Темрява... Пустота... Спалах... Вдалі тьмяне світло... Воно манить мене... Знову... Улькир... Не маючи сил противитися, я йшов вперед, до світла. Воно ставало все яскравішим і яскравішим... Нічого не бачив, та йшов уперед...
Раптом світло стало знову тьмяним. Я стояв знову на такому ж самому "склі", що і в попередні рази. Що ж... Улькир нічого не змінює. Та в цей раз... Попереду на підлозі були нанесені якісь символи, які світилися і по центрі... Там був хтось! Він... Він висів... Його повішали? Я підійшов ближче... Це була людина. Так, це точно була людина! Вся в чорних, як тьма, бинтах, чи що це? Все тіло замотане і лиш одне око виднілося! Вона висіла на товстій мотузці, що, схоже, уже давно тримає самогубця. Хоча я сумніваюсь в цьому... Мабуть, не буду лізти до нього... Ні, я повинен його зняти! Він тільки що поворухнув оком! Я точно бачив! Я подивився на руки. На щастя, я був у рукавицях. Що ж... Я спробував дотягнутися до мотузки і ненароком торкнувся людини. Єдине, що я відчув, то це як щось наче пройшлося всередині мене.
Прийшов я в себе уже на підлозі там же. У позі ембріона... Все тіло боліло... Що це тільки що було? Я доторкнувся до нього і... І все... То око подивилося на мене... В голові лиш тисячі голосів, що одночасно говорять одне і те ж...
— Біль... Біль і буття невід'ємне... Тул... Звільни мене... Я є спасіння... Я — твій король...
В очах знову темніло... Голоса ставали все тихішими і тихішими... Лиш біль залишався таким же, що і поворухнутися не міг...
Я зірвався і упав на металеву підлогу. Я... Спав? Це мені приснилося? Піднявшись, я увімкнув світлр, сів на ліжко і взявся за голову.
— Ара, ти тут?
— Так, щось сталося?— відповів голос десь із стелі.
— Я спав?
— Так, адмірале.
— Довго?
— Чотири години.
— Яка обстановка? Де ми?
— Орієнтовний час прибуття через шість годин.
— Уже влетіли в систему?
— Так. Що накажите?
— Розбудиш мене через чотири години.
— Як скажете. Приємних снів.
— Ага, і тобі— я ліг і знову спробував заснути.
Пройшло декілька днів. Я стояв у кабінеті планетарного губернатора.
— Постривай, тобто, ти стерджуєш, що бачив Адерсона?
— Адмірал Андерсон. Такий сивий. В раді раніше був.
— Ти точно не путаєш нічого?
— Та я власними очима його бачив! Я тоді виходив звідси і він стояв перед будівлею. Я привітався і пішов додому.
— Нічого більше не можеш сказати?
— Я - ні. Та, можливо, охорона бачила куда він пішов і чого чекав.
— Що ж... Збери охоронців, що тоді були на зміні, допитай і результати скажеш Тіту.
— Імперцю?
— Так. Йому і мені. Більше нікому. Якщо інформація буде цінна, то нагорода буде відповідна.
— Добре— я підійшов до вікна і подивився вдаль.
— Скло броньоване?
— Ні, а що?
— Добре, прекрасно.
— А чому ви цікав...— пролунав постріл і скло розбилося. Попереду мене невеличка крапка спалахнула і відлитіла в підлогу, пробивши в ній діру.
— Давай сюди, швидко!— сказав я у невеличкий передатчик на руці. Згодом, через кілька хвилин підлетів до вікна невеличкий конвертоплан і я в нього застрибнув, коли губернатор лежав на підлозі і нічого не розумів.
— Він не міг далеко втікти, адмірале— сказав Тіт, щойно я застрибнув всередину і закрив бічний люк.
— Давай команду на оточення міста. Повна заборона на виїзд і повітряний транспорт. Всі порушники повинні зразу же ліквідовуватися.
— Так точно.
