Словена стояла біля флаймобіля, на якому нещодавно приїхали біженці Сектору Котомізації. На вулиці вже майже стемніло, тому роздивитись авто з великої відстані було майже неможливо. В своїй руці вона тримала наплічну сумку, в яку годину тому, склала їжу та питну воду. Перед її вкритим зморшками лицем, стояла Сибіл. Чіп був виведений з ладу, але вона все-одно не стала повноцінною людиною. В'яла, мовчазна, беземоційна, скована в своїх рухах, дівчина простягнула руку і мовчки взяла у знахарки наплічну сумку.
Словена вірила в те, що на Абійському континенті її племінниці допоможуть і вона знову зможе стати повноцінною людиною. Хоча б на деякий час. Бо потім прийде ядерна зима, яка не пощадить нікого.
     Вона обійняла племінницю, поцілувала в щоку і пустила скупу сльозу.

— Прощай, — промовила літня жінка і допомогла Сибіл піднятися у флаймобіль.

     Двері безшумно зачинились і Словена знову залишилась на самоті. Вимушені гості, які за декілька днів стали майже давніми знайомими, безупинно віддалялись від одинокої жінки. Вона прониклась їхньою наполегливістю і жагою до життя - нового, кращого, справжнього. Ще кілька хвилин Словена стояла нерухомо і дивилася вслід флаймобілю, доки він не переїхав через гору і не зник з поля зору.
Знахарка думала про те, що якби вона була молодшою, то могла пуститись в подорож з ними. Та вона знала, що шлях, який вони обрали, сповнений небезпекою на кожному кроці. І Рогнеду вона також не хотіла залишати. Час від часу вони таємно зустрічалися з сестрою на території Криполісу, здебільшого в тунелі. Ці зустрічі гріли її понівечену життям душу. Для її спокою цього було достатньо.

     Кілон був за кермом. Він, разом зі своїми попутчиками, прямував на південь Євразійського континенту. Їхня дорога лежала до Повітряного міста. Тільки там можна було дістати морський корабель, такий надпотужний, що можна перебратися через бурхливий Тихий океан.
Південь Євразійського континенту був надто небезпечним і сейсмічно не стабільним. Про це знав Кілон. Про це їх додатково попередила знахарка.
     У флаймобілі відчувалася напруга. Лише двоє дітей, ні про що не підозрюючи, солодко спали.
Під ногами Мари лежала невелика тканева торба з кисневими капсулами. Кілон збирався обміняти їх на корабель.
Через невеликі овальні віконця, більше схожі на ілюмінатори, відкривалися неперевершені картини природи під покровом ночі, які продовжували дивувати своїми фарбами біженців Сектору Котомізації. Зелена трава, яка пробивалась невеликими острівками деінде через суху землю, викликала посмішки у мандрівників. Вітер поволі ганяв клубні сухих тоненьких гілочок, які котились мов м'ячі.
     Анук перший раз за останні кілька днів відчувала себе в безпеці. Чим далі вона знаходилась від Сектору Котомізації, тим більш впевненою себе відчувала.  Краєм ока поглядаючи на Кілона так, щоб попутники цього не помітили, вона ні про що не думала. Останнім часом жінка почала ловити себе на думці, що не має сенсу, щось загадувати, бо доля все-одно розпорядиться по-своєму.
Жінка перевела погляд на дітей, потім на Тігула. Він, раніше мовчазний і скромний, щось жваво розповідав Сибіл. Вона, будучи майже беземоційною, зараз на диво оживилась. Анук здалося, що дівчина навіть почала посміхатися Тігулу.
     З іншого боку від свого чоловіка сиділа Мара. Вона крадькома поглядала на Тігула і, здавалось, що ловила кожне його слово сказане Сибіл. Вираз її обличчя був урівноваженим, але в очах палало полум'я ревнощів. Анук безпомилково розпізнавала емоції своячки, тому вона відчувала ураган емоцій, який наближався. Коли Тігул обережно торкнувся руки Сибіл, Мара вибухнула гнівом:
-Що ти собі дозволяєш, Тігул?!
Анук схопила Мару за руку і попросила заспокоїтись. Мара щось нерозбірливо фиркнула собі під носа, ще раз глянула злим поглядом на свого чоловіка, але все ж заспокоїлась. Вона розуміла, що зараз це не доречно. Та Анук знала, що більшість її істерик були неконтрольованими. Анук завжди вдавалося знайти спільну мову з Марою і уникнути конфронтації. Інколи жінка запитувала, що саме вона відчуває до Мари в ті моменти, коли своячка не могла себе контролювати? Жаль. В такі моменти Анук була переповнена жалем до Мари, бо вона добре знала, що з самого дитинства Мару обділяли в батьківській любові і у неї завжди виникала потреба доводити, що вона не гірше свого меншого брата Бека. Коли вона стала підлітком, то взяла на себе обов'язки матері і господині дому. Їй ніколи не віддавали любов, але завжди чекали любові від Мари.
     В той час, як Анук продовжувала тримати Мару за руку, Тігул вже не говорив з Сибіл. У флаймобілі повисла тиша. Кожен думав про щось своє.
     Анук думала про Кілона. Вона зовсім його не знала, але довіряла йому. І їй насправді було дискомфортно від того, що Кілон сердиться на неї до сих пір. Жінка також відчувала неймовірну злість, через його впертість і твердолобість. Чому її любий Бек послав за ними саме Кілона? Було багато думок і запитань на які не було відповіді.
     Через деякий час вимушеної мовчанки всі, хто знаходився у флаймобілі, спонтанно скрикнули. Кілон різко загальмував і через це пасажири, які сиділи ззаді ледь не перекинулись на передні сидіння.

