Я підійшов ближче і уже роздивився перехоплювача більш детальною. Це був старий добрий стелс перехоплювач МК3. Видовжений корпус із кабіною на трьох пілотів, два крила, що зовсім не класичної конструкції. Від корпусу на відстань близько п'яти метрів воно зовсім звичайне крило, та на кінці закріплено два довгих і тонких прямокутних елемента, що дивляться уперед, тільки вони встановлені під кутом в тридцять градусів один відносно одного. Звісно, коли перехоплювач вилітає у відкритий космос, то ці крила розкриваються. Кут між сигменти стає тупим, приблизно 120 градусів, точно не пам'ятаю. Я віддав честь пілотам, вони мені, після чого я сів на заднє місце. Двоє інших пілотів сіли на свої місця, масивні ворота роз'їхалися і ми вилетіли із дредноута. Місця було мало, тому я і не люблю перехоплювачів. справа від мене лежав шолом із маскою. Я зняв свій адміральський синій кашкет і одягнув цей шолом, у якому було взагалі нічого не видно. Після чого надав наказ вмикати стелс поле і все навколо стало видимим, та стало більш тьмяним, ніж без шолома. Це все через стелс поле. Генератор стелс поля генерує поле, що якимось чином пропускає усе світло видимого спектру скрізь будь-яку матерію, крім вибраної частоти. Світло ж являє собою електромагнітне випромінювання. А сам шолом вловлює випромінювання певної частоти, заданої заздалегідь та за допомогою, вживленого в головний мозок, нейроімпланта транслює зображення прямо у мозок, обходячи око, зоровий нерв. Таким чином і сліпий зможе бачити. Цей шолом працює за принципом того самого радіо. Він вловлює певну частоту і обробляє її, після чого картинка транслюється в нейроімплант, вживлений у ділянку мозку, що відповідає за зір.
Летіли ми довго, майже годину. В цей час я встиг "намилуватися" космосом. Хоча, уже набридло дивитися на чорний космос із безліччю зірок і планет. Краще походити по поверхні планети із життям. Милуватися природою, а не мертвим космосом.
Стикувавшись із есмінцем, я пройшов до медвідсіку. Двері до нього буди забарикадовані усім, що лише було у само у медвідсіку. Коло дверей стояв Тіт та декілька ліквідаторів. Я зупинився, подивився на них, зробив крок уперед і в очах потемніло. Контури усього навколо стали білими, а все інше чорне і прозоре. Я міг бачили через стіни навіть. Усі, хто був біля дверей світилися синім, та через стіну я бачив у медвідсіку ще трьох людей, які були зв'язані чорною мотузкою і одну, що стояла коло них і таки горіла яскраво-червоним кольором.
Я мовчки підійшов до дверей і побачив, що мої руки також горять таким же яскраво-червоним кольором, а все інше тіло чорне. Направивши ліву руку на барикаду, я притягнув якийсь невеличкий уламок і покрутив його прямо над рукою. Левітація у чистому вигляді. Підійшовши ще ближче до самих дверей, я навіть пальцем не поворухнув, як вона розлетілася у різні сторони, оминаючи мене і Тіта з ліквідаторами. В цей час, як розліталися, вони забарвилися у червоний колір, а як упали, то знову стали чорними. В цей час деякі з них знову піднялися, стали червоними і полетіли прямо у мене, на що я лише витягнув руку вперед і вони зупинилися. Другою рукою я наче ударив повітря кулаком і уламки знову полетіли у ту людину, що горіла червоним. Я розжав кулак і уламки зупинилися прямо перед нею. В очах потемніло і згодом все стало звичайним. Не було ніяких чорних прозорих стін із білими краями. Люди стали звичайні. Я подивився навколо, тримаючи ще ті уламки. Повсюди були шматки металу, скла, пластику. Були зв'язані медпрацівники і офіцер. А перед мною стояла Кіра, я подивився на неї та опустив руки. Зразу же, як я це зробив, уламки попадали. Ми просто стояли один напроти одного.
