипів, що Кілон розплющив очі і підскочив. Коли він побачив перед собою Анук, то посміхнувся і знову зайняв дивну позу.

— Ти подарував Саї кошеня? Це гарний жест. Дякую тобі, — звернулася до апатично-виглядаючого чоловіка молода жінка.

     Він підная голову і поглянув на неї прищуреними очима:

— Ти думаєш, що я ненавиджу дітей, — ствердно констатував він.

— А це хіба не так? — поцікавилась Анук.

     Кілон знову закинув голову назад і заплющив очі, тим самим даючи зрозуміти Анук, що говорити з нею на цю тему більше не збирається.

— Кілон, Сая чекає Мару з Тігулом. Вона думає, що вони йдуть за нами і скоро нас наздоженуть. Я не знаю, як мені їй пояснити правильно, щоб не травмувати дитячу психіку, — намагалася порадитись Анук.
Та Кілон так і залишився непорушно сидіти на стільці.

— Ти хочеш все і одразу, а потрібно робити поступово. Я тобі раджу виспатись, бо ввечері нам потрібно виходити. Я не буду тебе тягнути на собі, — сказав чоловік.

     Анук не могла повірити в те, що людина може бути такою безсердечною і поводити себе як хам. Вона хмикнула, підвелась зі стільця та попрямувала до дверей, які вели назад в будинок.

— Ей, Анук, — гукнув її Кілон.

     Жінка повернулась і побачила все ж того самого безсердечного хама, який окрім окликнути її, навіть не відкрив очі.

— Я нетерпимий до дітей і це - твоя суб'єктивна думка, — викрикнув він.

— А! — Анук розвернулась і зайшла в будинок. Її ще ніхто так не злив своєю поведінкою.


2020 рік
     Марія стояла біля будинку культури. Довгий плащ сірого кольору висів на ній, як на вішалці. Вона дуже схудла останнім часом. Постійні нерви, знущання чоловіка і безвихідь перетворили її майже в скелет. І без того бліда шкіра поблідніла ще більше. Вона відчувала нездужання.
     На вулиці вже кілька тижнів стабільно трималася тепла погода, тому Марія взула туфлі на шпильці. Вона чекала знайому, яка повинна була провести її в підпільну церкву. Церкви вже давно були забороненими, як і зібрання більше трьох чоловік. Але дівчина хотіла поспілкуватися з Богом, в якого вона раніше ніколи не вірила. Можливо він допоможе їй знайти дорогу, яку вона давно втратила?
     Вчора чоловік знову її відлупцював. Добре, так як ніколи раніше. Синці на обличчі вона ховала за медичною маскою натягнутою на носа і окулярами від сонця. Сьогодні їй знадобилося прикласти багато зусиль, щоб підвестися з постелі. А коли їй вдалося і вона попрямувала змивати засохлу кров зі свого обличчя, то вирішила тікати від нього. Але поки що не усвідомлювала як.
     За мить до неї підбігла руда дівчина, висмикнувши Марію зі своїх думок.

— Привіт, — промовила руда.

— Привіт, — відповіла Марія.

— Давно чекаєш?

— Ні.

— В тебе все добре? — поцікавилася Божена.

     Марія лише кивнула у відповідь. Божену насправді назвали при народженні зовсім іншим іменем. Яким саме Марія не знала, але та розказувала їй, що змінила його, щоб бути ближчою до Бога.  

— Марія, що з тобою? — Божена аккуратно спустила на підборіддя маску Марії. — О, Боже! Що це? Хто з тобою це зробив?

     Марія стояла з розбитим лицем і, як вперта дівчина, мовчки дивилася в очі Божені.

— Марія, ти мені скажеш, хто це з тобою зробив? — наполягала Божена. — Це він зробив? Твій чоловік? Він постійно це робить? Тому ти захотіла прийти сюди?

     Марія продовжувала непорушно стояти. Божена не витримала і ухопила її за плечі:

— Відповідай, Марія! Якщо ти продовжиш мовчати, то я не зможу тобі допомогти.

— Допоможи мені втекти! В мене не залишилося більше нікого, крім тебе. Всі мертві, — промовила Марія.

     Божена побачила, як худе тіло її подруги почало дрижати під її руками. Марія розплакалась. Божена її обійняла і притисла до себе.

— В мене також нікого немає. Не плач.

     Але дівчина продовжувала схлипувати, ніби не плакала сто років, а зараз вирішила виплакатися за все життя.

— Знаєш, я допоможу тобі. Ходімо.

     Божена взяла худу руку Марії і завела її в підвальне приміщення, яке розміщувалось під будинком культури. Там, у великому залі, обладнаному сценою вже зібралося близько півсотні людей. Вони стояли і чекали на когось. Цей хтось скоро з'явився на сцені.     

     Смуглий чоловік азіатської зовнішності. Голова його була схожа на стрижену поляну. По центру гладка лисина, а по боках висіли сиві, рідкі і засмальцовані патлі. За те класичний чоловічий костюм на ньому сидів ідеально. В руках він тримав мікрофон.     

