Я спустився із фрегата. І так, він там же стоїть. Перед мною постав наш польовий штаб. Повсюди легкі генератори енергії та акумулятори. По центрі пристрій із метала, що складався із трьох п'ятикутних стовпів із вільним місцем в центрі і між стовпами. Він стояв на товстій металевій основі, десь, пів метра висотою. Між стовпами йшла вгору енергія, яка утворювала купол над штабом. Майже усі кабелі були підключені до цього генератора силового поля. Воно "їсть" доволі багато енергії. По периметру стояли легкі турелі. Одна важка ще розкладалася. Також побудували по периметру стіну. Тут навіть є станція обслуговування бронетехніки, не говорячи, про медпункт. Ходять патрулі, їздить бронетехніка від легких розвідувальних бронеавтомобілів, до середніх танків. Важкі не призначені для таких битв. Та, в принципі, і середні танки добре справляються зі своїм завданням. Сили зрадників по-трохи та і терплять поразку. Та що звичайна гвардія проти військових, загартованих важкими боями, на фоні яких це лише так, ніщо, прогулянка. Ієрихон набагато страшніше...
Командування силами зрадників здійснюється із головної адміністративної будівлі колонії - мерії. У цій будівлі сконцетровано майже все командування гвардії зрадників. Звісно у них є ще флот, та він теж терпить поразку, та не суть. Мерія добре охороняється, та вона не вистоє перед нами, як ми до неї доберемося. Зрадник не вистоє перед силою флоту Федерації!
Коло генератора силового поля стояв Тіт. Я підійшов до нього і зав'язалась розмова.
— Привіт, Тіт, що стоїш тут?
— Добридень. Знаете, незвично від вас чути такі слова. Розмова наче між старими друзями, віце-адмірале.
— Та облиш це. Я така ж людина як і ти. Мені, не дивлячись на все, так легше спілкуватись, хоча весь час я говорю як належить людині із моїм званням.
— Як скажете. Я от дивлюсь на цей генератор і так і не можу надивитись. Хоча я такі генератори бачив уже десятку раз, та всеодно. У нас, в Імперії такого не було.
— Чесно говорячи, ти бачив ще десь такі генератори у нас?
— Ні
— Вони "украдені" у Ієрихона. Хоча і Вище командування не задовольняє такі дії, та все ж... Чужі технології і так далі.
— Іти проти закону, щоб зберегти його?
— Можна і так сказати. Так, дивовижні технології. На щастя, командування не знає, що я модифікував дредноут ієрихонськими технологіями, серед яких і легкий щит.
— Як я себе пам'ятаю, ви не змінювали дредноут.
— Це було ще задовго до тебе і Кіри.
— Зрозуміло. Та мені цікаво, які ваші наступні дії, після придушення зрадників?
— Не знаю, мабуть, розбитим флотом летіти у другу систему для ремонту.
— Кіра так і не говорить з вами?
— Наче вже не ображається, та не говорила ще. Потрібне їй те населення, як не зрозуміло кому... До речі, бачу ви помирилися.
— Так. Виявляється вона не така ж і погана, як я думав.
— От бачиш. Я ж говорив.
— Так. Чесно говорячи мені уже набридла ця війна.
— І не говори, мій друже, і не говори... Мені теж хочеться, щоб вона скінчилась. Та і здатися не варіант. Хто зна, що станеться. Може і ми закінчимо цю війну раз і назавжди.
— Так... Мабуть...
— Можеш знати точно, що темні боги - зло, а ми захищаємо цей світ він нього, і від його, так сказати, помічників-ієрихонців. Ти головне не говори Кірі то, що я тільки що сказав. Добре? Ну, про ієрихонців.
— Не хвилюйтеся.
— Просто зрозумій, я це все роблю не для себе, я аж ніяк не в захваті від того, що відбувається. Це мені не приносить задоволення. Все, що я роблю для того, щоб мій народ міг жити спокійно. Щоб знав, що настане новий день.
— Всі ми за це воюємо...