— Еммм, добрий вечір— сказав я, не знаючи, що саме сказати. Вона подивилась на мене і зробила крок уперед.
— Давіан?
— Кіра?
— Це дійсно ти?
— Ну, наче я.
— Слава Узатоту, ти живий!— Вона підбігла до мене і обняла. Я навіть розгубився. Коли зрозумів, що сталося, то обняв її у відповідь.
— Що ж ти натворила...
— Я... Я подумала, що...
— Не виправдовуйся... Головне те, що ти жива... Я хвилювався...
— Давіане...
— Не хвилюйся... Все добре...
— Живий... Я... Я думала...
— Все добре... Добре... Пішли звідси... Заспокоїшся...
— Добре... Вибач...
— Не вибачайся... Не вибачайся...
Вона наче пришла в себе, та почервоніла, мабуть, від сорому. Як виходили із медвідсіку, то вона навіть не могла дивитися в очі Тіту, настільки їй було соромно, мабуть. Зайшовши у першу ж невеличку каюту, я вигнав із неї усіх і там уже ми сіли один напроти одного.
— Я хвилювався за тебе. Ти довго не приходила в себе.
— Дуже довго?
— Достатньо, щоб я почав хвилюватися.
— Давіане... Твої руки... Вони усі в символах Улькира і... Узатота?
— А я надіявся, що лише я їх бачу... Хоча, вони раніше світилися, а зараз просто як татуювання якесь.
— Ти що? Заключив угоду із Узатотом?
— Нічого я з ним не заключив.
— Та на тобі його знаки. Скажи чесно.
— Говорю ж, нічого такого не було. Я п'ять років був в володіннях Улькира і лише незадовго до моєї розморозки, я побував у світі темних богів.
— Ти був у світі богів Хаосу? Ти впевнений?
— Так, зі мною наче почав говорити сам Узатот, та я зразу ще опинився назад у володіннях Улькира. Нічого серйозно, повір.
— Добре... Я хвилююся за тебе...
— Не потрібно хвилюватися, зі мною все гаразд. Здоровіший здорового, якщо так можна сказати. А ти як себе почуваєш?
— Ніяк... Взагалі ніяк себе не відчуваю...
— Тобі потрібен відпочинок.
— Мабуть... Я не знаю...
— Відпочивай поки що... Якщо я буду потрібен, то скажеш Тіту, добре?
— А ти уже йдеш?
— Так, потрібно же організувати флот, а хто це зробить, як не я?
— Але нас же... Ми ж наче зрадники? Чи я щось путаю?
— Все вірно, ми зрадники... Не хвилюйся, відпочивай. У випадку чого, із тобою буде Тіт. А я йду, добре?
— Добре...
Я вийшов із каюти, де мене зустрів Тіт.
— Ну, що?
— Що "що"? Їй потрібен відпочинок, щоб прийти в себе.
— Звісно... Рознесла половину медвідсіку... Як вона себе почуває?
— Не найкраще, повір. Я наче відчував цей душевний біль... Наче... Я не знаю, як сказати.
— Добре... Не буду лізти у ваші біотичні справи.
— Тобі то легко говорити, а мені із Кірою разом з цим ще потрібно жити. Розумів би ти цей тягар. Це велика сила і велика відповідальність. Легким рухом мізинця можна когось убити ненароком. Розуміти те, що ти на такий, як всі. Що ти для більшості людей монстр, якого потрібно тримати на цепу.
— Та ти розумієш, що ти не такий.
— Я то розумію. Розумієш ти, розуміє Блеквуд, розуміє Велеріум, розуміють інші наближені та половина тих, ким я керую. А для інших я монстр. Вибухівка із часовим механізмом.
— Та не перебільшуй.
— А ти послухай те, що про мене говорять і сам зрозумієш.
— Та ти все перебільшуєш.
