Темрява... Темрява не має початку і не має кінця. Вона повсюди, нею пронизаний весь світ. Темрява... Хаос... Це зовсвм різні речі, але такі схожі... Темні боги і боги хаосу - не одне і те ж. Темрява - лиш сторона, а хаос... Хаос - сила, яка поглинає все. За цей місяць я могла думати про все, що хочу в говорити теж. Я побачила те, про що раніше й не догадувалась. Але Узатот зі мною...
Навколо червоні землі, а небо — червона земля. Нічого живого навколо. Таке відчуття, наче в печерах, але земля м'яка... Червона... Далеко не видно. Повітря якесь мутне... Пахне чимось... Не приємно, але знайомо щось... Попереду замок. Гігантський, величний, чорний... Лиш підійшовши ближче, Кіра побачила якусь  битву й не наважувалася підійти. Суцільна чорно-сіра пляма розпливалась, вигиналася й знову ставала колишньою.  Лунав постійний звіриний крик, дзвін металу й прокльони. Одна із веж замку розбилася й упала на землю, здійнявши хмару чорного пилу. Згодом все затихло й жриця все-таки пішла вперед. Вся земля була скроплена кров'ю і всіяна тілами дивних, химерних звірів, між якими лежали гігантські, як дві Кіри, тіла в латах, немов лицарі. Їх жорстоко роздерли звірі, які, наче вирвалися із нічних кошмарів. Між тілами ходили ще живі лицарі й не звертали увагу на жрицю, наче її зовсім немає. Вони проводили якісь обряди, щось шептали собі під носа й рани померлих загоювалися, а ті, хто раніше був уже мертвий, ставали знову й повторювали те ж саме з іншими. "О Вищий, що тут відбулося? Невже Дагон осмілився напасти на Узатота?
Кіра пройшла через гігантські ворота і її зупинив такий же самий лицар, як і ті, але у золотих латах і з чотирма руками...
— Куди ідеш... Жриця...— важко вимовляв той. Кіра ж подивилася на нього й відповіла.
— Відведи мене до свого господаря, Аш'ар— Останнє слово немов вжалило лицаря й той без ніяких питань провів Кіру в гігантський тронний зал, де сиділа на троні колосальних розмірів химерна сутність, яка наче розпливалась в очах, розчинялась і знову ставала колишньою. В голові жриці почувся хриплий голос...
— А-а... Ще одна жриця...— байдуже прозвучав голос, а сама Кіра не зрозуміла, що за друга жриця, що була перед нею.
— Я прийшла за відповідями, Верховний— промовила та, ставши на коліна.
— Ти їх не отримаєш... Повертайся туди, звідки прийшла...
— Ні! Мусиш, мусиш відповісти мені, що взагалі в світі відбувається! Хаос і ти різні речі? Що таке хаос? Відповідай!— загорілася та злістю на бога, якому раніше вірила, але тепер вона побачила це лицемірство... В його очах, якщо вони, звісно, є, вона не більше, ніж комаха без голосу...
— Дитя хоче щоб йому щось розповіли, чого воно не розуміє? Чи мурасі стане легше жити, коли ти розповісиш весь тягар своїх роздумів?— зверхньо говорив той, а під мурахою він мав не Кіру, а всіх людей, прийнаймні, так думала жриця.
— Невже народу легше жити без надії й правди?— гостро відповіла та.
— Ви, люди, завжди мали себе за царів, але це не так... Іди... І не повертайся сюди...— говорив той все тихіше і тихіше...
В очах потемніло, а Кіра опинилася серед широкого степу. Та сиділа на колінах і нічого не бачила за зеленою стіною навколо неї. Вона пала на ту стіну й розправила руки, мов крила, й подивилася на блакитне безхмарне небо. Сонце світило їй в очі, але як же приємно. А повітря... Цей запах чистого повітря, що був немов мед для неї. Зелена стіна неспішно хиталася з боку в бік під легеньким вітерцем, шо колихав високу траву. Жриця так би й пролежала тут вічність без всяких турбот, милуючись цим дивом під назвою "природа". Вона в житті бачила безліч степів, лісів, але такого, як цей, ще ніколи. Ні, в ньому є щось особливе, що не можна збагнути! Тихо джижчали бджоли, шукаючи нектар. Вони не могли збагнути всю навколишню красу. А інакше би просто сіли на листочку трави й милувалися всім, що лиш побачать. Гармонія і порядок панували навколо. Вони були скрізь: у повітрі, землі та й всередині Кіри. Вона вже не хотіла мати із своїми богами хоч щось спільне. Але про це не думала. Жриця просто лежала на землі й, заплющивши очі, слухала навколишню симфонію.
— Жива?— тихо почувся якийсь голос зовсім близько...
— Промовчав би...— відізвалась та навіть не розплющивши очі. Знову на деякий час запанувала гармонія.
— То, що це було?
— Нічого. Просто "поспілкувалася" із богом...— тихо говорила та. Не хотіла порушувати навколишній спокій...
— І як?
— Як? Не хочу мати нічого спільного із ними вже... Я побачила це лицемірство... Ненавиджу...— крізь зуби сказала та останнє слово й повільно розплющила очі.
— Можливо, воно на краще.