— Може й ви, імперці, теж за це ж саме воюєте, та знай, я зовсім не проти миру з Імперією. Я проти ідеології... І це не моя вина, що наші народи воюють. Це вже політика. Там я безсильний.
— Я знаю, що це не ваша вина. Та чому ви це мені говорите? Ви ж знаєте, що для мене Імперія Трей - це минуле.
— Знаю, та... Мені легше, коли я виговорюсь. Мені вже набридла ця війна. Хочу відпочити від всього цього. Зняти військову форму. Лягти на пляжі, або серед лісу у траві. Набридли сірі стіни.
— І не говоріть.
— От у мене таке питання: як ти ставишся до темних і світлих богів?
— Ви ж знаєте відповідь. Все, що не з нашого світу погано.
— А як же я?
— Ви... Ви — виняток. Повсюди є винятки. Як серед поганого трапляється щось світле, так і навпаки.
— Можеш далі не говорити. Мені не подобаються ці зрадники. В сенсі, що вони не виглядають відповідно. Я уже придушував повстання, ті ж пам'ятаєш? Цілий сектор Саратон сам проголосив свій суверенітет. Тоді і відповідні заклики, стяги, поведінка була...
— Вони вводять вас в оману.
— Та ні, я... Я відчуваю, що щось тут не так. Відчувається слід темних богів. Мені здається, що все тут не так просто.
— Весь світ ними просяк, не беріть в голову.
— Не знаю. Може, параноя, а може і ні. Від всього цього кипить голова.
— Дозволите брати участь у облозі командування зрадників?
— Не знаю... Для мене ти важливий, я не можу допустити твоєї смерті, хоча...
— Хоча що?
— Я там теж буду.
— Ви жартуєте?
— Ні. Я хочу сам побачити їхню смерть, почути їх передсмертні слова... Ем-м-м, тобто, мені потрібні причини зради.
— Ви ж говорили, що не любите все це...
— Ні, не люблю, та... Та я маю їх допитати перед їх смертю, бо наврядчи вони здадуться живі.
— Добре...
— Так що я тобі даю дозвіл на участь. Я після прориву укріплень з'являюсь.
— Добре.
— Ага, я піду. Удачі.
— І вам також.
Я відійшов і подивився на польовий штаб. Їздить бронетехніка, ходять патрулі, йде підготовка до бою. Романтика для тих, хто не служить... Хоча інколи просто хочеться кинути все і поринути у бій, де уже нічого не важливо. У тебе одна ціль, не потрібно приймати ніяких рішень. Флаг в зуби і побіг, попутно викрикуючи: "За Федерацію!" На тлі всіх цих роздумів я не побачив, як до мене підійшов якийсь лейтенант. Обернувшись, я побачив його. Зелена форма, із металевими наплічниками, панцером, наколінниками. На касці намальований герб Федерації. На правому наплічнику намальований номер роти - 135. Лейтенант запитав, чи можна звернутись до мене, після чого доклав, що оборона ворога прорвана, і потрібний дозвіл на облогу головної бази, що на території мерії. На що я дав добро.
От і все, скоро оборона ворога паде, а за нею і все командування зрадниками. Це навіть радує, не дивлячись на всю скрутність ситуації.
Залишок дня пройшов непомітно. А на ранок я виїхав на важкому транспортнику, разом із загоном ліквідаторів до головної бази зрадників. Транспортник був на восьми колесах: з кожної сторони по чотири. Формою він як прямокутна трапеція із довгими основами, на око десь чотири-п'ять метрів і висотою в два, може менше. У будь-якому випадку всередині тісно. Назовні прикріплена додаткова броня, а попереду зверху встановлена ручна автоматична гармата. Спеціально для неї є люк, який веде до пасажирського відділення. За цю саму гармату став один із ліквідаторів. Зайшли ми через масивний задній люк, який відкривається за допомогою гідравляки. Як він закрився, то єдине освітлення було, то це відкритий люк до автоматичної гармати. Згодом увімкнулися ліхтарі, запрацювали монітори, через які було видно те, що відбувається навколо.