— Можу і перебільшую, та послухай і сам зрозумієш. Мене поважають лише ті, кого я врятував.
Не дочекавшись відповіді, я пішов до свого фрегата, що був стикований до есмінця, та пере люком мне зустрів якийсь майор, начебто це він був у медвідсіку зв'язаний. Він віддав мене честь, після чого я зробив те ж саме.
— Можна звернутися, адмірале?
— Говори. Мені здається, що я тебе десь бачив, майоре.
— Так, я був у групі, що була із вами у системі Егіда.
— Як там тебе звати... Не можу згадати... Морган? Правильно?
— Так точно, адмірале. Я хотів би вам подякувати за те, що ви мене не кинули помирати. І знову врятували...
— Тобі просто пощастило.
— Ви так у цьому впевнені? Це ж ви мене уже вдруге врятували.
— Так, що ти від мене хочеш?
— Я хотів би вступити у вашу гвардію.
— Звідки таке бажання, майоре?
— Ви мене врятували, уже двічі. Я хотів би вам відплатити тим же.
— Мене не потрібно рятувати.
— Як я розумію, це означає ні?
— Що ж, Моргане, випробувальний термін місяць. Якщо нічим не провинишся, так тому і бути.
— Дякую, адмірале, я вас не підведу!
— Звісно... Ти ще будеш шкодувати про цей день, солдате. Вітаю, ти перший у гвардії.
— Так...  Звісно... Від неї ж нічого не залишилося після вашого ув'язнення.
— Деякі живі, так що не радій.
— Звісно. Як скажете.
— Будь поки що вільний.
— Так точно!
Я пройшов далі та зайшов у свій фрегат по невеличкому коридорі. Піднявшись на місток, я віддав наказ вирушати до дредноута.
Стикувавшись із дредноутом, я зразу же направився до своєї каюти, та по дорозі десь не туди повернув і за лукав. Заблукати на своєму же дредноуті... Я був вимушений просити допомоги допомоги у екіпажу... Я цього сильно не хотів, та після довгих блукань мені, таки, довелось це зробити. Згодом, таки, я знайшов свою каюту, зайшов і постояв декілька секунд у дверях. Це тепер мій дім. У будь-якому випадку це краще за ту капсулу, у якій я був заморожений. Це - мій дім, це - моя в'язниця, це - моя робота. Залишається лише знову набрати свою гвардію... Своїх тіло охоронців... А також повернути, забрані у мене, артефакти Ієрихону та деякі технології імперців та ієрихонців. Я буду йти до цього. А тоді уже можна і йти на Авелірум. Надіюсь, у нас вийде завершити цю революцію у нашу користь. Хоча, раніше ніхто не міг перехилити чашу терезів на свою користь. Та зараз час змінився. Настає нова ера. Федерація ослаблена, ударом в спину. Зайшовши у кабінет, я сів на крісло та зперся на спинку. Крісло було м'яке та зручне. У цей час мені стало цікаво те, що знаходиться у шухлядах стола. Хоча їх було всього чотири: по дві з обох боків. Відкривши першу же, я побачив в ній лише груду паперу. У тій, що нижче були папки із паперами. Третє тисячоліття, а людство досі використовує папір. На ньому приємніше писати, ніж на електронну варіанті, та з часів колонізації галактики, він ставав все дорожчим і дорожчим, поки не знайшли альтернативу звичайним деревам. У біокуполах вирощують інші, менш вибагливі, швидкорослі та товсті дерева, що були виведені шляхом генної інженерії, що сильно розвинулася у порівнянні із другим тисячоліттям. Зараз навіть не являється проблемою пересадка органів. Будь-який орган модна виростити штучно на основі ж ДНК того, кому цей орган буде пересаджуватися! Анулюється проблема відторгнення трансплантованих органів у їх нового хазяїна імунною системою. Вона розпізнає новий орган як той, що до цього був! Можна навіть відновити втрачену кінцівку! Зараз, у третьому тисячолітті, розвиток науки дещо загалюмувався, та не зупинився, і що найбільш головне, не пішов у іншу сторону. Є цілі колонії, які деградували і перейшли до більш первинного способу життя. Це на планетах, де можливе життя, а в інших такі колонії просто напросто вимирали, якщо їх вчасно не рятували. Так людство деградує за відсутності контакту із іншим світом та із втраченими технологіями.