— Можливо... Тобі легко говорити, Давіан. Не твоїм сенсом життя було нести Його істину...— промовила та й задумалась. Вона втратила сенс свого життя. Можливо, краще б було би не бачити того й жити, вірити в свою справу... Тепер же вона зневірилась. Допомагала Давіану лиш тому, що той відкрив їй очі. Ні, він їх не відкрив. Давіан лиш дав змогу побачити все з іншого ракурсу. Побачити все таким, як воно є. Навіть побачити те, чого не бачив сам Давіан. "Він бачить лиш те, що хоче бачити. Вірить у те, в що хоче вірити й не бачить перепон на шляху. Але й не бачить все те, що характеризувало б його працю й віру з поганої сторони. Він оптиміст, чи дурень? Чи, можливо, він такий же, як і я..."— не раз повторювала собі жриця. Але вона не хотіла показувати йому дійсність. Їй і так було добре. Але лиш тепер вона побачила справжню картину війни, в якій вона мимоволі приймала участь. Вона не думала, що все аж так глобально... Раніше Кіра взагалі не думала про це. Для неї ціль - просвіта народу, в яку та вже й не вірила. Все її життя було обманом. Та й тепер також. Вона змушена щодня брехати всім лиш для того, щоб не опинитися серед всіх тих, кого вона наказала стратити за "єресь", як та виражалася. Все життя перевернулося з ніг на голову. Всі ті істини, в які жриця свято вірила й несла,  лиш марево, ілюзія, обман. Чорне стало білим, а біле - чорним. Життя забилось в зовсім новому ритмі й потік, що хлинув зі всіх боків, підхопив Кіру за собою, а та вже й не упиралась йому, а плила слідом. Та стала перед вибором: продовжити нести брехню, чи стати на ноги й піти проти всіх тих істин, що раніше проповідувала. І жриця вибрала останній варіант... "Я несла лиш єресь, брехню... Але тепер я побачила все те й повинна розплющити очі іншим. Повинна... Щоб спокутувати вину..."— повторювала собі та, намагаючись дати новий сенс своєму життю. Вона не уявляла, як втілити в життя це, але надіялась. Вона сама давала собі надію, що є рідкістю на сьогодення. Та знайшла в собі сили прийняти дійсність й не пасти на коліна. "Клич пророцтв - всього навсього ехо. Те, чим наповнює сни. Вірогідності й можливості... Ми - творці своєї долі!"— стало новим кредом жриці. "Одержима мрією брехливою я не могла з дороги звернути,— думала та, а згадавши про своїх знайомих, друзів додавала:— буду проклята і в вигнанні, але долю не обдурити". Лиш тепер Кіра відчувала, що вона - творець своєї долі. Вона залишила пил спогадів в минулому й дивилася вперед. Хоч, у неї тут немає друзів і наврядчи вони будуть, але це краще, ніж бути частиною обману. Хоча, ще Давіан добре до Кіри відноситься. Але та зразу же відкидала будь-які думки про це й ховала їй і найпотаємніші куточки свого розуму. "Цей самонадіяний адмірал нічого не бачить крам своїх же ілюзій про хороше майбутнє. Можливо, він правий і колись це закінчиться, та що він, я теж думаю, що це рано, чи пізно закінчиться. Але не думаю, що так, як він. Не віриться в перемогу федерації. Вони навіть не мають віри... Як їм щось можна робити? Як вони ще тримаються кучі, а не розбилися на шматочки?"— думала жриця. Все-таки вона не вірила у своє хороше майбутнє, яке, без сумніву, у неї все-таки може бути. Єдине, про що вона жалкувала, то це факт того, що вона сильно прив'язалася до своєї учениці. Ада була єдиною, якщо так можна сказати, подругою Кіри. По крайній мірі, вони хоча б відпочивали разом, ділилися і горем і радістю, чим вам не дружба? "Мабуть, Ада зараз вдома в нас... Згадує мене... Або уже й забула, як страшний сон..."— подумала жриця й все навколо якось посіріло. Навколишня краса ніяк не могла перекрити той самий біль в її душі, що зараз палав вогнем. Але побачили ще раз Аду вона не могла. Ніяк...
— Ти як?— як дзвін почувся чійсь голос.
— Нормально— байдуже відповіла та.
— Довго будемо так лежати?
— Мені й тут добре... Набагато краще, ніж будь-де інде.— промовила Кіра, зіжавши в руці пасмо трави.
— Нам потрібно рухатися щоб встигнути за графіком...— на цей раз байдуже промовив той.
— Я навіть не знаю, куди ми...
— Кудись... Наказ є наказ... І я повинен його виконати...
— Добре...— жалісно сказала жриця й піднялася, протерши очі. Зелений океан починав все сильніше й швидше хитатися. З'являлися хвилі, які йшли від до обрію. Лиш деякі з них розбивалися об великий космічний корабель, що сів посеред поля й чекав чогось. Але він не гудів, не порушував гармонію надто сильно. Кіра голосно зітхнула й пішла вслід за Давіаном, подивляючись навкруги. "Прощай! О прекрасний степе! Ми уже не побачимося знову, але я буду тебе пам'ятати, триматиму в своєму серці й не забуду ніколи! Прощай же, прекрасний!" подумки кричала та, заходячи в сірий і одноманітний корабель. Це місце їй назавжди запам'яталося...
— Що це за планета?— тихо промовила та, поставивши руку на вікно.
— Флор-1С— промовив хтось з-заду.
— Хіба це не диво?— говорила та, спостерігаючи за пейзажами, що повільно зникали за хмарами.
— Просто степ, нічого надзвичайного. Що ти там в ньому побачила? Не розумію.— озвався голос позаду.
— Ех-х-х— на те жриця лиш зітхнула— не бачиш ти нічого.— важко промовила та й стомлено заплющила очі.
— Що саме?
— Все...
Кіра не розуміла, як можна не помічати всю ту красу, що оточувала їх. "Він теж був там... Як? Як можна бути таким? Ця краса природи не може нікого залишити байдужим, а він не помічає її... Без серця він...— довго говорила та.— Флор, я ще повернуся до тебе... Обіцяю... Ми ще побачимося..."