Ми рушили. Нас прикривав один середній танк, що їхав попереду, і декілька БМП. Вони були приблизно тої ж форми, що і транспортник, лише коротші і на шести колесах. Із озброєння важкий кулемет. Погано було видно танка, що їхав попереду. Та на поворотах його можна було роздивитися. Класична однобашенна конструкція. невеличка башня, позаду якої був прикріплений радар. На гусеницях встановлені екрани.  Вся техніка жовто-піщаного кольору у піксельному камуфляжі.
Навколо були пошкоджені бетонні будинки. Із стін стирчить арматура. Ми проїхали по краю парка, мабуть тут було красиво... До боїв... Де-не-де лежать трупи, яких ще не встигли прибрати, згорівша техніка. Як ми приїхали бо бази ворога, то вона була знищена, і війська штурмували будівлю. Задні двері транспортника відчинилися і спочатку вийшла група ліквідаторів, а за ними і я. Нас зустрів Тіт.
— Яка обстановка?
— Оборона прорвана,Ми готуємося до штурму мерії,— він показав на гігантську будівлю із білого каменю. Це був не бетон. Парадний вхід був прикрашений колонами і скульптурами солдат, та більше ніж половаина була знищена під час штурму. Повсюди були трупи і знищена техніка. Багато сміття залишилось від знищених більш мілких будівель.
— Багато зрадників в ній?
— По нашим даним не багато. Всі кинулись на оборону, та майже ніхто не повернувся, майже усі зрадники нейтралізовані. Вони забарикадували двері і вікна.
— Зможемо із того, що є, знищити барикаду?
— Нічого серйозного. Уже повинні були закласти заряд,— Тіта перебив вибух,— Як вчасно! Наче слухали, що я говорю!
— Залишайся тут, я піду всередину.
— Ви впевнені? Може не потрібно?
— Просто виконуй наказ, а це вже мої проблеми.
— Як скажите...
— От і добре,— я поклав праву руку йому на плече,— Не хвилюйся, все буде добре.
Я усміхнувся і пішов із групою ліквідаторів. На мені був одягнений чорний плащ без рукавів із червоними краями, позаду зображений червоний трикутник із вершиною вниз, від усіх кутів йшли чорні лінії до центру трикутника, де був уже чорний трикутник. Також був і капюшон, який я надів перед входом в будівлю. Не дивлячись на те, що плащ без рукавів, я пішов в ньому, замість того, щоб одягнути нормальний бронежелет.
Як ввійшли в середину, то перед нами постало розгалуження у вигляді хреста. Я заборонив входити у будівлю всім, крім ліквідаторів. Загалом нас у групі було шість, не рахуючи мене. У кожне із розгалужень пішло по два ліквідатора, та я із тими, що пішли наліво. Попереду ішли ліквідатори, а за ними я. Вони перевіряли кожне приміщення, кожний куток. Чи то вони так добре виконували свою роботу, чи просто тому, що я на них дивився і не хотіли показувати свій непрофесіоналізм. Та не суть. Ми ходили довгими коридорами, та нікого не зустрічали, хоча ліквідатори перевіряли кожний куток цієї і без того великої будівлі. Раптом ми почули вистріли, і побігли на їх звук. Хоча в будівля було важко орієнтуватися по звуку. Та не дивлячись на це, ми знайшли джерело звуку. Та запізнилися. Одна із груп ліквідаторів уже розібралась із зрадниками. Вони побачили нас, почекали і ми разом пішли у напрямок відступу деяких із зрадників. Ми бігли уперед по коридору, як позаду мене відчинилися двері і почулись постріли. Я упав. Останнє, що я побачив перед білою плиткою підлоги, то це як один із ліквідаторів повертався. Я боляче упав на підлогу. Позаду почулось падіння, як наче мішок кинули на землю. За мене підбіг один із ліквідаторів.
— Лікаря!