     Проповідник почав свою проповідь з пісні. За секунду весь зал почав йому підспівувати. Марія повернулася і побачила, як Божена співає разом з усіма. В цей момент вона пожалкувала, що прийшла сюди, що попросила допомоги в Божени. Вона хотіла вийти, але подруга вхопила її за руку не відводячи очей від пастора і не прериваючи спів. Марія вирішила залишитись, але співати і гойдатися за всіма вона не стала.
Це зібрання тривало близько двох годин. Марія навіть здалося, що деякі адепти почали впадати в транс після співів і танців. Коли все стихло і напівлисий проповідник пішов зі сцени, Божена на кінець звернула увагу на свою подругу.

— Ходімо, я вас познайомлю.

— Божена, я не хочу. Виведи мене краще і я піду.

— Та годі тобі. Ходімо. Він розкаже щось цікаве, — наполягала Божена.

     Марія вирішила все ж поплентатися за подругою, бо і так витратила дві години і витрачені ще десять хвилин нічого не змінять.
     В невеликій кімнаті за столом сидів старий азіат. Він був радий бачити Божену, ніби знав її особисто багато років.

— Знайомтеся. Марія, це - пастор. Пасторе - це Марія, моя подруга.

— Дуже радий знайомству, — промовив пастор і вказав рукою на вільний стілець, тим самим запрошуючи присісти.
Марія сіла, але окулярів з маскою не зняла. Та вона відчувала, що він все зрозумів.

— Що сталося, Марія?

— Чому ви вирішили, що щось сталося? — недовірливо відповіла дівчина.

— Якщо Божена провела тебе сюди, то в тебе щось сталося, — продовжував вдивлятися в Марію пастор.

— Пасторе, у Марії нікого не залишилося і, здається, що вона заплуталась в цьому житті. Тому я привела її до Вас в надії на те, що Ви зможете їй допомогти, — втрутилась Божена, запнулася на мить і продовжила. — Як і мені, Пасторе. 

     Пастор перевів погляд на Божену, вислухав її і встав із-за столу. Підійшов до Марії і зняв її окуляри під якими красувалися набряки прикрашені синцями. Марія сиділа непорушно. Пастор затримав погляд на секунду і повернув окуляри на місце. Потім знову сів.

— Я в змозі дати тобі шанс на нове життя. Але ти повинна бути на це згодна. Ти повинна залишити в цьому житті все. Абсолютно все! І без жалю попрощатися з усім.

— Я не розумію Вас, — промовила Марія. — Ви мене вбєте і відправите в нове життя типу на той світ? Так я це можу сама собі влаштувати, продовжуючи жити тим життям, яким я зараз живу.

— Божена, вона - грубіянка. Поясни їй все! Якщо буде згодна, то я прийму її, — пастор зробив вигляд, що перестав бачити і чути Марію, ніби вона випарувалась з маленької кімнати.

     Божена кивнула головою і скомандувала Марії йти за нею на вихід.

— Ти і справді інколи буваєш надто грубою, Марія, — промовила Божена, коли вони вже покинули будівлю.

— Ні, — висловила своє заперечення Марія.

— Ти дуже вперта.

— Я просто кажу правду.

— Знаєш, Марія, Можливо він тебе і лупцює, бо ти не можеш змовчати? Ти не думала про це? Родила б йому дитину, мовчала і все було би добре. Ти поставила мене в дурне становище перед Пастором своїм хамством, — обурювалася руда дівчина, але Марія була незворушною.

— То що там за пропозиція? Як твій Пастор може мені допомогти?

— Добре, — видихнула Божена. — Ти щось чула про кріоніку?

— Про що? Кріоніку? — пришурилася Марія.

— Так. Процес замороження тіл, щоб потім, можливо через сто чи двісті років оживити людину, — пояснювала руда.

— Що за дурість?!

— Це зовсім не дурість. Зараз людству, насправді, вже прийшов каюк. Те, що ще якась частина людей ходить по цій землі нічого не означає. Скоро нас усіх не стане. Розумієш? Питання тільки в тому, наскільки часу це розтягнеться.

— Так твій Пастор це мені пропонував? Яким чином? Як? Що за дурість? — ледь приглушеним тоном промовила Марія.

— Це не дурість! В нас є для цього всі ресурси. У нас з тобою і так нікого вже не залишилося. Ми можемо жити далі, потім, коли земля стане іншою і більше не буде цієї пошесті.

— Так ти також на це підписалася? Це так ваш Пастор вам мізки промив? — ошелешена Марія від здивування навіть забула про біль, який ще мить тому розносився по її знівеченому худому тілу.

— Ти не розумієш. Це не промивання мізків, а самий справжній науковий прорив. Тіло поступово заморожують в спеціальній крижаній бані. Потім кров замінюють на так званий антифриз, щоб в організмі не утворювалися кристали льоду, бо вони шкідливі. А потім за потреби все повертають на свої місця і реанімують людину.

— Ти - хвора! — промовила Марія і відступила від подруги на кілька кроків. — Мені час іти. Бувай.

     Марія швидко почала відходити від Божени, чортихаясь і бурмочучи собі під носа, що світ зїхав з глузду. 

— Я тебе наберу через кілька днів! Подумай над тим, що я тобі пропоную! Це - вічне життя! — кричала їй в спину Божена. Марія не відповіла, не зупинилася і не обернулася. Вона квапилася додому, щоб забути все це, як дурний сон.