Згодом ми прилетіли до дредноута і сіли. Я пустив зв'язаного Культиста попереду. Перший вийшов лейтенант, за ним полонений, і я за ним. Інші же несли на носилках поранених. У ангарах мене зустріла Кіра.
— Ваш?— запитав я у неї.
— Скоріш всього так.
Кіра була доволі вродливою дівчиною. На вигляд молода, ніколи не питався, скільки їй років. Вона мала довге чорне волосся. Одягнена у червону тонку шкіряну куртку і чорні штани. На поясі з правої сторони висіла книжка, схожа на ту, що відібрав у полоненого, а ліворуч кобура для пістолета.
— Я у нього знайшов книгу, схожу на ту, що у тебе.
— Невже? Ану дай подивитись,— я дав їй книгу, і вона її відкрила, усміхнулася й пішла з нею кудись. Що вона там побачила?..
Я повів полоненого до карцеру. Крім того, що його стіни були завтовшки в пів метра, так ще й вкриті тонким шаром сплаву урана-238 із платиною, та шаром свинцю, після того, як когось закрили в карцері, ця коробка, розмірами три на три на три метра починає левітувати, іншими словами просто літати, під дією електромагнітів Також розміри зовнішнього куба, у якому літає той куб, у якому ув'язнений, шість на шість метрів. також порожнина між стінами двох кубів заповнюється рідиною. Із середини ніякий із кубів не відкрити, а якщо є необхідність, то можна заварити двері. Також обидва куба є герметичними. Це карцер найвищого рівня, презначений для найнебезпечніших особин, та ризикувати і поміщати Культиста у карцери нижчого рівня,я не хочу, та і не буду. Їжа йому дається через день, тобто один день їсть, наступний - ні. Їжу доставляє дрон, а не людина. Після ув'язнення Культиста, я пішов до кімнати із Цербером. Там мене зустрів вчений і Тіт, полковника не було. Я зайшов у саму кімнату із Цербером, побачив капсулу, у якій лежало моє тіло, став на платформу, що була коло стіни. Учений почав щось натискати на пульті управляння Цербером і у очах, хоча правильніше сказати, що у камері, потемніло. Коли уже зміг бачити, то я лежав у відкритій капсулі. Єдине, що я по справжньому відчував, то це гострий біль ззаду у шиї.
Через декілька днів флот прибув до Егіда-4, та один есмінець, декілька фрегатів і з десяток перехоплювачів залишилися на орбіті Егіди-5. Ліквідаторам було поручене завдання знешкодити причину і всі наслідки зараження лабораторії та її прилеглих регіонів від впливу темних богів. На мене це ніяк не вплине так, як я там і близько не буду, та і не до мене буде темним богам, все таки це не я буду знищувати те все, і весь тягар упаде на ліквідаторів. Не те, щоб мені було їх шкода. Це їхня робота і вони її виконують.
Пройшло стільки часу, та я все ще не міг «відійти» від того, що побачив там, на Егіді-5. Це насправді моторошно, те що там робилося. Я стояв із Ангелосом на мостику, та перед очима те видовище, ще й кошмари сняться, та я тримаюся... І не таке переживав... Смішно, та я втішаю себе думкою, що засну, а на ранок все це забуду. Прокинувся і все буде добре, та судячи по тому, що відбувається і відбувалось раніше, можу сказати, що краще уже ніколи не буде. Тут роки не дають своє, ще й твоє крадуть. Кожний день — бій за те, щоб не бути останнім. Один день ти король, а на наступний уже ледве виживаєш на вулиці. Таке воно, тридцять перше століття.  Інколи я задумуюся: чому я? Чому я обраний богом знань? Чому  досягнув таких висот? Чому мене все ще витримує уряд? Чому мене не кинуть у в'язницю? Чому я досі живий? Мабуть, відповіді на ці питання я так і не отримаю. І не хочеться померти, хоча точніше, не хочу, щоб моя душа попала до темних богів. Та мої роздуми перебила Кіра —Нам потрібно поговорити, якщо у вас немає інших справ,— промовила вона, поклавши руку мені на плече. Я обернувся:— Це щось важливе?
— Так.
— То говори, чого стоїш?
— Бажано без зайвих очей
Я подивився на Ангелоса, він кивнув, ні слова не промовивши, і я з Кірою пішли до мене в кабінет.
Ми сіли за столом, один навпроти одного.