— Спина...— біль був сильний, та я перевернувся на спину и сперся до стіни. Один із ліквідаторів присів перед мною і почав огляд. Хоча я знав, що я живий, та все ж не заважав йому.
— Куля не пробила плащ, та у вас зламане ребро, сер. Бажано повернутися— та я, наче не чуючи нічого із сказаного, відповів йому
— Жити буду. Пішли далі.
Ліквідатор допоміг піднятися. Все таки не дарма я забрав у ієрихонськиго жреця цей плащ. Його не пробили кулі! Та я упав через те, що ноги підкосилися від удару в спину. Я підняв свій лазпістолет і ми продовжили рух, поки не знайшли ще одну групу зрадників. Ліквідатори почали, так сказати, геноцид зрадників. По них стріляли, та все без результатів. Штурмовий екзоскелет так просто не пробити... Я наче і був, та одночасно від мене не було толку. Я, начебто, лише одного зумів убити, хоча і то не факт. Ліквідатори із їхніми гвинтівками були по краще, ніж я з пістолетом, хоч і лазерним. Зрадники наче захищали одну кімнату. Я наказав вибити двері, після чого двоє ліквідаторів забігли у ту кімнату. Почулась стрільба, яка швидко припинилась. Один із ліквідаторів крикнув, що можу заходити, після чого я і зайшов. Кімната була невелика, це була серверна. Серед "шаф" лежало троє трупів зрадників і зразу же праворуч від входу стояв генерал зрадників з піднятими руками біля якогось терміналу. Я підійшов і ударив його в живіт, після чого той зігнувся.
— Ну що? Думали, що зможете зупинити мене? Знай, флот Федерації нікому не зупинити.
— Н-н-н-надіюсь на це...
— Не в тому стані, ти, для сарказму. Чому? Мені потрібні відповіді!
— Відповіді до чого?
— Причина зради! Швидко!
— Це ви зрадники!
Я прострелив йому ногу, після чого той упав і почав благати мене, щоб я його не вбивав, та він не заслуговував на милість...
Я вийшов із будівлі, а ліквідатори залишилися на зачистку. Яка ж розруха після цього всього... І так повсюди, де є війна. Голод, холод, розруха, а з ними і хвороби. Не рідко спалахують епідемії в таких умовах. Що тут сказати... Війна. Я підійшов до Тіта, який стояв коло того ж транспортника, на якому, я приїхав сюди.
— Нам пора повертатися на дредноут.
— Що там сталося? Ви всі в пилу.
— Нічого. Сідай, нам пора.
Він без зайвих запитань сів у транспортник і ми рушили до фрегата. Колонія наша. Більше немає нічого, що б могло завадити повернутись на дредноут. Планетарна оборона знищена, місцевий флот майже теж. Гігантські гармати, яких всього декілька на планеті вимкнені або знищені. Ми піднялися на борт фрегата, Кіра була уже там, і ми взлетіли. Ми покидали цю жовто-червону планету. Колонія здавалась нічим в порівняно з розмірами всієї планети. А за планетою безкрайній космос. Багато уламків від кораблів залишилось від битв. Я бачив як далеко від нас знаходився наш флот. Він вів бій з залишками зрадників. Та як вів бій...
Добивав ворога. Я навіть здивований, що мій флот, після важкого бою з ієрихонцями зможе протистояти флоту зрадників. Хоча дредноут вирішує все. Фрегат розклав захисні екрани навколо корпусу, для додаткового захисту. Та і від ракет рятують. Деяких... Спустившись з містка я сів навпроти Кіри з Тітом у пасажирському відділенні що являло собою довгий коридор із сидінями по краях. Я дивився у сіру обшивку фрегата. Навпроти мене сидів Тіт, а праворуч нього Кіра. Вигляд у неї був пригнічений. Чому? Не знаю. Та і запитувати не буду. Особисто мені не подобається, як мене питають, чи все добре, коли мені зле. Було чути тихий шум від роботи генераторів. Я зняв ієрихонський плащ і склав його. Не дуже мені подобається ходити під їхньою символікою. Хоча я і не знаю, що вона означає. Та і знати не потрібно. Це ворожа символіка. Чому б не стерти цей символ? Та він не стерається! Хоча чітко видно, що він нанесений фарбою на плащ. Краї плаща теж пофарбовані цією червоною фарбою. Він зроблений із звичайної тканини, яка не здатна зупинити ніж, не говорячи про кулю чи лазер. Хоча це не єдине аномальне, що я бачив у Ієрихона. Хоча по плащу йшли якісь трубки
Ми підлітали до дредноута посеред бою, та все обійшлось. Я заздалегідь повідомив тимчасового керуючого флотом про своє приближення. На нас ніхто не звернув увагу, і ми стикувались із дредноутом.
