Задовго до того випадку із Голіафом я, Давіан Тул, блукав по всьому світу. Я не був нічим матеріальним. Я був спостерігачем Улькира. Перед мною відкриті майже усі двері, знання. Я не бачив більше нікого із обраних Улькира. Він говорив, що так потрібно для плану. Для плану, який мені ніколи не розповідав. Повстання ще і не розпочиналося, та я знав про нього. Я слідкував за Тітом, Блеквудом, та іншими моїми знайомими, які ще трималися у цьому хаосі. Імперія виявилась не такою ж і поганою, як я думав. Улькир відкрив мені очі. Я зрозумів... Я зрозумів те, яким я був. І те... Наскільки ж мені тепер огидно згадувати те, заради чого я боровся. Я навіть не помічав цього... Я був нічим не кращий за інших. Та зараз я бачу, яка жорстка пропаганда. Скільки брехні ллється через ЗМІ. Тільки тепер я це зрозумів... Тільки тепер... Усім прищіплюється ненависть до усього імперського та ієрихонського. Вони говорять про тоталітаризм, хоча самі нічим не кращі. Тут той самий тоталітаризм, тільки у руках Ради, а не одного імператора. Цей тоталітаризм приховується, та усі про нього знають. Пропаганда працює. Расизм... Расизм уже не той. Тепер йде дискримінація не раси, а народу. Усі імперці готові з ножем накинутись на танк, живеться там погано, імперці є загрозою існування демократії, якої взагалі немає у Федерації. Лише ілюзія демократії... А Ієрихон що? Про нього ніхто нічого не знає. Говорять лише, що сектанти, вороги людства, хочуть знищити людство і так далі. Нажаль, я не знаю, що там у Ієрихона твориться. Мені це все закрито, як і Древні, про яких я так хотів дізнатися більше. Як і те, чому зникають цілі колонії навколо перемичкок галактики. Це для мене закрито...
Улькир... Улькир не даремно бог знань. Хоча, мені здається, що не лише знань. Він дав мені в розпорядження цілий карманний вимір. Він невеличкий, та я у ньому скульптор. Я в ньому скульптор реальності! Я бог! Він навчив мене краще контролювати свої біотичні здібності, та чи потрібно то мені? Який сенс у цьому? Хоча, він бог знань. Йому краще видно. Хоча це не зовсім Улькир навчив мене новому. Він лише дав знання, та я сам практикувався у свому же карманному вимірі. Він прекрасний. Нічого кращого для мене не може існувати. Вимір малий, як я уже сказав, та мені його вистачає для всього. По центрі велике, кришталево-чисте озеро, навколо нього ліс. На одному березі невеличка дерев'яна кладка. Є ще невеличка галявина серед лісу. Саме на ній я практикував нові знання по біотиці. В принципі, розраховувати від Улькира більше, ніж на знання справа така-собі. Він бог знань як-не-як. Він часто говорив мені про якесь пророцтво Древніх про якогось Темного Короля, та не говорив мені, чи дійсно існує той король. Хоча, повинний існувати, якщо про це говорить сам Улькир. Було би цікаво повернутися до життя, та я не хочу більше ніким керувати. Хочу просто дім серед безкрайнього лісу перед лісовим озером. Просто відпочити від всього цього, хоча... Хоча я тут уже відпочиваю від того.
Та одного дня, чи ночі. У володіннях Улькира немає такого поняття, як день і ніч. Тут завжди світло. Втоми немає, спати не потрібно. Немає недоліків тіла. Тут лише моя душа, яка нічого не потребує. Та до чого це я? Одного разу я відкрив одну книгу... Це була книга про богів хаосу... Вона лежала посеред дороги. Чорна, обвуглена книжка із червоно-кривавим символом по центру. Він світився. Я підійшов. Краще б я цього не робив... Піднявши її, я почав чути якийсь тихий шепіт у себе в голові. Він говорив мені відкрити цю книжку. Я стримувався, старався, та не стримався Ці голоса сильні. Вони говорять, вони називають. Вони шепочуть мені відкрити книжку, а я не в силах стриматися. Я... Я відкрив її посередині. Сторінки пожовкли, та символи... Вони рухаються, змінюються. Одні символи починають горіти червоним світлом, а з інший іде легкий чорний димок.