— Змінити курс. Орієнтація на комунікативну вежу— після моїх слів пілот змінив курс на гігантську вежу із сталі. Звідти скоріш всього стріляли. Ми швидко підлетіли до підніжжя тонкої вежі і я відкрив люк. Потік вітру збив з мене адміральський кашкет. Внизу на піщано-оранжевому даху було видно якусь чорну пляму. Подивившись в бінокль, я побачив вдалі людину, то бігла по дахах пустельних будинків. Після наказу, пілот знову змінив маршрут і попрямував в сторону тієї людини.
До нього було декілька сотень метрів. Ми летіли, майже над ним. Я чітко бачив гвинтівку за спиною у чорного асасина.
— Нижче!— добігши до кінця чергового даху, стрілок стрибнув на наступний, що так близько розташувався. Пілот опустився ще нижче і між нами було близько десятка метрів. Асасин почав відстрілюватися на ходу, а я став перед самим люком.
— Нижче!
— Навіть не думайте стрибати!
— Буду!
— Ні!
— Так!— крикнув я і стрибнув із конвертоплана на асасина, чим збив його з ніг. Той упав, а я на нього. Асасин схопив пістолет, що випав із рук, і замахнувся на мене. Та я встиг підкласти руку, а другою схопив щось металеве і щосили ударив, та той встиг відхилити голову і, як виявилося, труба ударила по даху. Асасин другою рукою ударив мене, чим скинув з себе. Він спробував піднятися, та я вчепився йому в ногу і знову кинув. Після чого виліз на ного і почав щосили бити того поки він не втратив свідомість. Мабуть... Не міг же я убити його? Після цього я ліг поряд із ассасином і дивився на те, як конвертоплан розвертався назад.
Щось ребро болить... Тіт зістрибнув і підбіг до мене і почав перевіряти.
— Живі?
— Наче живий...
— Вітаю, як мінімум зламано три ребра.
— Жити буду?
— Боюсь вас засмутити, та будете.— У відповідь я навіть почав трохи сміятися— Та не хвилюйтесь так. Ще одна така спроба і точно все зміниться.
— Ти подаєш мені надії.
— А якщо серйозно, то ви останній час зовсім себе не бережете— я спробував стати, та Тіт мене зупинив— я розумію все, та хоч би полежте тут. Я не медик, та вам краще не рухатися.
— Я так зрозумів, ти на дасиш мені стати?
— Це для вас же— я подивився йому в очі. Рішучий... По очах видно, що не дасть стати... А під палючим сонцем не надто приємно лежати. Крім цього Тіт скомандував пілоту привести сюди медиків. Що ж... По зовнішньому вигляді було видно, що це асасин Ієрихона.
— Зате було пафосно, погодься.
— Давіане... Пафос йому. Наступний раз дредноут підірвете для пафосу?
— Не перебільшуй. Я зробив те, що було потрібно для...— подивившись на асасина, я продовжив— для програми набору нових рекрутів.
— Я думав, що ви просто хотіли його допитати.
— Ну, потрібно ж кимось замінити колишнього асасина.
— У нас був асасин?
— Професіоналізм зразу же видно, правда? Ну, чи не видно.
Згодом прилетіли медики і надали мені першу медичну допомогу. Я сів на кріслі в тому ж конвертоплані. Асасина положили прямо перед нами. Тіт із гвинтивкою сидів і дивився за ним. А мені було якось всерівно. Я зняв блокаду з міста й ми спокійно вилетіли до космопорту. Там Тіт покинув мене і повернувся назад, а я з охороною і "новобранцем" зайшли у фрегат, після чого вилетіли на дредноут.
Я стояв посеред невеличкої металевої кімнати-карцера, поцентрі якої сидів, прив'язаний до стільця, асасин. Я подивився назад і через вікно бачив Кіру з охороною. Асасин мовчки сидів і дивився на мене. Я підійшов і взяв його за голову обома руками біля вісків, після чого лодоні загорілися невеличким синім полум'ям, яке трошки перекинулося на голову в'язня. У нього все тіло билося в судомах, а очі закотилися... Коли він перестав подавати ознаки життя, то я його відпустив. Перестарався? Можливо... Та мої роздуми раптово закінчилися, коли той почав жадібно вдихати повітря, наче його топили. Я присів перед ним і подивився йому в очі.