— Що сталося?! — перелякано скрикнула Анук, оглядаючись по сторонах. Вона відчула, як її плече занило від удару об переднє сидіння.
    
     Вона поглянула на Кілона, який був за кермом і побачила його беземоційний профіль. Він непорушно дивився вперед через лобове скло.

— Мама рідна… — ледь вимовила Мара.

     Анук перевела погляд на своячку і помітила, як її лице вмить заклякло так само, як і у водія. Вона також дивилась вперед через переднє скло флаймобіля. Анук, невимушено потираючи своє щойно забите плече, повернулася і поглянула вперед. Перед її очима розвернулась картина, яку вона собі ніколи навіть і не уявляла.
     Метрів п'ятсот попереду них, по всьому периметру проглядались стовпи. Вони були густо розміщені один від одного і тяглись до землі від самісінького неба. Трохи придивившись, Анук помітила, що вони постійно рухаються. Їхні рухи були хаотичними.

— Що це? — Анук була надто збентежена цим видовищем.

— Це-ліс Вітрокрут? — запитала Мара. — Я читала про нього.

— Вітрокрут? — уточнила Анук. — Я також знаю про нього, але зараз не сезон...Як ми проїдемо крізь нього?

     Кілон повернувся до задніх сидінь. Там сиділи Анук, Мара, Тігул і Сибіл. Сибіл була абсолютно не збентежена перешкодою, яка несподівано виникла на шляху мандрівників. Вона була схожа на дуже хвору молоду особу, яка всеціло сконцентрована на своїй хворобі.
     Тігул потупив погляд додолу і про щось думав. Це було схоже на те, що він щось рахує в голові.
     Мара і Анук перелякано дивились на Кілона, тримаючи один одного за руки і чекаючи на вирок, який міг сказати чоловік.

— Я знаю! — опередив Кілона Тігул. — Вихрі насправді не рухаються хаотично. Якщо придивитись, то можна помітити закономірність в їхньому переміщенні один між одним.

     Тігул мав вигляд злегка божевільної людини. Кілон, який, можливо, хотів запропонувати щось зовсім інше, ствердно склонив голову заплющивши свої очі. Випустивши все повітря зі своїх грудей, він промовив:

— Яку саме закономірність ти вирахував?

     Тігул поділився з друзями своїми миттєвими розрахунками, після чого Кілон наказав всім зафіксуватися ременями і триматися за ручки в салоні флаймобіля. Не всі вірили в ідею Тігула, але все ж вирішили спробувати, бо іншої дороги не було.
     Ліс Вітрокрут був сезонним явищем, яке стихало на кілька місяців в році. Тисячі вихряних стовпів рясно гуляли по сухій землі, перегороджуючи впоперек весь континент. Тому, щоб дістатись на інший бік створеною природою своєрідної стіни, потрібно було перетинати це місце лише в певні два місяці. Саме в цей час, коли біженці Сектору Котомізації пустилися в дорогу, їх не повинно було бути. Але клімат постійно змінювався і природа готувала для людей все більше перешкод і загадок.
     Коли всі зафіксувалися у флаймобілі, Кілон взявся за кермо і рушив назустріч вихрям. Він повільно підбирався впритул до стовпів, які постійно снували по землі зі сторони в сторону. Чим ближче вони були, тим гучнішим ставав свист. Анук з Марою поперемінно переглядалися між собою, періодично вдивляючись в Тігула, який готувався дати команду Кілону увірватися в вихреву бурю.

— Давай! — скрикнув Тігул.