Відкривши третю шухляду, я побачив лише один планшет, що у ній лежав. Що ж, він був схожий на шматок скла із металевою рамкою із правого боку. Я підняв його і він ввімкнувся. Висвітилося головне меню, при чому картинка взагалі не була прозора, як скло. Мабуть, найбільш корисне, що на цьому планшеті було, то це план дредноута, та що план? Це ціла карта! Скільки годин я уже не спав? Мабуть, більше доби... Я був дуже сонний і не помітив, як заснув прямо на кріслі. На ранок, хоча на дредноуті немає такого поняття, як час доби, я проснувся. Якщо чесно, то здивувався, що заснув прямо на кріслі. Та я і не сам проснувся. Мене розбудив стук у двері. Що ж, я піднявся, поклав планшет на стіл, якимось дивом він не випав із рук на підлогу. Як тільки піднявся, то в очах потемніло, та я, ніби перед кимось, старався не подавати виду і йшов до дверей. В очах швидко посвітліло і я відкрив двері. За ними стояв Велеріум. Я, як заходив у каюту, закрив її на ключ-карту, а він ж не мав її. Відкривши двері каюти, я випустив Велеріума. Трохи незручна історія вийшла. Повернувшись в кабінет і взявши планшет, я теж вийшов із кабінета, закрив його та пішов на місток. Мабуть, Велеріум пішов зразу до ангарів, якщо я його ні разу не зустрів по дорозі на місток. Було дуже незвично, що моє місце на містку само висувається із підлоги. Ара пропонувала мені допомогу у освоєнні більш нової оперативної системи, ніж та, що на старому дредноуті. Але я відмовився. І сам зможу розібратися, не тупий. Хоча, на перший погляд, вона не сильно відрізняється від старої.
Так... Трохи...  Я потратив на все це декілька годин! Декілька, щоб його, годин! Я взагалі планував зразу же зібратися флотом і на передову. Хоча, від декількох годин нічого суттєвого не зміниться. До передової із дредноутом не менше місяця. Ще буде потрібно зібрати флот. Тут у системі майже нічого і не залишилося. Біля дредноута ще було троє авіаносців, один якийсь флагманський корабель, якого я раніше не бачив і декілька десятків фрегатів, що були занадто великі для того, щоб їх завантажити у авіаносці. Вони широкі, не сильно довгі. Пропорції довжини до ширини, мабуть, один до п'яти. Це вже загальноприйнята форма фрегата, та і розміри менші. Мені було цікаво, що то за такий флагманський корабель. Він був довгий та високий. Спереду він був наче зрізаний під кутом. Позаду шість гігантських двигунів, а десь посередині він відкрив екрани і там були якісь гігантські циліндричні резервуари, або то не резервуари, а тоді що? Я навіть не маю гадки про те, що то може бути. Між цими "резервуарами" взагалі нічого немає. Там між ними місця стільки, що і ці великі фрегати пролетять, якщо стануть вертикально. Та навіщо це? Виходить, що дві частини цього крейсера, чи що, тримаються всього на на десятку-другому метрів зверху і, мабуть, на сорока знизу. Хто взагалі проектував таке "чудо"? Я навіть не уявляю, як таке може прийти в голову! Одна вакуумна ракета і все, плакав весь флагман. Та що вакуумна ракета? Та фрегати такого флагмана знищать за декілька хвилин. Із однієї сторони його краще взагалі залишити тут, а з іншої мені потрібні будь-які кораблі. Розібравшись, я із усім, що було навколо дредноута, так, із тим флагманом теж, підібралися ближче до тої частини флоту, на якій сюди прибув, після чого