— Хто тебе послав мене убити?
— Я... Ні, я не міг... Але... Своїх убити? Ні... Я не розумію... Чому?.. Це була жриця. Обрана! Так, це була обраниця Верховного! Я пам'ятаю! Пам'ятаю...
— Чудово. Як самопочуття?
— Голова болить...
— Не дивно...
— Можете сказати, що було в останній час? Я... Я не пам'ятаю...
— Нічого. Тебе ми знайшли.
— А... Я прив'язаний...
— Це так. На всякий випадок. Ласкаво просимо в сім'ю— сказав я і відв'язав його від стільця, був готовий у випадку чого захищатися. Той став і подивився у вікно.
— Ім'я... Вибачте, не пам'ятаю...
— Давіан Тул. Нічого страшного. Тебе зараз відведуть у медвідсік, добре? Тебе добре потріпало.
— Вас, бачу теж— він подивився на руки, які були перебинтовані.
— Дрібниці. Живий и те добре.
Я повернувся й вийшов із карцеру, чекаючи удару в спину. Асасин залишився там і сів на стілець. Приходить ще в себе...
— Дивно, раніше це відбувалося інакше.
— Ти про що?
— Це. Раніше було в рази більше біотичної енергії, що йшла ні в що. Ти із обраним повністю поринали у вогонь, що не можна сказати про цей раз.
— Самовдосконалення наше все. Замість того я трачу менше сил, та направлено.
— Я не перестаю захоплюватися твоїм потенціалом, Давіане.
— Що ж... Тренування дають своє.
— Я бачив твою реакцію на слова асасина. Ти знала ту обрану?
— Обранців багато, повір. Так, я, наче, знала одну, та я сумніваюся, що це вона.
— Що ж. Розпитаєш асасина, добре?
— Та без проблем. У випадку чого зразу же розповім тобі.
— Добре. Наглянеш за ним щоб нічого не накоїв. І... Потрібно буде про дещо поговорити, але потім. Ти не проти?
— Поговорити це не важко працювати. Без проблем, лиш коли?
— Ще не знаю, як справи підуть. А зараз я на місток. У випадку чого я там, або у себе— після цих слів я, як не дивно, пішов на місток. Повстання якось затягнулося. Щось уже не віриться уже мені у перемогу.
Я сидів у себе в каюті і обдумував останні події, шо відбувалися у попередньому секторі. Та роздуми, как зазвичай, перебив стук в двері. Я підійшов і відкрив їх. За дверною рамкою стояв Тіт. Я відступився і він зайшов, після чого закрив двері. Ми сіли за столом один напроти одного. Він дістав планшет із сумки і поклав перед мною.
— Загалом, судячи по опису, це, дійсно, був Андерсон. Він зустрічався із мером столиці. Про що говорили невідомо, та після цього мер зник, та, судячи по даним із космопортів та планетарної системи охорони, лише Андерсон покинув планету, та не мер. Сам Андерсон представився як Геон. Та я скажу так: знайдемо мера - знайдемо Андерсона. Також я уже видав наказ по пошуку мера, що зник. На планшеті все описано більш детальною.
— Чудово. Хоч якась зачіпка.
— Так. Наші пошуки дають хоч якісь плоди. Тепер ми точно знаємо, що він інсценував свою смерть. Залишається за малим: знайти чергову нитку і дізнатися істину.
— Що ж, тепер мер - єдине, що тримає нас тут.
— Так. Знайти, доправити сюди, допитати, або вибити інформацію.
— Та ще дещо... Ви зовсім не бережете себе. За останніх пів року, як ви повернулися, уже буле чотири такі спроби згубити себе. Це як розцінювати? Я не розумію це.
— Ніяк. Не пробуй збагнути це. Я роблю все щоб якомога швидше завершити справу.
— Як чергові переломи тут допоможуть?
— Асасин міг втекти, попередній зв'язковий би помер, ще щось?
— Це могли б робити звичайні бійці, а не ви. Це без сенсу...
— У всьому є суть. Це все?
— Так...
— Скажеш Кірі, що я її чекаю.