Після стикування, ми зійшли з фрегата. Навколо ангарів було багато охорони, озброєної до зубів. Нас зустрів капітан першого рангу. Імені його я навіть не знаю. Моїм заступником був Ангелос, а зараз його немає... Прийшлось допустити до керування флоту цього капітана... Та в мене і вибору так то і не було. Та не суть... Знову же.. Ми віддали одне одному честь і мовчки я пішов до містка. Я сів на своє крісло, увімкнув тактичну карту. Здавалося б пройшло декілька днів, майже тиждень, як мене не було тут. Та я наче вічність там був. Це... Це навіть приємно, повернутись сюди. На тактичній карті усі ворожі кораблі були позначено червоним кольором. І різні позначки на них. Трикутниками із хрестом були позначені легкі кораблі ворога. Також на полі бою був один есмінець, позначений трикутником із довгою основою і з пунктирним кругом. Фрегати просто трикутники із горизонтальною лінією по центрі.
Ворогів, на підльоті, здавалося менше, ніж Їх насправді є. Та нас всеодно більше. Жовтими точками було позначено вистріли із крупнокаліберних гармат. Як на есмінцях, чи дредноуті, хоча дредноут не стріляв із головних лазгармат. Немає цілей для неї... Хоча дві передні курупнокаліберні гармати дредноута стріляли. А інші вистріли ніяк не позначалися. Немає потреби. Я уже через декілька годин привів наш флот до перемоги. Ворог був роздавлений. Після цього я віддав пост капітану, а сам пішов  до себе у кабінет. Переодягнувшись, налагодивши вигляд, я пішов у кімнату зв'язку, де намагався з'єднатися з вищим командуванням. Згодом це у мене вдалося. Та краще б я цього не робив... Мене звинуватили у державній зраді, убивстві Андерсона, що я ніяк не міг зробити! Та в убивстві мирного населення! Та за що? За убивство зрадників? Та і як я мав убити Андерсона, якщо я весь час тут був, а він разом із вищим командуванням знаходився на Авелірумі! Мені було наказано здаватися. Через декілька годин перестала працювати електроніка. Ми хотіли утекти, може й навіть приєднатися до ворога, щоб вижити, та доля звеліла інакше... Нас накрило електромагнітним імпульсом, коли ми тікали із системи. У мене лиш таке пояснення тому, що відбулося. У цей час я був на містку. Після вимкнення всієї електроніки я озброївся, на всякий випадок. Може це і справді був електромагнітний імпульс, а якщо так, то скоро тут з'являться війська, прислані для моєї нейтралізації. Виглянувши у вікно я наче побачив флот ворога, що прямував до нас з усіх боків. А ми навіть нічого не можемо їм протиставити. Якась третя частина від початкової кількості флоту... І то багато кораблів пошкоджені. Більшість систем дредноута так і не працювали, хоча це не важливо, коли у нас ніяка електроніка не працює. Я мовчки дивився на те, як фрегати ворога повільно пролітають поміж моїх. Це страшне видовище. Не так від того, що вони за хоплювали корабель за кораблем, як те, що ми нічого не можемо зробити. Я наказав Тітові з Кірою бути тут, на містку, зі мною. Якщо помирати, то уже в бою усі поляжем,  ніж по одинці. Ми були готові до бою. Ще декілька загонів ліквідаторів бути тут, з нами. Вони - вірні воїни, які готові покласти своє життя за мене. Хоча ми тут усі знали, що помремо.