     Кілон натиснув на кнопку набору швидкості і флаймобіль в'їхав між смерчі. 

— Праворуч! Зараз! — продовжував віддавати команди, ще вчора, мовчазний Тігул.

     Кілон повернув праворуч. Кожен його рух був точним і різким, тому пасажирів відкинуло в один бік. Чоловік був надто сконцентрованим, бо відчував всю відповідальність за життя своїх пасажирів.

— Ліворуч! — крикнув Тігул, якого кидало по салону в різні сторони.

     Кілону було важко керувати. Смерчі один за одним намагалися закрутити флаймобіль в свої жернова і перемолоти в пил. Але, загалом, двом чоловікам вдавалося робити злагоджену роботу і майже перебратися крізь ліс повітряних вихрів. І коли попереду вже виднівся клапоть спокійного шматка землі і всі приготувалися зітхнути з полегшенням, як транспорт тряхнуло з небувалою силою. Подорожні не одразу зрозуміли, що відбувається, та на те і не було часу. Бо флаймобіль відкинуло на вихровий стовп і той, не вагаючись засмоктав маленький транспорт в себе. Крутнувши його раз, смерч перекинув фламобіль на інший - сусідній, ніби пасуючи невеликим м'ячиком.
      Анук, яка кружляла в смертельному танцю разом з друзями і дітьми, спостерігала за цим, як сторонній спостерігач. Вона бачила, як летіло розбите скло. Вона не відчувала болю від того, що воно впивалося в її ніжну шкіру. Жінка спостерігала за тим, як всі пасажири під впливом сили гравітації повільно то підіймали, то опускали свої руки. Все стало тихо, а за тишею послідувала темрява.

     Анук відкрила очі і побачила чисте небо. На ньому не було жодної хмаринки. Блакить, яку вона не бачила ніколи, осліплювала. Жінка зажмурилась і відчула, як її щоки лоскоче прохолодний вітерець. В спину впивались якісь горбочки, які створювали дискомфорт, але не причиняли болю. Анук зрозуміла, що лежить на землі. Щось почало сильніше лоскотати її щоку, але це був не вітер. Тому жінка знову розплющила очі і підвелася, сівши на землі. Навкруги був ліс - зелений, густий, як в Грінтері. Сама ж вона сиділа на галявині в густій траві. Навкруги співали пташки, а поряд, зовсім близько сидів Кілон. В своїй руці він тримав травинку, якою мить назад і водив по щоці Анук. Він посміхався і це насторожувало, бо вона ніколи ще не бачила такої його посмішки.

— В нас вийшло? — її голос тремтів від радості і підступаючих сліз щастя.

Кілон продовжував мило посміхатися. Підвівшись на рівні ноги, окинувши Анук мовчазним поглядом, чоловік пішов не випускаючи з руки травинку. Анук підвелася, нерозуміючи що відбувається, швидко обтрусила одяг і попрямувала за ним слідом, намагаючись його наздогнати. Він йшов в сторону обриву, який закінчував зелену красу і відкривав шлях до безодні.

— Кілон! Кілон, ти куди йдеш?! Де всі? Скажи мені хоть щось! — вона прискорила ходу, але несподівано через щось перечепилась і впала на землю всім тілом. Жінка тримала Кілона в зоні видимості, але чомусь не змогла більше підвестися.

— Кілооон! — викрикнула вона з останніх сил.

     Чоловік на секунду зупинився над самою прірвою, оберувся до жінки і промовив:

— Врятуй мене…


“Врятуй мене…”

     Анук почула жіночий голос.
Вона до сих пір лежала всім тілом на землі спиною догори. Тіло пробирала невгамовна печія. Жінка відкрила очі, але зір її підводив. Перед очима все розпливалось. Потім вона спробувала когось покликати на допомогу, та відчула як з її рота випорхнув клуб пилу.

“Тримай мене...”

     Анук зовсім не розуміла, що відбувається. Всі останні події просто перемішались в її голові. Вихрі, ліс і тут таке.

“Не відпускай мене...”

     Жінка, яка просила допомоги, знаходилась десь зовсім поруч.

“Ні. Ні! За що?!”

     Анук зібрала залишок своїх сил і ще раз спробувала сфокусувати погляд. В метрах чотирьох від неї, з останніх сил хтось тримався над обрієм. Біоінженерка не могла бачити хто саме потрапив у біду, але впізнала Мару, яка стояла над нещасною тримаючи в руках довгу і масивну палку. За секунду Мара нанесла декілька точних ударів палицею по руках нещасної, яка за мить безповоротно зірвалася у прірву.
     Анук від напруження і одночасної слабкості в тілі знову втратила свідомість.