— Так, що ж таке важливе?
— Книжка. Я більш менш зрозуміла те, про що в ній написано!
— А як воно написано, що ти не розуміла?
— Та не в тому справа, там було написано так, що не зрозумієш. Я то зразу змогла прочитати, та зрозуміти це все... Усвідомити всю картину...
— І ти хочеш розповісти мені те, що там написано, і я повинний зразу все зрозуміти?
— Ну, якщо подумати, так.
— Добре... Давай, спробую зробити те, що ти не могла.
— Не будь так скептично налаштований, Давіане.
— Добре... Добре... Говори...
— Так, значить, з чого розпочати?
— Давай все по порядку.
— Легко говорити... Все по порядку, коли тут таке... Значить так, Душі убитих, згідно із цією книжкою, залишаються у тілах після смерті. Вони проводять ритуал до початку кровопролиття, щоб ні одна душа не покинула тіло. Та, я повністю не розібралась із цим ритуалом, хоча ні, я навіть на чверть не розібралась. Там написано на іншій мові, яку я не знаю. Говорять, у Вищих інша мова, відмінна від тої, на якій говорять інші ієрихонці.
— Можна ближче до суті?
— Я і так стараюся говорити так, щоб ти зрозумів! Так ось... Душі залишаються у тілах убитих. І бажано, щоб у трупів були як найменші пошкодження, так як це впливає на час перетворення.
— Якого перетворення?
— Того, що ви бачили на Егіді-5. Вони із крові одного убитого малюють на підлозі символи, розписують її, потім проливають трохи своєї крові у центр і скидають туди трупи. Проводять риьуал і через деякий час трупи починають зростатися і душа по трохи передаються темним богам. За цей час вони страждають, і чим сильніші страждання, тим швидше утвориться, як там було написано, Одержимий, Аватар. Тут я ще не змогла розібрати те, як їх відрізняти. Ці тіла зростаються і тим не менше утворюють одне гуманоїдне тіло. У цьому тілі відновлюються всі життєво необхідні процеси, тобто труп оживає! У нього можуть всилятися нижчі демони! Ти розумієш, Вони змогли знайти спосіб потрапити демонам у наш світ!
— Ні, не може бути!,— я ударив кулаком по столі.
— Але це так! Демони тут! І скоро вони будуть серед нас!
— Дай мені книжку...
Вона подала мені книжку «культиста». Я відкрив її, і взагалі нічого не зрозумів. Я знав мову, на якій розмовляють ієрихоніці, наче прочитав, та нічого не зрозуміло. Безліч афоризмів і відвертої маячні. Ну взагалі нічого не зрозумів, тут так написано, що не зрозумієш, про що там. Якісь «Вознесіння».
— Ну що? Я ж говорила, що нічого не зрозуміло, а ти ще й не так і добре знаєш нашу мову.
— Мені моєї ієрихонської вистачає. Говорити можу.
— Як знаєш. Та це не все, це було найцікавіше, та там було це описано його думки, ну власника книжки. А також він записав те, що таких як він багато, і якщо він зустріне якогось Обраного, то не убивати його. Звісно я можу помилятися, та по-моєму ти - обраний.
— Спокійно-спокійно, звідки такі гучні заяви?
— Суди сам, всіх у лабораторії було вбито до того, як хтось щось зрозумів. Також те, що вони не чинили тобі ніякого супротиву.
— Вони убили трьох і ще двоє важкопоранені! Це по твоєму не чинили супротиву?
— Вони не обрані, та чому самі, як ти їх назвав, «культисти» не поворухнулися, коли ти їх розпочав калічити?
— Ритуал проводили.
— Ні, для них честь померти від рук обраного.
— Мене навіть там не було! Там була тільки група і кусок металу!
— Ні, тим куском металу був ти, вони це відчули, так само як і темні боги, якщо ти б спалив ті трупи.
— Не знаю... Не знаю...
— Давіане, я знаю, що говорю! Зрозумій це...
— Так що то за таке «пророцтво», у якому я «обраний»?
— У все смутно поки що, та там сказано, що обраний покладе початок кінця.
— Мені здається, що це якась нісенітниця, або я не обраний. Бо я не хочу покладати початок кінця, чим би це не було.
— Так, та це єдине, що не зв'язано із тобою. Я постараюсь якомога точніше «перекласти» це пророцтво. Може ми якось зможемо зупинити цей «початок кінця».