Почулися вибухи. Електроніка почала працювати, Ми закрили ворота, що вели до містка, і приготувалися. Через камери було видно, що ворожа піхота захоплює дредноут. Та охоронні системи так і не працювали. Ми були без сил, стримати ворога.
Згодом вони добралися і до воріт, що ведуть до мітка. Вони були у нас за стіною! Та не спішили підривати ворота. Чи то вибухівки не було, чи то її було не достатньо, щоб підірвати ці ворота. То були ліквідатори. Вони стояли біля воріт, пробували відчинити, як я думаю. У нас тут уже грали нерви. Всі ми психували. Ті ліквідатори у воріт одягнули протигази, після чого ворота почалися відчинятися. Ми одразу же відкрили вогонь. Та замість ворога прилетіла світлошумові граната. Я встиг відвернутися, після чого мене тільки оглушило. Гучний дзвін в вухах виводив із себе. Як подивився на ворота, то побачив, як звідти йшов якийсь напівпрозорий газ. Коло мене упала якась граната. Хоча пройшла мить, та я її розгледів. Вона упала прямо перед моїми ногами. Вона була циліндричної форми. Після чого із отворів, у ній, пішов цей газ. У очах почало темніти, я упав, та болю не відчув. Я відчував сильну слабкість, не міг навіть пальцем поворухнутися. У наступну мить у мене в очах остаточно потемніло, і я відключився.
Коли я почав приходити в себе, то побачив, як мене кудись несуть. Поворухнутись я не міг. Тіло не слухалося. Голова боліла... Сильно боліла... Бачив я лише залізну підлогу і тіло того, хто ніс мене. Він наче був в екзоскелеті. Точно не скажу, все розпливається в очах. Час від часу в очах темніло, та мене несли, несли, несли... Згодом мене просто на просто кинули на підлогу. Я ледве підняв голову, і зрозумів, що я у карцері. Все тіло боліло, і я ледве рухався. Так і лежав годинами. Днями. Дредноут уже не мій... Те, заради чого я жив, руйнується на моїх очах. Я бився об стінку... Те заради чого я жив... Уже його немає... Мене зрадили ті, заради кого я жив... Я ж все життя присвятив Федерації! І от така мені дяка... Ув'язнений на свому же кораблі... Бачу як мій флот ведуть ті, хто мене зрадив. Щоб горіли всі вони в Аду! О темні боги! Я кличу вас! Якщо ви мене чуєте, то обрушіть на них свій гнів! Заберіть у них їхні душі! Вони ваші, тільки пожалійте вірних мені людей! Почуйте ж ви мене! Я готовий на все, щоб я і мої люди вижили! Я впав в істерику, якщо так можна сказати... Я був в відчаї, надія лише на темних богів... На тих, кого я, в якійсь мірі, ненавиджу... Можливо... Можливо вони почули мене, і врятують мене, та чи буду я цьому радий? Надіюсь, хоча би людську форму залишать... Хоча б зовні лише... Не сильно хочеться ставати улюбленцем темних богів... Богів хаосу... Хоча, можливо, я високої про себе думки і буду ніким...