Вони шепочуть мені. Я їх чую. Вони говорять про владу, гроші, насолоду, життя. А я їх слухаю. Їх важко не слухати. Навколо все починає темніти, а я стою, тримаю цю книжку і не можу її відпустити. Я не хочу її відпускати... Ці голоса... Вони говорять те, від чого не відмовитися. Вони так говорять, що хочеш і хочеш їх слухати. Навколо темно, нічого не видно. Єдине світло йшло із цих самих символів. А я все ще не міг закрити цю книжку. Та і, чесно говорячи, не хотів. Коли я закрив книжку, то стало пізно... Пере мною постало місце, страшніше якого, важко уявити. Земля, хоча це важко назвати землею, все червоне, як кров. Було щось схоже на траву, та воно також кривавого кольору. Краю всьому цьому не видно. Над мною наче небо, та якщо придивитися, то там ця сама земля! Звідти спускаються гори, що впиралися у землю. Я не знаю як це описати. Земля зверху, земля знизу. Звідти щось росте, схоже на лозу, та воно уже не червоне, а біль такого чорного кольору, хоча навколо легенький червоноватий туман. Що ж? Потрібно шукати вихід звідси. Книгу я причепив справа на пояс, на всякий випадок. Я йду далі. За життя не вистачило пригод, тепер шукаю їх тут. Навколо якісь пагорби, наче живі, гігантські тріщини, які ведуть на нижчі рівні цього пеклі. Мабуть, я таки попав у світ богів хаосу. Це Ад, і я в ньому!
Одна лоза спускається із "даху". По ній можна вилізти на гору. Хоча, чи потрібно це мені? Мені і тут добре. Тут нікого немає, більш-менш безпечно. Раптом щось вдалі ворухнулося. Я чітко бачив, що щось там ворухнулося за якимось чорним каменем! Там щось є! Я його бачив! Я як нормальна адекватна людина не буду туди йти. Все, я повертаюсь і йду у іншу сторону. Перед мною з'явився меч. Просто з повітря з'явився меч! Він був весь оранжевого кольору і з червоними прожилками. Лезо було все у вигинах. Рукоятка із чогось чорного, як той камінь, що я бачив. Що ж робити? Мабуть, візьму цей меч, Як-не-як, а хоч якась зброя. Не дивлячись на те, що він здавався надважким, та я його без ніяких зусиль тримав в одній руці. Ззаду почулися швидкі кроки і я озирнувся на мить. Там щось велике і червоне бігло на мене! Я взяв ноги в руки і побіг від нього.
Раптом я упав, а меч випав із рук. Над мною уже стояло воно... Велике, на вигляд два метра, не менше. Чотири руки, ноги як... Вони не як у людей. У нас одне коліно на ногі, а у цього створіння їх два. Голова із видовженим підборіддям та без рота з носом. В руках два таких же меча, як і у мене. Воно стало над мною і чекало, поки я стану. Ну, я піднявся. Воно так і стояло, дивилось на мене. Позаду почулися швидкі кроки, наче хтось біг. Я і озирнутися не встиг, як це створіння мене кинуло в сторону. Я ударився об великий камінь. То створіння подивилося на мене, перекинуло меч із однієї руки в іншу, перекрутило його і повернулося. На нього щось бігло. Щось сіре, чимось сходе на великого вовка, та із гривою, яка була в чогось, що було схоже на голки. Як воно бігло, то я помітив довгий хвіст, що закінчувався чимось, що було схоже на наконечник сокири. Воно стрибнуло на того, чотирьохрукого. Поки що він, наче, захищає мене. Називатиму його захисником, як би це дико не звучало. То ухилився і відрубав хвіст тій істоті. Вона зупинилася в декілька метрів від нього і зашипіла, наче змія, після чого знову спробувала убити цього захисника, та він на цій раз уже не ухилився. Він упав, а зверху на ньому стояла та вовкоподібна істота. Він тримав її усіма руками: двома голову і ще двома передні лапи. Тим часом я піднявся і підняв свій меч, після чого підійшов до цих обох створінь. І те, вовкоподібне, відкинуло мене своїм хвостом, що ще залишився. Я упав і вперше за стільки часу відчув справжню біль. Та все ж я піднявся і проткнув тіло цього вовка. В цей час мій захисник зміг перекинути із себе цю істоту, швидко вхопив меч і відрубав голову тій істоті, після чого став переді мною в повний зріст. Він подивився на мене і встромив обидва меча в землю, подивився на убиту істоту і знову на мене.
— Дагон... Дагон знає... Потрібно іти... Часу мало... Він чекає... Не можна... Щоб Він... Чекав... Ходімо, Він чекає тебе...— почувся хриплий голос у мене в голові.
— Хто чекає? Хто ти? Хто воно? Куди іти?— запитав я.
— Я... Я друг... Він... Він також... Потрібно іти... Часу мало... Дагон знає...
— Дагон? Бог хаосу? Що? Навіщо я йому?
— Йдем... Часу мало...
— А я можу тобі довіряти?
— Так... Мабуть... Він чекає... Пішли...
Що ж... Вибору у мене так-то немає. Я пішов за ним. На мої подальші запитання він не відповідав. Та хто він? Якщо він говорив про Дагона, значить то була одна із його гонч? Я про них чув, та... У мене тільки одне пояснення цьому. Схоже, що я таки і попав у світ темних богів через ту книгу. Може відкрити її знову? Може вона мене поверне назад? Хоча, може краще я піду із ним? Не знаю, як і назвати його. У випалу, якщо він заведе мене у пастку, я завжди можу відкрити цю книгу.