— Добре... Може про щось інше поговоримо?
— Наприклад?
— Ну не знаю... Хоча мене мучить одне питання.
— І яке же?
— Чому все ж саме мене сюди направили, та і дивно розміщувати лабораторії у цій системі: Ієрихон недалеко.
— Моя тобі порада, не бери в голову це. Воно тобі не допоможе.
— Так би ти із Тітом уже були б мертві... Через такі ж питання ви тут.
— Не порівнюй мене із цим імперцем.
— Наче я порівнював. Я знаю, що у вас не все так гладко, та він хороша людина, і ціль у нас одна.
— І яка же ця ціль?
— Служити Федерації.
— Не сміши мене, Давіане, Федерація нас відкидає, і ми б тут не були, якби не ти.
— Можливо це так, та...
— Що можливо? Воно так і є, як ти не розумієш це?
— Добре, забудь... Щось ще?— Кіра мовчки піднялась і вийшла з кабінету. Я... Я навіть не знаю... Те ,що вона говорила... В голову не вкладається... Я навіть не знаю... Можливо вона права, хоча чимало чого там могло бути написано у тій книзі. І не виключено, що у тих «культистів» не все було добре з головою... Може вони самі то пророцтво вигадали? Мабуть... Мабуть, мені потрібно відпочити від всього цього. Я вийшов із кабінету, озирнувся, і пішов до містка. Зайшовши, я побачив, як Ангелос розмовляв із командуванням. Буквально через декілька секунд після того, як я ввійшов, розмова Ангелоса закінчилась. Підійшовши, я запитав — Нові подробиці завдання, чи ще щось?
— Справи наші погані... Точніше мої. Вони вимагають моєї негайної присутності на суді. Мене було звинувачено у державній зраді. Надіюсь, що це лише помилка, і мене відпустять. У будь-якому випадку, мені було за честь служити разом із вами, Давіане.
— Мені теж, Ангелосе. Надіюсь, що це помилка. Мені буде тебе не вистачати... Якщо мій голос буде мати хоч якусь вартість, то я за тебе.
Я віддав Ангелоу з собою один есмінець. Мені вони потрібні тут, та... Та я не можу ризикувати життям Ангелоса, він вірний мені солдат і друг... І я ціную його допомогу, хоча він просто виконує свою роботу.
Після того, як Ангелос покинув дредноут, я зв'язався із Тітом. Згодом він особисто явився пед мною.
— Викликали, віце-адмірале?
— Так... Як там справи по пошуку можливих шпигунів?
— Група знайдена і ліквідована. Із того, що вони встигли зробити, то це перед тим, як ми на них вийшли, вони здійснили диверсію.
— Чому мене зразу не проінформували про цю диверсію?
— На мою думку те, що вони зробили не таке важливе, щоб вас відволікати.
— Так, що за диверсія?
— Загалом нічого серйозного. Підмішали отруту у їдальні обслуговуючого персоналу телепортера та акумуляторів, що до нього підключені. Загалом близько сотні працівників лишились зору, деякі із них померли. Загалом втрати не великі. Крапля в морі. Якщо так, то що накажите робити із постраждалими?
— Теж мені, диверсанти... Я вже думав, що щось суттєве зробили. Наприклад можна було би щось у машинному відділені підірвати, а це... Якось без сенсу. Що вони цим хотіли добитись?
— Ми до диверсії знайшли вибухівку, яку вони ховали. На мою думку, вони захотіли це саме... Хоч щось зробити.
— Зрозуміло, хороша робота, передай це усім, хто допоміг знайти і ліквідувати ворога. Хай відпочинуть: вони це заслужили. Та звідки вони взяли стільки отрути?
— Скоріш всього десь таки затягли. Хоча яка в цьому логіка?
— Я теж так думаю, в чому логіка так страждати заради цього?
— Ще якісь питання?
— Ні, можеш бути вільний, хоча можна одне питання, не зв'язане із роботою?
— Так, звісно.
— Що там у вас із Кірою?
— Нічого.
— А якщо точніше, через що ви не ладите?
— Вона відьма...
— Якщо так, то я відьмак. Є конкретна причина?
— Я її вже назвав!
— Тіт, ти ж розумна людина...
— То й що? Хоч, то запитай в неї.
— Якщо я в неї це запитаю, то повір, буде плохо не тільки тобі зі мною, а й всім оточуючим, у гіршому випадку, а в кращому лише нам обом.