— Добре... Де її шукати?
— Або медвідсік, або десь поблизу. Вона з асасином.
Тіт вийшов і зачинив двері. Я сперся на спинку стільця і почав читати звіт. Світло моргнуло, та, мабуть, нічого страшного.
Голоса... Знову голоса... В голові... Вони говорять і вони називають... Розповіді древніх... Розповіді про... Богів?.. Темрява... Знову темрява в очах... І голос... "Звільни..." "Спасіння..." "Спасіння у темряві, де його не ждуть..." "Я... Король..." "Вдивись в безодню..." "Віддай себе..." "Ваше спасіння..." "Смерть..." "Я... Спасіння без смерті..." "Речі... Є речі страшніші за... Смерть?" "Чи смерть - спасіння?.. Ліки від болю?.." "Убий... Мене... Звільни... Мене..." Голос ставав усе тихішим і тихішим... Яскраве світло в очах... І голос:"Це уже другий припадок. Його все важче і важче витягувати з того світу..."
Було важко, та я підняв руку і відхилив ліхтарик, що світив в очі. Я лежав на ліжку медблока... Подивився навколо... Сил уже немає...
— Вийти... Всім... Кіра, залишись...— лиш коли усі все-таки вийшли із цієї невеличкої кімнати у медблоці, ми продовжили.
— Що сталося? Ти лежав на підлозі в конвульсіях... Тіта кинули у карцер... Думають, що він тебе отруїв... Я не могла їх зупинити...
— Хто?.. Хто кинув Тіта в карцер?
— Підполковник.
— Поняв... Що я хотів сказати... Хто такий король?
— Король?
— Я це сказати... Повішаний король. Вночі перед прибуттям сюди знову я його бачив. Увісні, та все було реальним... Занадто реальним...
— Та ні, не знаю я ніяких повішаних королів.
— Він... Він зводить мене з розуму... Сьогодні також... Говорив про якесь спасіння.... Що я його звільнив. Говорю це тобі тому, що більше немає кому.
— Король... Щось наче згадую, та не більше... Не пам'ятаю такого. Це не наш бог. Мабуть.
— Шкода... Ніщо не рятує від нього. Захист від богів нічого не може вдіяти... І ще дещо... Тоді, коли я його побачив повішаним... Я доторкнувся до нього. Відчув біль... Сильний, нестерпний біль. Це не мій біль, а його... Я це відчув! Його стражданням немає кінця! Він хотів, щоб я його вбив, звільнив...
— Це... Казка, якою лякають, не більше. Я... Думала...
— Тобто?
— Темний Король страждає і хоче знищити все, що є в світі. Як добро, так і зло. Більше нічого не знаю. Його описували як щось, що страждає і хоче щоб інші страждали.
— Тоді мені не пощастило... Якщо він і дійсно існує, то ми повинні його зупинити, так?
— Мабуть.
— Ось і ще одна ціль в житті. До речі, що там зі мною?— Кіра стала і підійшла до стола із комп'ютером.
— Ну, не бачу ніяких відхилень. Я, звісно, не лікар, та ти, по моєму, здоровий— після цих слів я зібрався силами й став на ноги.
— Допоможеш дійти до містка?— Кіра мовчки вимкнула комп'ютер і допомогла вийти звідси. З краю загального медвідсіку сидів той самий асасин. Побачивши мене, він підійшов. Кіра тихо сказала, що він свій і той допоміг мені іти, звільнивши Кіру.
— То, як тебе звати?
— Сем.
— Зрозуміло— я повернувся до Кіри і добавив— Скажи, що я його чекаю на містку.
— Підполковника?
— Так— та усміхнулася і пішла в іншу сторону коридору.
Я сидів на містку, коли сюди зайшов підполковник.
— Хто дав право ув'язнювати Тіта?
— Це був мій обов'язок адмірале.
— У ваші обов'язки не входить ув'язнювати членів моєї гвардії.
— Але...— не давши нічого сказати, я перебив його.
— В карцер. Тіта звільнити і доправити сюди— один із ліквідаторів схопив підполковника і повів звідси. Так буде зі всіма, хто пішов проти нас...