Чим дальше ми йшли, тим дальше була стеля. Згодом я її уже не бачив через червоноватий туман. Раптом попереду нас з'явилась гігантська тріщина у землі. Дорога уперед була перекрита. Ми пішли вдовж цієї же тріщини, та вона не збиралася закінчуватися.
— Вони... Вони... Все знають... Не пускають... Далі... Потрібно іти... Немає куди... Іти... Потрібно... Час кінчається... Він... Чекає... Я повинний... Привести... Я... Не знаю... Робити що... Ми не... Можемо дійти... До Нього... Ні... Я... Не впорався...— почувся той самий хриплий голос.
— Куди ти мене ведеш? До кого? Хто мене чекає? Чому мало часу?
— Ти... Не розумієш... Він знає... Він чекає... Часу мало...
— Чому? Говори!
— Не розумієш... Що це?.. Книга... Вона... Вона Його...
— Кого "Його"?
— Його...
— Зрозуміло... Не хочеш говорити, кто він...
— Він... Той... Хто панує... Владарює... Він панує... Над усім... Хаосом... Він знає... Він має...
— Не розумію. Можеш ім'я сказати? Він темний бог? А ти його слуга? Демон?
— Ти... не розумієш... Ми уже... Близько... Він... Він чекає...
Раптом почувся грім, або щось дуже схоже на нього. За громом почувся голос... Він був грубий і з відлунням. Та нічого не було видно. Голос був гучний.
— А-а-а, Давіан... Давіан Тул власною персоною! Я тебе довго чекав... А тепер ти тут... У меня в гостях...
— Хто ти?! Де я?! Як мені звідси вибратися?!
— Що? Вибратися? Навіщо?
— Хто ти?
— Я... У мене багато імен. Одним із них є Узатот.
— Узат...— В цей час в очах потемніло. Коли відкрив очі, то уже був серед бібліотеки Улькира. Що це тільки-но сталось? Я стояв у тому же місці, де підняв цю темну книгу, та вона була так і закріплена у мене на поясі.
Дивно... Навіть дивно для богів.
— І що ж ти бачив?— почувся чійсь голос за спиною. Я обернувся. Там стояв чоловік у офіцерській формі Федерації. Зовнішність взагалі нічим не примітна.
— Хто ти?
— Друг. Теж обраний Улькира. Він "направив" мене до тебе.
— Для чого?
— Щоб допомогти.
— Допомогти що?
— Потім розповім. Що ти бачив?
— Де я був?
— Це ти розкажи мені, де ти був, а не я тобі. Темні книги не іграшки.
— Я це вже зрозумів... Навколо все було червоне, трава червона, я наче замість неба земля. Дивишся в тріщини в цій же самій землі, а там ще сотні таких же поверхів. Легкий червоний туман, наче легкий запах крові. Що ще?.. Я там зустрів якусь чотирьохруку істоту, в неї не було рота з носом. Вона мене захистила від якоїсь гончі. Я не знаю, що то взагалі таке. Як вовк, тільки із якоюсь гривою і хвіст як сокира.
Ось така та, чотирьох рука істота?— він відкрив якусь книжку і повернув її до мене. Там була зображена та сама істота, тільки в обладунках, що нагадували середньовічні.
— Вона, тільки без обладунків.
— Зрозуміло. Нижчий серед вищих обраних Узатота.
— Я був у світі темних богів?
— Так, ти був у володіння Узатота. А та гонча скоріш всього від Дагона.
— Навіщо я богу полювання?
— А я що, знаю?
— Зрозуміло. То ця книжка якимось чином перемістила мене у світ богів хаосу?
— Так. Ну, ти живий. Вітаю.
— Ага, дякую...
— Знаєш, план Улькира йде гладко. Все так, як і було заплановано.
— І що ти хочеш цим сказати?
— Те, що скоро настане той момент, коли все це може бути даремним.
— Що за момент?
— Твоє воскресіння.
— Стоп. Я що? Ще живий? Чи мене повернуть до життя? Я не розумію.
— Я тобі навіть заздрю. Опинишся знову серед живих. Та до цього я повинний підготувати тебе. Без цього ніяк.
— Тобто, Улькир хоче мене воскресити? Та для чого?
— Вибач, та я не можу тобі цього сказати.
— Зрозуміло. Не буду навіть запитувати, чому. І що я повинен робити, щоб воскреснути?
— Якщо коротко, то захопити душу ще живого, яку ти перетягнеш у свій карманний вимір, і після деяких маніпуляцій повернутися з нею у світ живих. Тоді назад ввійти в своє тіло.
— Ого-го, як я це все зроблю?
— Для цього є я.