— Мабуть, ти правий...
— Тіт, просто скажи.
— Та, не переношу я її. От і все! Не можу я з нею перебувати разом!
— Зроби так, щоб міг. Мені тут не потрібні ваші сварки. Зроби так, щоб я їх не чув.
— Добре...
— Я не почув.
— Добре, більше ніяких сварок на дредноуті...
— От і добре. Можеш бути вільний.
Тіт обернувся і пішов кудись. Він був явно не в захваті від сказаного, та... Та мені потрібно, щоб вони були командою.
Через деякий час я відправив декілька груп на Егіда-4. Нажаль, я не можу з ними бути: залишати без нагляду флот не збираюсь. Медик мені звітував, що у Моргана стан покращився, він прийшов в себе. У другого же стан важкий, та стабільний. Надіюсь на їх видужання.
Пройшло годин з сім, може вісім. Я був стомлений і хотів спати. Ніяка кава не допомагала, та і залишити головним не було кого. Так і страждав я... До одного моменту... Раптом нізвідки з'явились невідомі кораблі, на вигляд ієрихонські. Їх було багато! Як я подивився на радар, то побачив, що їх у рази більше, ніж моїх кораблів.
Зав'язалась битва. Ми втрачали свої позиції, і нас ставало все менше і менше, що не можна було сказати про ієрихонців! Їх ставало все більше і більше! Повсюди літали частини знищених кораблів. Ієрихонці продовжували натиск.  Мною був наданий наказ всім відступати до дредноута. Триматись до останнього! У нас дредноут! Попереду дредноута став авіаносець і почав випускати штурмовиків із перехоплювачами. Заворожуюче видовище. Їх було надзвичайно багато, вони наче дим виходили із бортів авіаносця. Та раптом десь здалека щось яскраво засвітилося. На мить мене засліпило світло і я побачив дредноута! Це був дредноут! Він з'явився нізвідки! Він телепортувався на поле бою із ще якимись кораблями, розмірами як наші авіаносці! І по формам це був наш дредноут! Це дредноут Федерації! Лише на носі було щось, схоже на таран. А так це наш дредноут, лише червоно-чорний! В наступну мить він вистрілив із основної лазерної гармати у нашу сторону! Авіаносець попереду розірвався на дві частини посередині! Я почав кричати, щоб усі хто міг наближалися ще ближче до дредноута, і готувались до телепортації. Єдина лазерна гармата, яка була у передній частині дредноута лише готувалась до вистрелу. Повсюди була розруха, ієрихонцям не було числа. Ще й декілька есмінців незрозуміло де знаходиться... Лазгармата Лібератор вистрелила, протягом декількох секунд її вогню, вона змогла «пропалити» декілька ієрихонських кораблів із, на перший погляд, есмінцем, що був первинною ціллю. Зразу же після пострілу лазгармати, коло неї пролетіло декілька червоно-чорних кораблів. Хоча вони пролетіли швидко, та я розгледів їхню форму. Вони були як наконечник стріли. За ними зразу же пролетіли наші перехоплювачі. Вони були формою як і звичайні літаки.
Група наших фрегатів, з трикутною формою корпуса, зайняла оборону коло знищеного авіаносця, вони поливали ворога шквальним вогнем, та ієрихонців менше не ставало. Раптом у один із тих фрегатів щось влучило і його просто на просто розірвало із середини. Нас оточували із всіх боків. По правий борт від дредноута я побачив ієрихонський корабель, що скоріш всього являвся есмінцем. Він стріляв якимись генераторами сингулярності, які утворювали кулю далеко від самого есмінця, яка розривалися, як влучали в щось. Я дав наказ пустити декілька ракет на цього есмінця. Ракети вилетіли і полетіли в сторону есмінця. Вони детонували, та нічого не змоги вдіяти з есмінцем. Попереду нього утворився силовий щит, квадратної форми й червоного кольору, вигнутий навколо. Есмінець продовжував стріляти во моїх військах. На нього налетіли перехоплювачі. Їх було близько десятка. Та і вони нічого не зробили... Есмінець швидко знищив їх. Мені боляче дивитись на те, як мій флот поступово зазнає поразки. Бортові гармати дредноута дали залп по есмінцю, та щит витримав. Мало двох гармат... Есмінець уже був так близько, що я міг розгледіти його форму. Він летів нижче самого дредноута. Довгий, і ззаду він уже закінчувався чимось, що нагадувало кільце із якоюсь червоною сферою, що якось трималася, хоча її ніщо не тримало. Сам есмінець складався із трикутних сигментів. Із такої відстані складно оцінити його розміри, та він був великий. Я б сказав, що як і наші есмінці. Та не менше кілометра, це точно. Через хвилину бортові гармати знову дали залп, і в цей раз щит не вистояв. Есмінця розірвало на дві частини по середині. Та сфера, що була на кінці есмінця вилетіла і вибухнула яскраво-білим кольором.