вирушили у довгу дорогу до передової. Не хочу знаходитися тут, як з'являться імперці із своїми інквізиторами. А без інквізиції вони не з'являться, я знаю. Хоча, Інквізиція може добре допомогти у боротьбі із тими, хто залишився вірний уряду і переховується у наших секторах. Та я вважаю, що вона принесе більше бід, чим користі. Це ж Інквізиція. Це ж Імперія. Тоталітаризм ще ніколи до добра не доводив. Та зараз не до цього. Потрібно відновити свою гвардію. Та, із кого? Таку ж гвардію, як у всіх, я не хочу. Хай видатні бійці повстання будуть серед своїх побратимів, а мені потрібні ті, хто завоював мою повагу. Будь то ворог, чи друг. Мені потрібні такі люди, які вразили мене. Такі, які змогли те, що до цього вдавалося лише одиницям. Загалом мені потрібні кращі із кращих, кого я особисто бачив в момент подвигу. Мабуть, саме тому у мене гвардія ніколи не була такою великою, як у всіх інших адміралів, та вона була здатна на все. В ній не було лише демонів, хоча демонів взагалі не було у цьому світі.
Загалом, зібравшись, я із флотом вирушив у довгу дорогу. Попереду сотні тисяч планет і зірок, безкрайній всеосягаючий, холодний та безжальний космос. І під світлом далеких зірок ми знову повстаємо. Ми - світло! Ми - майбутнє! За нами доля людства і ми не маємо права зазнати поразки. Хто? Хто, як не ми збережемо людство? Хто, як не ми? Надіятися на тих, хто продав свою душу? Тому, хто нічого в свому житті не вирішує? Лише ми несемо цей тягар! Лиш ми збережемо людство! Ми на маємо права програти. Цей світ жорстокий. Тут б'ються не на життя, а на смерть. Поразка - смерть для людства! Та ми вистоїмо! Ми порвемо кайдани! Ми будемо нести людство лиш уперед, не оглядаючись ні на мить! Ми будемо іти вперед і нести за собою цей тягар! Ми - вільні! Лиш тоді, коли у тебе не залишилося всього, що було сенсом твого життя... Лиш тоді ти розумієш те, що є істиною. Хто друг, а хто лиш ним здається. Людство вистоїть перед усіма ударами долі! Людство повинне жити! Ми будемо покриті світлом далеких зірок. Ми будемо нести наші знамена по всій галактиці во славу людської цивілізації! Усі будуть споглядати і заздрити нам! Ми або прославимо людство, або падемо у бою, намагаючись це зробити. Життя - боротьба: кожен день бій за право бути першим.
І над галактикою тіні нависли... Наступають темні часи... Хаос єдина істина, яка існує у цьому світі... Хаос незліченний... Хаос повсюди... Він навколо нас... Усе навколо просякнуте наскрізь ним. Хаос - це те, що не зупинити. Хаос - істина! Хаос - страх! Хаос - анархія! Хаос - життя! Хаос - рух! Хаос - людство?.. Хаос повсюди... Яким би його не уявляли, яким би не величали, та без нього не було б усього... Хаос - те, що змушує рухатися уперед. Хаос - розвиток, без якого не можливе життя. У ньому виживає лиш сильніший... Сильніший пожирає слабшого і стає ще сильнішим... Хаос створює... Хаос руйнує... Хаос дає життя... Хаос забирає життя... Та навіть він має свої закони, яких дотримується і не переступає через них... Мабуть, це єдине, що ще тримає цей світ цілим, чи ні? Світ створений із повного Хаосу. Він такий завдяки ньому, та чи зможе він стати таким, який був на самому початку? Стати первинним, справжнім хаосом? Тим, що був до початку часів... Тим хаосом, у якого немає законів... Тим, Істинним хаосом...