Я відійшов трохи від нього. Щось наче перемкнулось у моїй голові. Я вперше за довгий час побачив людину і вона зі мною розмовляє. Ще й таке відчуття, що ми знайомі, або були знайомими. Це таке відчуття... Я ще раз подивився на нього, а він усміхався на одну щоку. Наче довго чекав цієї зустрічі, хто він?
— Хто ти? Ми десь бачилися? У тебе дуже знайоме лице і голос. Хто ти ж такий?
— Давіане... Давіане... Я надіявся, що ти впізнаєш мене... Я довго добивався того, щоб Улькир дозволив із тобою побачитися.
— Вибачай, я знав багатьох людей.
— Ти розчарував мене, Давіане. Забув того, хто тобі життя врятував? Забув того, хто прихистив тебе після смерті твоїх же батьків...
— Примаріс? Це ти? Не можу повірити!
— Давіане, Давіане, що ж ти не впізнав мене?
— Я почав згадувати... В голові не вкладається, ти теж обраний Улькира!? Та, чому я ніколи за тобою не бачив нічого такого?
— Бо ти погано придивлявся, Давіане.
— Можливо... Я згадав все... Нажаль... Тоді мені скільки було?
— В той чорний день?
— Так... Тоді...
— Я навіть і не пам'ятаю. Начебто десять, чи більше... Щось таке... Вибач...
— За що? Ти не винний.
— Вибач за те, що нагадав тобі про це.
— Та нічого... То лише минуле... Десять років... Я був ще зовсім малий... Батько був майором гвардії ще молодого Андерсона... Він говорив, що ви були найкращими друзями... Мабуть, тому в чорний день я до тебе першого прийшов...
— Так, ми були друзями... Він просив мене опікуватись тобою, якщо із ним та твоєю матір'ю щось станеться. Він тоді щось відчував. Це були його останні слова, що я чув.
— Так... Мені потрібно побути на самоті... Мені... Мені зараз не до розмов... Не ображайся, та я зараз не можу говорити...
Усе навколо почало ставати тьмяним, поки взагалі не стало чорним. Коли посвітліло, то я уже був у себе в карманному вимірі на кладці, що стояла на березі озера. Я сів, зпустивши ноги із кладки, хоча вони до води не торкалися.
Я тоді був ще зовсім малий... В той день я вперше пізнав те, що означає смерть... Тоді... У той, так званий мною та Примарісом, чорний день... Тоді на систему, у якій ми жили, ввірвалися сили Ієрихона, які почали кроваву різню... Тоді мій тато був дома. Коли ми усі снідали, пролунали вибухи і крики. Тато відкрив двері будинку і у нього злетіла голова з плечей. У порозі стояв якийсь чоловік у чорній формі із червоними сигментами та чорним плащем із червоними краями. А на лиці у нього була чорна маска із каскою, що покривала все лице і чимось нагадувала протигаз. У нього очі світилися червоним кольором. У одній руці він тримав меч, забруднений кров'ю, а у другій пістолет. Він дивився на нас своїми червоними очима. Я з матір'ю почали тікати від нього. Я встиг вистрибнути у вікно, та лише я... Почулись крики, та я боявся навіть обернутися. Я біг, не озираючись. Я бачив, як такі ж самі ієрихонці убивають інших людей, та на мене не звертали уваги. Що ж зробить ще зовсім малий хлопець проти такого солдата? Я біг, падав, піднімався і знову біг, весь у сльозах. Я біг довго, поки не зустрів бійців Федерації, які ледве стримували натиск Ієрихона. Серед них був Примаріс, він командував ними і готувався із іншими до евакуації. Тоді він уже був підполковником. Попри все, він узяв мене із собою. Усі були проти, та він врятував мене. Моїм подальшим вихованням займався він та його дружина. Вони стали мені як рідні... Він як і батько прибивав мені любов до своєї країни. Так, згодом, я пішов у військове училище, вийшовши лейтенантом. Я був ще юний, хоча уже не дитя. Мною рухала думка помсти за смерть батьків... Я рвався у бій... Якимось чином я знаходив слабкі місця ворога і бив по них. Тоді я думав, що це везіння... Та зараз розумію, що своїми подвигами я завдячую Улькиру. Я був біотиком із дитинства... Примаріс це також знав... Він допомагав мені це контролювати. Мабуть, завдяки Улькиру я також не був направлений у якийсь концтабір для біотиків. З перших же років у мене почався різкий кар'єрний ріст. Так я і став тим, ким і є.