У цей же час ворожий дредноут вистрелив по моєму. Він влучив в борт, і полетіли обломки. Як лазгармата Лібератор знову була готова до вистрелу, то я дав наказ стріляти по ворожому дредноуту. Вистріл, і ми влучили. На голограмі уже я побачив, що ми влучили, та щит витримав. Та щоб їх, ці ієрихонські щити... Ніяк не пробити! Ворожі фрегати уже були серед наших. Зав'язався ближній бій, у якому не зрозуміло, хто перемагав.
Хтось попереду крикнув, що ми готові до телепортації, і я дав дозвіл на неї. Мене осліпило, і через мить, ми уже були далеко від поля боя.
— Які втрати? Де ми?
— Ми в системі Кетер. Точніше неподалік неї. Половина флоту втрачена. Два авіаносця, один із них у критичному стані. Шість із десяти есмінців, ще двоє на орбіті Егіда-4 і один у Ангелоса. Основні системи дредноута працюють, та такі, як щит, додаткові системи захисту та лазгармата Лібератор не працюють. Резервна енергія повністю витрачена. Після попадання від ворожого дредноута у деяких частинах дредноута панує полум'я. Система не працює як слід, і ми не можемо потушити полум'я.
— Даю годину на покращення ситуації. Якщо ситуація у дредноуті не стабілізується, то розгеметизувати охоплені вогнем відсіки.
— Але там люди! Вони загинуть, якщо ми це зробимо!
— Солдате, або вони, або ми всі! У вас є година!
— Так... Звісно... Схоже... Схоже деякі ворожі сили телепортувалися разом із нами.
— Знищити їх. Полонених не брати,— я сів на крісло, що на містку, зняв праву рукавицю, і взявся за голову.
За що все це мені?.. За що?... Я не хочу розпоряджатися чужим життям. Не хочу вибирати кому померти. Я більше не можу... Мені потрібен відпочинок... Цей бій йшов пів години, а враження наче вічність...
Виспавшись я знову пішов на місток. Весь мій день це подорож від кабінету на місток і назад у кабінет, інколи ще кудись прийдеться йти. Та по дорозі до містка мене зупинив Тіт, і сказав —Віце-адмірале, ми знайшли дещо, що вам буде цікаво. Це на рахунок диверсантів— я, звісно, не міг таке пропустити, і ми пішли назад до мене в кабінет. Там він показав мені якийсь планшет і включив запис. Картинки не було, лише шуми на задньому фоні та погано чути якийсь голос. Розібрати, що сказано ще та задача, та з декількох прослуховувань було достатньо, щоб зрозуміти. Загалом там говорилось про те, що головна ціль диверсантів - телепортер. І вони майже це зробили. Хто стоїть за цим всім невідомо. Скоріш всього це Імперія. Я на сто відсотків впевнений, що це вона. Та особливо це нічого не дало нам, хоча доволі цікаво, що таке знайшли. Я подякував Тіту і відправився на місток. Повертатись у систему Егіда - це самогубство. Мною було прийняте рішення відправитись всередину сектора Кетер, де відновити бойову міць і залатати рани після битви. Після чого все, що залишилось від мого флоту відправились в середину сектора. Після наказу я пішов до кімнати зв'язку, де зв'язався із військовою радою. Після усіх формальностей розпочалась розмова.
— Так, ви завершили ваше завдання у секторі Егіда?
— Нажаль ні. Уже як флот перебував неподалік від планети Егіда-4 на нас напали чисельні сили Ієрихона. Вони мали перевагу у чисельності і мною було прийняте рішення використати телепортацію, щоб зберегти своє і життя безліч людей, а також врятувати безліч важливих кораблів. Таких, як: авіаносці, есмінці і дредноут. Та у Ієрихона був свій дредноут, хоча якщо точніше, то наш дредноут. Цей дредноут по зовнішньому вигляді, озброєні та оснащенні, точно наш. Це був дредноут Федерації, а не Ієрихона.