Я збився з рахунку. Уже і не знаю, скільки пройшло днів із моменту мого ув'язнення на моєму же дредноуті. День за днем я сидів у одній і тій же камері, де колись допитував інквізитора. Та в один день все змінилося. Ні, темні боги мене не почули. І не знаю, на щастя, чи на жаль... На мене одягли чортів нашийник, із прикріпленими до нього двох метровими палками, щоб мене вести. Також наручники, які повністю закривали руки, між ногами закріпили металевий ланцюг, який також кріпився до наручників. Я не міг бігти, бо ланцюг надто короткий. Так мене повели ліквідатори через весь дредноут до ангарів. Там посадили на мій же фрегат! Посадили і ми вилетіли. Мабуть, у в'язницю. Куди ж ще, або на страту. Тут що те, що те однаково погане. Думаю, не потрібно пояснювати, чому? Навіть, як прилетіли, я не знав, де я. За винятком того, що у в'язниці. Я один раз бував у такій в'язниці... Для особливо небезпечних в'язнів. Білі коридори, у супроводженні мене  чотири ліквідатора, і попереду офіцер. Ті, що ззаду йшли, то тримали мене палками за ошийник. Після довгого коридору йшов ліфт. Ми по ньому спускалися довго здавалось, що вічність. Та всьому настає кінець. Після довгих коридорів, ми прийшли. У доволі великій кімнаті, розмірами, десь, в десять на п'ятнадцять метрів, стояла одна циліндрична скляна капсула, із якоюсь рідиною. Навколо стояла всяка апаратура. Мені шось вкололи, після чого я відключився. Прийшов в себе я уже підвішаний над відкритою капсулою. Я був у якомусь білому, на відчуття металевому, костюмі. Я був скований у ньому, і не міг поворушитись. Точніше міг, та костюм не давав. Мне почали повільно опускати у цю рідину. На мені навіть кисневої маски не було, як у інших!
Рідина на відчуття була як та же вода, та холодна. Вони що хочуть? Щоб я помер від переохолодження? Температура води була на відчуття, холодна, близько нуля градусів за цельсієм. Та не суть, вода, тобто, рідина була холодна. Коли голова повністю опинилась занурена, я не спішив топитись. Тримався до останнього... Та я довго без повітря не протягнув... Я готувався до своєї смерті, та звісно, "розмріявся"... Я міг дихати у цій рідині... Над мною закрили кришку капсули, і я залишився стояти... Вода ставала все холодніша і холодніша, поки не почала замерзати... Я відчував на своїх руках, ногах, голові шматочки льоду. Тільки тепер я помітив, що до моїх кінцівок ведуть якість трубки, по яким різко почала текти рідина. В очах помутніло. Я поволі переставав відчувати своє тіло... Поки в очах остаточно не потемніло...
Chaos is innumerable...
Говорять, що смерть це лише початок. Початок того, що за життя не зрозуміти. Не зрозуміти живому. Доволі іронічно, дивлячись на те, що сталося зі мною. Вічна темрява перед очима. І лише спогади розвіюють її. Все життя побігало перед очима. Раз за разом, незліченну кількість раз. Я допустився багато помилок, у своєму житті, та уже нічого не змінити... Я... Я уже не я... Моя душа... Її тягнуть темні боги... Це не передати словами... Таке відчуття, наче тебе щось тягне, та... Це важко пояснити. Я інколи ходжу по своїх спогадах. Я не знаю, як це працює, та ці спогади, вони матеріалізуєються, і я бачу все це збоку, наче якийсь фільм. Та раз за разом ці спогади викривляються. Змінюються. В один момент я побачив світло. Якесь джерело світла. Яскраве, біле. Воно світило прямо на мене. Схоже, мій час настав. Не те, щоб я проти, та я багато чого не встиг зробити. Я... Я не хочу, щоб мою душу забрали темні боги... Не хочу ставати їх слугою... Та... Та у мене немає вибору. Мене тягне туди, манить. І це не подоланне бажання йти на світло. Я не можу супротивлятися воно наче кличе мене. Я йшов. Не бачив куди, та йшов, згодом таки і вийшов у гігвндську бібліотеку! Полиці із книжками йдуть в гору, і кінця їх не видно. Стелі також немає, або просто не видно та якщо стеля таки є, то вона біла. Підлога натомість чорна, як сам космос. Я відійшов до однієї із полиць, взяв якусь книгу. На вигляд старовинна. На її обкладинці надруковано "Знайдення людством технологій Древніх". Цікаво... Я почав читати цю книжку. Вона була товста, хоча, наче, у мене часу повно.