Через декілька годин, чи днів, важко тут орієнтуватися в часі, у моєму вимірі з'явився Примаріс. Після цієї зустрічі почались тренування. Ну, як тренування. Теорія, теорія і ще раз теорія. Та це хоч якось урізноманітнило моє "життя" тут. Згодом прийшов той момент. Я вирішив спробувати затягнути душі тих, хто охороняє моє тіло, у свій карманний вимір. У мене ці вийшло. Правда, не всі вижили, та це не суть. У себе дома я їх уже убив. Я стежив за Тамплієрами, що прийшли за мною. Коли Голіаф почав розморожувати мене, то я затягнув і його з іншими у свій вимір. А далі... Я простих шляхів не шукав і вирішив все зробити пафосно. Я від цього пафосу навіть отримував задоволення. І ось, я захопив його душу, "зачепився" за неї. Тут з'явився той, "помічник" і якимось чином відправив мене із Голіафом у світ живих.
Повсюди темрява, морок. Ледве видними стають форми кімнати, де мене тримають, точніше моє тіло. Я наче скрізь стіни бачу людей, які за вище поверхом. Усе темне, у чорних та сірих тонах. Подивившись на руки, я побачив, що вони, як і все тіло, горить сірим вогнем. Взагалі все сіре та чорне, а люди світяться жовтогарячим кольором, а моє тіло червоним. Тамплієри уже почали приходити в себе. Мені теж пора... Я стояв перед собою же. Моє тіло було за товстим склом капсули. У цих чорно-сірих тонах погано видно, взагалі щось, крім людей. Мої руки, та і я взагалі, могли проходити скрізь скло. Та, мабуть, не тільки через скло. Як тільки я торкнувся свого тіла, мене наче щось схопило і потягнуло в нього. В очах потемніло. Я відчув сильні болі по всьому тілу. Це не передати словами. Ще й так довго я не відчував взагалі ніякого болю. Це здавалося вічністю, та все ж таки біль зник. Я знову відкрив очі. І я... Я... Дивився уже якось інакше на світ. Та не так, як колись. Очі пекли, я дивився уже своїми очима. Я був у капсулі, яка повільно відкривалась. Я відчував сильну слабкість по всьому тілу, та мене ще ще тримали кріплення цього металевого костюму. В один "прекрасний" момент вони відпустили мене і я впав. На щастя, капсула ще не відкрилась і я не впав на саму підлогу, до якої було доволі далеко. Капсула була на підвищенні.
Скло капсули почало підніматися і вперше за стільки часу я вдихнув повітря на повні груди. Стояти було важко, та я тримався. Сходи... Потрібно спуститися по невеличких сходах. Я усміхнувся. Ця усмішка була повна болю. На першій сходинці я ледве не впав. Ну, що ж? Тут їх ще чотири. З горем пополам я таки спустився. В цей час тамплієри остаточно прийшли в себе. На щастя, мій одяг тримався тут же, у спеціальному відсіку. Я одягнувся, тамплієри не стали мені заважати.
— Ти... Що ти таке?..— промовив до мене Голіаф.
— Я - людина. Я - обраний Улькира. Я - посталий з мертвих. Ще щось?
— Що ти зі мною зробив?
— Радуйся, шо взагалі залишив твою особистість. Думаю, ти оцінив "виставу", я старався— усміхнувшись на одну щоку, я поклав руку на плече тамплієру і добавив— Ласкаво просимо у сім'ю, тамплієре. Нас чекають великі справи, та зараз не до них. Так? Ну і добре, пішли, за нами уже спускаються.
Мабуть, хорошою ідеєю було "завербувати" тамплієра. Його допомога буде потрібна мені у плані Улькира. Та дещо мені не давало спокою. Куди б я не подивився на своє тіло, повсюди були якісь символи, які світилися слабким червоним кольором. Мабуть, моє тіло ще "глючить" після розморозки. Тамплієри пішли уперед, а за ними я, підібравши штурмову гвинтівку у вбитого охоронця. Коли ми були уже посередині коридору, то ворота ліфта почали відчинятися, а за ними стояли ліквідатори у штурмовій модифікації екзоскелету із жовтими пов'язками на правих руках, а за ними був ще хтось, у якісь невідомій модифікації екзоскелету, або це мені здавалось. Ми йшли один одному на зустріч. В декількох метрів від ліквідаторів ми зупинилися. Вони зробили те ж. Той, що йшов ззаду у новому екзоскелеті, вийшов вперед і зняв шолом. Натомість я вийшов наперед.
— Тіт, брате!— з радістю вигукнув я і ми обняли один одного.
— Живий, я знав, що ти живий, друже!
— Я теж радий тебе бачити, старий друже. Бачу, у нас тут повстання розпочалося.
— Так, а тепер ми звільнили і вас. Нам пора іти.
— Почекай, друже. Я дещо відчуваю.
— І що ж?
— Тут, неподалік, ще якийсь біотик ув'язнений. Я це відчуваю. Щось у ньому є таке знайоме, не можу зрозуміти, що саме.
— Ви впевнені, що хочете цього?
— Не хвилюйся, і не з такого вибиралися.