— Тобто ви стверджуєте, що на вас було скоєно напад із участю дредноута Федерації і ви були вимушені покинути сектор не завершивши завдання. Ми все правильно зрозуміли?
— Так, все правильно.
— Зрозуміло, де ви зараз знаходитесь?
— Сектор Кетер, якщо не помиляється система.
— Зрозуміло, відправляйтеся в середину сектора, на планеті Кетер-3 ви зможете відновити флот. Кінець зв'язку.
Екран погас, та у мене залишився дивний «присмак» від цієї розмови. Наче вони щось не сказали, та може це мені здалося. У будь-якому разі мені потрібно в середину сектора.
Із Ангелосом немає зв'язку. Тільки б він був живий... Тільки б живий... Та звідки там ієрихонці? Їх там не мало бути! Та зараз уже це не важливо, потрібно йти в середину сектору.
Через декілька годин ми були в середині сектора. Він був у підвищенні бойовій готовності, наче готувались до оборони. Можливо, ієрихонці і сюди йдуть. Загарбовують все нові і нові території... Вони як чума, від якої немає спасіння. Сектор за сектором падають перед ними. Ми ледве стримуємо їх, та... З ними темні боги... А у нас що? Армія, яка не завжди хоче йти в бій? Чи винятки, чиїми покровителями є світлі боги, які ні на що не здатні? Чи ті одиниці, чиї покровителі темні боги? Так, ні! Надія лише на себе, на свої тактичні ходи, на своє командування. А Ієрихон що? А він просто напряму зачасту йде, і руйнує добре налагоджену оборону! Це не справедливо!
Ми прибули до Кетер-3. Ця планета, як і інші в системі не придатні для життя. На своєму фрегаті, я разом із Кірою і Тітом спустились на поверхню планети, а точніше приземлилися на території колонії. Велике місто під куполом. Як мало таких колоній... Тут навіть ростуть дерева на штучних грунтах. Загалом я бачив лише частину міста. Як ми тільки пройшли метрів з двадцять від фрегата нас зустрів місцевий представник влади із охороною. У них тут що? Військовий стан? Чому охорона - елітні сили гвардії?!
— Добридень. До чого така бойова готовність? Ієрихонці йдуть в нашу сторону?
— Ієрихонці уже тут.
— Що? Я не бачив їхнього флоту, ви жартуєте?
— Віце-адмірале Давіан, як там вас, хоча неважливо. Ви затримані, і звинувачені у державній зраді, складіть особисту зброю.
— Тут якась помилка, підполковнику. Які підстави?
— Складіть особисту зброю, або ми застосуємо силу!
— Ви перевищуєте свої повноваження! Я вимагаю розмови із верховним командуванням збройних сил Федерації!
— Я попереджав...
Здалека почулись постріли, і охорона, що супроводжувала мене упала намертво.
— Що ти собі дозволяєш!? Тебе відсунено від командування! Згідно із законом військового часу засуджую тебе до привселюдної страти!— на томість він не промовив ні слова, нас схопили гвардійці, і одягли наручники.
— Та що ви собі дозволяєте?! Це державна зрада! Вас всіх засуджено до публічної страти, якщо не відпустите мене зараз же!
Полковник ударив мене в живіт і я упав на коліна— Ти сам вибрав свою долю...
Моє тіло почало все боліти, наче я горю. Руки були попереду мене, і вони були охоплені синім полум'ям, яке чомусь не підпалювало одяг. Я розірвав наручники і накинувся на гвардійців. Полковник почав тікати. Кіра стояла справа від мене, і вона наче теж вирвалась, я плохо бачив. Все перед очима темніло і знову світліло. Я наче не керував собою, мене охопили ті самі звірині інстинкти. Прийшов в себе, якщо це можна так назвати, коли уже всі гвардійці лежали мертвими. Я важко дихав, і наче задихався. Я уже не «горів». До мене підійшла Кіра і поклала руку на плече, промовляючи —Спокійно, нам потрібно тікати звідси якомога швидше— я кивнув головою, хоча не збирався прощати зраду цієї колонії. Вони всі повинні відповісти за це. Я підняв з одного трупа гвардійця ключ-карту і звільнив Тіта.