Я ще раз усміхнувся Тіту, після чого він одягнув шолом, а я підійшов до одних із металевих воріт. На застереження я навіть не звертав уваги. Тамплієр спробував ввести пароль у панель управління, та тут інший, ніж у мене.
— Підриватимемо?— подивився на Тіта, який кивнув мені у відповідь. Ліквідатори заклали вибухівку і ми відійшли на пристойну відстань, після чого заряд вибухівки детонував. Утворилась велика дірка у місці вибуху, а самі ворота вигнулися. Ми пройшли всередину. Я подивився на капсулу, та нічого не побачив через кріорозчин. Голіаф запустив процес розмороження. Розчин повільно танув і ставав прозорим, як вода. Я протер скло і не повірив своїм очам. Це була ієрихонка, а якщо точніше, то Кіра! Це була Кіра! Її ув'язнили тут же, де і мене! Я не вірив своїм очам! Тіт також був сильно здивований, та не так, як я. Я мав доступ майже до всіх знань Улькира, та навіть не міг догадатися, що тут ще є і вона!
Її потрібно звідси витягнути! Я просто дивився на те, як кріорозчин тане. Усі вже все підготували, щоб забрати Кіру, а я просто дивився.
Капсула почала відчинятися, а Кіра непритомна упала, та я її зловив.
— Все, виводьте нас звідси.
— Так, віце-адмірале.
Вона була непритомна. Я так і тримав її. Попереду йшли тамплієри із ліквідаторами, а за ними я з Тітом. Ми стали на ліфт і він почав підніматися. Поверх ха поверхом і так до самого верху. Кіра наче почала приходити в себе, та і слова ще не промовила. Верхній поверх був повністю під контролем військ Тіта. Пройшовши через масивні головні ворота в'язниці, ми сіли в мій же фрегат! Це був мій фрегат, я його впізнаю із тисячі інших. Я положив Кіру у одну із кают, а сам із Тітом та Голіафом пішли на місток. Там Тіт віддав наказ вилітати на орбіту планети.
— Бачу, ти тут во всю командуєш, друже.
— Як бачите, так. Думаю, ви уже побачили, що у нас не просте локальне повстання. В нас, якщо так можна сказати, революція.
— Бачу. Що там у плані вищого командування? Чи ми без нього розпочинаємо революцію?
— Ви, ще полковник Блеквуд, адмірал Велеріум. Також перед вами звільнили ще багато наближених до вас, та багато ще у в'язницях та страчених.
— Радий, що хоча б Блеквуд та Велеріум з нами.
— Так. Хоч щось добре. Які плани подальших дій?
— Якщо чесно, то це до Блеквуда. Мої плани закінчились на вашому звільненні.
— Зрозуміло. І де зараз Блеквуд?
— Повинний бути на Корусані. Там же і Велеріум.
— Добре.
— Можу поцікавитися, чому тут цей тамплієр?
— Спокійно, тепер він наш.
— Ви його "опрацювали"?
— Так... Я повернувся сильніший, ніж раніше. Та зараз не до цього. Потрібно зібрати усіх найбільш наближених до мете. Я хоче дещо заявити.
— Ви мене дивуєте, адмірале. Година пройшла після вашого розмороження і у вас вже плани.
— По перше, я ще не адмірал. По друге,  все не так просто, як ти думаєш. Хто ще такий наближений із нами?
— Якщо чесно, то нікого. Пошуки Андерсона та Ангелоса нічого не дають.
— Зрозуміло. Тоді скільки нас? Я, ти, Кіра, Блеквуд, Велеріум. П'ятьох мало, та нічого не поробиш.
— Ще одне питання.
— Давай.
— Ви з нами? Візьметесь за керування нашим флотом?
— Тіт, Тіт, Тіт... Мені це все набридло. Я уже не той Давіан Тул, що був п'ять років назад. Я хочу відпочити від всього цього, та у мене немає вибору. З вами, куди ж ще мені? Я ворог Федерації.
— Радий чути, що ви знову з нами. Якщо хочете, то я можу прямо зараз вам передати управління усім, чим я керую.
— Ні, дякую. Я хочу трохи відпочити від всього цього. Потім візьму...
— Зрозуміло.
— І велика площа охоплена повстанням?
— Північ Федерації, сер.
— Зрозуміло. А щодо до тебе, Голіафе. Як себе відчуваєш?
— Голова болить.
— І все?
— Так точно.
— Та я прогресую. Добре, зараз не до цього. Які твої подальші дії?
— Ну, що скажете, те і зроблю.
— Ласкаво просимо в сім'ю... А твоє колишнє командування що говорило?
— Переходжу під командування Полковника Блеквуда. Подальші дії не озвучено.
— Значить ти тепер переходиш під моє командування. Зрозуміло, тамплієре?
— Так, звісно.
— Отже тепер ви наші союзники... Ніколи не думав, що буду боротися пліч-о-пліч із імперцями.