— Віце-адмірале, при всій повазі до вас, та покидати колонію не можна, нас зразу же зіб'ють із стаціонарних гармат колонії.
— Ти правий, та вони повинні відповісти за це все...
Ми ввійшли в середину фрегата, де я заявив про висадку сил на планету, і початок військових дій проти зрадників.
— Давіане, тут мирні люди! Ти дійсно хочеш їхньої смерті?— сказала Кіра після мого наказу на атаку колоній.
— Вони мають бути евакуйовані, і по-суті їх не має бути в зоні бойових дій. І ні, я не хочу жертв серед мирного населення.
— Давіане...
— Що? Що не так? Вони хотіли і тебе убити!
— Так, та не потрібно через це ставати такими, як вони! Ми кращі за це, надіюсь ти це покажеш, і не опустишся до їх рівня...
— Рішення прийняте, якщо жертви і будуть, то це не моя вина.— Вона не промовила ні слова в відповідь і просто закрилася у одній із кают фрегата. Ну що? Що не так? Зрадники повинні заплатити за те, що вони зробили. Це моя точка зору, і міняти її я не збираюся.
Я вийшов із фрегата і побачив як нас оточила гвардія.
— Здавайтеся, вам немає куди тікати!— почувся голос знайомого підполковника
— Я подумаю!
— Сарказм? Ви не в тому положенні! Я рахую до трьох!
— Ви теж, здавайтеся!
— Ти справді такий дурний, чи прикидаєшся? Тут я диктую умови!—
раптом серед рядів гвардії пролунав вибух, і здійнялася хмара диму, через мить навколо мене ще пролунали невеличкі вибухи, і я опинився в чорній хмарі диму. Розпочалась стрільба. Я пригнувся і «поповз» у напрямок ліфта фрегата. Знайшовши його, я піднявся на сам фрегат. Мене зустріли охоронці, що були на фрегаті.
— Під трибунал ви в мене підете!— прокричав я, після чого забрав зброю у одного із охоронців. Це була звичайна вогнепальна штурмова гвинтівка.
— Як так сталось, що мене не сповістили про гвардію зрадникав, що нас оточила?—у відповідь тишина,— Прямо тут би розстріляв...
Після цього я пішов на мостик. Через камери було чітко видно, що гвардія була нейтралізована, а коло фрегата стояла група ліквідаторів у штурмовій модифікації екзоскелета. Тактичний шолом, додаткові бронепластини, спеціальне кріплення для зброї на спині. Після цього до них спустилася охорона, щоб все ж перевірити, на чиїй вони стороні. Хоча і так було зрозуміло, що це свої. Місцеві сили не мають права на тренування та підготовку ліквідаторів. На це потрібен певний дозвіл, хоча зрадникам він не потрібен... Згодом я опустився до ліквідаторів.
— Хороша робота, солдати. Хто із вас головний?
До мене підійшов один із групи,— Майор Сноу, віце-адмірале.
— Яка обстановка?
— Ми висадилися у капсулах, піля чого ліквідували небагаточисленні війська 2 полку Кетеріанської гвардії по дорозі до місця вашої дислокації. До речі місце хороше для польового штабу тут. Також ми бачили важку бронетехніку і штурмових ботів, та прийняли рішення не вступати в бій з ними.
— Зрозуміло. Яка численність наших військ?
— На даний час я не знаю, та найближчим часом повинні висадитися більш важкі війська, в тому числі бронетех...
Майора перебив вибух, який було чути десь здалеку. Я повернув голову у до звуку, і побачив сама вибух.
— Зрозуміло, продовжуйте свою роботу. Старайтеся мінімізувати витрати серед мирного населення.
— Дозволите йти?
— Йдіть. Дозволяю...
Майор розвернувся, підійшов до своїх бійців, сказав їм щось і вони побігли далі.
Сьогодні один із тих випадків, коли я не знаю, чи правильно я вчиняю. Хоча вони і зрадники, і якщо не я, то хтось інший їх уб'є, та не знаю... Згодом на планету висадилася і важка бронетехніка. Польовий штаб розмістили коло фрегата. Тут і справді хороше місце. Вся колонія перетворилась на поле бою. Мирне населення... Я не знаю що і як з ним... Мене не було на полі боя. Та і повинно мирне населення бути евакуйовано. Так що це не моя вина, якщо хтось із них помре. Тим більше я надав наказ не убивати мирне населення... На моїх руках не буде крові мирних... Не буде...