— Таке воно, життя.
— Це все, звісно, добре, та я піду висплюсь. Таке відчуття, що п'ять років не спав— я похлопав по плечах Тіта пішов спати. Ліг спати я так і в одязі. Сильна втома, головний біль, слабкість - все, що я зараз відчував.
На наступний день, ранок, вечір, тут як подивитись. Бортовий час 03:24 тож зараз ніч, хоча це все відносно. Проспав я не так ж довго, як думав. Також на мені все ще були ці самі символи. Вони так само світилися. Та, схоже, що я один це бачив. Надіюсь, що це мене так "глючить" після заморозки. Інших варіантів поки що немає.
Згодом ми дісталися системи Корусан і зависли на орбіті однієї із планет. Я із Тітом та Голіафом знаходилися на борту есмінця подавлення.  До мене в каюту зайшов якийсь боєць із жовтою пов'язкою на правій руці і в стандартній формі Федерації.
— Дозвольте звернутися, віце-адмірале Тул.
— Говори.
— Ми прибули на орбіту планети. Есмінець не може літати у атмосфері планет.
— Я знаю, що есмінці подавлення як і інші, не може літати.
— Так, звісно. Ваш фрегат стикувався із есмінцем.
— Добре, скажи, що я іду.
— Так точно, віце-адмірале.
Він вийшов із каюти і закрив двері. Що ж, пора побачитися із Велеріумом та Блеквудом. Я зібрався, постояв перед дверима, не наважуючись відкрити їх, та чарез декілька секунд вийшов із сірої кімнати в не менш сірий коридор.
Згодом я з Тітом перейшли на борт мого фрегата і відстикувалися, після чого взяли курс на столицю планети. Саме тут столиця повстання і саме сюди Голіаф доправляв озброєння Імперії. А зараз і я прилетів сюди. Погода була привітна... Під сорок градусів тепла... Краще б я не виходив із фрегата. Там прохолодно, добре, а так на сонці не вистояти. Сівши в транспорт у космопорті, ми поїхали у саму столицю.
— Що ж, ми тут. Ти хоч знаєш куди потрібно іти?— звернувся я до Тіта.
— Так, не хвилюйтеся.
— Я просто запитав...
— Ви виглядаєте знервованими.
— Нічого, не хвилюйся. Так, багато нас буде на зібранні?
— Ні, лише найважливіші. А що?
— Нічого.
— З нічого просто так не запитують.
— Нічого, друже, нічого...
— Як скажете. З вами точно все добре? Ви так дивно роздивляєтеся свої руки. Точно все добре?
— Так... Не звертай уваги... Нічого серйозно, просто "глючить" після "холодильника".
— Може вам краще до лікаря звернутися? Ми спішили, коли розморожували вас.
— Не хвилюйся, все добре.
— Віце-адмірале, вам все-таки краще звернутися до лікаря. Ви... Ви надто багато значите для нас...
— Я ціню твої поради, та справа зовсім не в цьому. Це саме "щось" набагато складніше, ніж ти думаєш.
— Як скажете.
— Я більше турбуюся про Кіру. Вона все ще не прийшла в себе.
— У кожного індивідуальна реакція на заморозку. Хоча, це дуже дивно, я також хвилююся. Було б добре знову усім зібратися... Як раніше...
— Як раніше уже ніколи не буде, друже... Ніколи... На щастя, чи на жаль...
— Ви так в цьому впевнені?
— Я це знаю... Настає нова ера...
— І чи буде вона світла, чи темна, залежить лише від нас?
— Так, тільки від нас...
За цією розмовою ми і не помітили, що уже приїхали прямо на площу, що перед шестикутною будівлею, схожою на ту, що була на Авелірі. Ми вийшли і направилися прямо на неї. Сірі коридори за сірими коридорами... Лише так можна описати цю будівлю. Згодом ми вийшли у невеличку сіру кімнату, де за круглим столом сиділи підполковники, посивівший адмірал Велеріум із люлбкою, полковник Блеквуд, та інші. Загалом зі мною нас буде дванадцятеро. Ми сіли за стіл.
— Я так припускаю, що це уже всі?— звернувся я до усіх. У відповідь почав говорити Велеріум.
— Радий бачити усіх сьогодні із нами. Все йде згідно наших прогнозів. Наші нові союзники уже в цей час перенаправляють свої війська до нас та давлять на офіційний уряд із усіх сторін. Ми змогли заручитися їхньою підтримкою, та не варто розслаблятися. Вірус, запущений нами, все ще паралізує діяльність корумпованого уряду. Він уже втрачає позиції по всіх фронтах. Що сказати про підконтрольні нам території? Народ зустрічає нас по-різному. Хтось радий визволенню, а хтось уже у в'язниці... Загалом ситуація для нас склалася благополучна. Про це ще рано говорити, та меня здається, що офіційний уряд довго не протримається. На підконтрольних йому територіях масові страйки і не менш масові арешти протестуючих. Уряд показав своє справжнє лице. Та є декілька проблем. Невідомо, як поведуть себе наші нові союзники після завершення революції, а друга - Інквізиція. Так, Імперія посилає сюди інквізицію. Тож, усе, що може погано зарекомендувати вас в очах Інквізиції і так далі сховайте, поки не стало надто пізно. Це я говорю неофіційно. В протоколах цього не буде. Тож, я вас попередив. Питання є?
— Які мої обов'язки?— піднявся я.
— Що ж, віце-адмірале Давіан Тул, вітаю із підвищенням. Вас підвищено до звання адмірала. Ще раз вітаю.
— Це, звісно, приємно, та які мої обов'язки.
— Крім того, що я уже вам не можу наказувати, то ми були б раді, якщо ви взяли на себе південний фронт.
— Яка ситуація на фронті?
— Поки що підконтрольні нам території закінчуються у трьох світлових років від самої перемички галактики. Про подробиці не зараз. На сході як був, так і є Ієрихон. Вас все влаштовує?
— В принципі так, як колись...
— Що ж, також ви тепер член ради. Та зараз не до цього. Сьогодні нам потрібно розподілити нас усіх по секторах.
— Адмірале, можна я перейду під командування адмірала Тула?— звернувся до Велеріума Тіт.
— Якщо сам адмірал Тул буде не проти— на що я кивнув і ми сіли. Далі ми вирішували те, хто якими секторами буде командувати, який фронт тримати і так далі. Блеквуда зробили головою служби безпеки. Для нього це не так і погано, він ніколи не рвався в бій, на відміну від мене. Велеріум залишається глибоко в тилах, для координації дій. Іншим же не такі важливі ролі дано у цій війні. Більшість це стримувати натиск Ієрихону із сходу, чи до мене на північний фронт. Після довгих дискусій, що йшли годинами, я став і попросив Блеквуда, Велеріума та Тіта залишитися. Коли всі вийшли, то ми продовжили розмову.
— Щось сталося, Давіане?— запитав у мене Велеріум.
— Так... Сталося...
— Ну, усі помітили, що ти якийсь не такий.
— Друзі, надіюсь, я ще можу так до вас звертатися... Я повинен вам дещо розповісти. Вислухайте до кінця, а потім уже робіть висновки. Тоді, п'ять років назад я дійсно помер. Мою душу забрав Улькир. П'ять років я блукав, був спостерігачем, поки не прийшов час. Улькир дав мені другий шанс. Переді мною були відкриті усі загадки людства і не тільки. Та Улькир мав на мене інші плани. І ось, я тепер тут, серед живих. Я знаю, що говорю. А тепер, я бачу на собі безліч символів богів. Я спостерігав за всім... Спостерігав за тим, як зароджувалося це повстання. Якщо чесно, то я не думав, що навколо мене так багато людей об'єднається. Це, в якійсь мірі, приємно. Думаю, ви розумієте, що сказане мною сьогодні ге повинно вийти за ці стіни.
— Звісно, Давіане— промовив Блеквуд.
— Спасибі за розуміння. Знаєте, я очікував на різні протиріччя, а ви просто так взяли і приняли це. Подумаєте, що я несповна розуму і так далі.
— Розслабся, брате, ми добре знаємо тебе.
— Хотів би я те саме сказати...
— Розслабся. Куди ти - туди ми. Так хоч в сам Ад.
— Дякую за підтримку. Може те, що я говорю зайве, та Улькир має великі плани, якщо він для цього плану повернув мене в цей світ. Та, якщо чесно, я взагалі нічого про цей план не знаю. Хоча, дивлячись на все, цей план не приведе людство до знищення. Йому ми подобаємося... Гордий, та це зрозуміло, він же бог. Знаєте, якщо у нас вийде завершити це повстання у нашу користь, то, можливо, ми також зможемо закінчити цю Безкінечну війну.
— Надіємся, Давіане, надіємся.
— Що ж, я сказав усе, що хотів. Ніхто нічого не хоче сказати?
— Ну, потрібно тобі дещо показати, перед тим, як ти відправишся на фронт, Давіане, та це пізніше— промовив Велеріум.
— Без проблем. Блеквуд, нічого не хочеш сказати?
— Та нічого. Єдине те, що компания імперців не сильно подобається.
— Те ж саме, друже, те ж саме... Добре, якщо більше немає питань, так, що ти там хотів показати мені, Велеріуме?
— Пішли, тобі сподобається, друже.
— Що ж, надіюсь на те.
Ми вийшли із кімнати, і я пішов прямо за Велеріумом. Він відвів мене до космопорту, де ми сіли у його особистий фрегат. Я наказав Тіту повертатися до флоту на моєму же фрегаті