Доволі цікаво, у цій книжці чітко описується те, як колись, у другому тисячолітті людство знайшло на Марсі науковий центр якоїсь древньої раси. Їх просто названо Древніми. Хто вони, звідки взялися, і куди зникли не написано. Загалом людство почало вивчати ці технології. Артефакти Древніх сильно просунули науку вперед, відкривши технології для будівництва більш технологічних кораблів, просунуло медицину. Та багато із цих технологій було втрачено, зокрема під час громадянської війни в Імперії, після якої утворилась Федерація.
Я читав довго, та не стомлювався. Та і день не закінчувався. Після того, як прочитав книгу, я поклав її на місце і пішов по якомусь коридору, стіни його були так і з дерев'яних книжкових шаф, кінця яких не було видно. Деякі із шаф були чорні, деревина наче от-от розвалиться. Книжки також у поганому стані: обгорівші, почорнілі, порвані. На них викарбувані якісь символи, яких я не бачив на тих, що у нормальному стані. Так я ходив по цьому книжковому лабіринті, поки не побачив високу вежу. Вона була із якогось білого каменю, який чергувався із чорним. Я підійшов ближче, і стіна розсунулась прямо перед мною. В середині було видно сходи, я не стримався і зайшов. Подивившись вгору, я не побачив кінця сходів. Та всеодно почав підніматися по них вгору. Мені здавалося, що я там щось цікаве знайду.
Під час підйому у мене з'явилася така от думка: "А я часом не у володіннях бога знань? Може я і справді уже то... Не з живих. І моя душа була забрана Ним". Хоча це лише припущення. Я взагалі вважав, що у бога знань все трохи інакше, хоча і по-суті нічого конкретного не уявляв.
Я піднявся по цих сходах! Я піднявся по цих, клятих, сходах! Декілька годин життя просто витратив в ніщо! І що тут знаходиться? Гігандська кругла кімната із безліччю книжок. А посередині якийсь виступ. Ну, що ж? Продовжую шукати пригоди на свою голову... Став на виступ. Він був круглий, рамка із каменю, з якого тут зроблена підлога, і щось схоже на вітраж у центрі. Переважають червоні, зелені і чорні кольори.
На чорному фоні, із зеленого і червоного кольорів, зображено якусь істоту. Вона наче без тіла, як такого. Багато червоних очей і щупальців.
Раптом щілини між кольоровими сигментами почались світитися. Почувся голос:—Так ти уже тут? Я чекав тебе. Та це ніщо порівняно із вічністю...— він сильно нагадував голос Андерсона, тільки із дивним відлунням. Цей голос наче був у моїй голові... Наче... Наче хтось говорив в середині мене...—Що? Ти здивований? Знаєш, та всеодно дивуєшся... Не розумію...
Після чого я викрикнув: — Хто ти? Зникни з моєї голови!
— Як грубо... Ти ж знаєш хто я... І знаєш, що це мої володіння... Мій власний вимір... Я... Я той, кого ви називаєте Улькир... Ви величаєте мене богом знань... А ти — Давіан Тул. Той, хто несе мої дари... Один із тисячі інших...
— Так, що? Я помер? І ти вирішив забрати мою душу собі?
— Не будем все називати так грубо... Ти обраний мною із мільярдів. Я знав, що ти тут опинишся...Ти...
— Ти так і не відповів!
— Так, і ні, тут як подивитись. З одної сторони так, а з іншої...
— Я і не знаю, що говорити... Я можу тебе побачити?
— А навіщо? Навіщо це? Навіщо мені матеріалізуватися?
— Добре...
— Я довго дивився за вами. За тим, як ваші предки добували перший вогонь, за тим, як людство робило свої перші кроки. А я... А я направляв вас... Усі ваші "великі" вчені були б ніким без мене. Це я зробив їх такими, якими вони є для вас... Бачив, як ви уперше вийшли у космос... Те, як ви його колонізували...
— А хіба не...
— Ні! Я був завжди! І буду завжди! Я скульптор реальності! Невже ти на стільки наївний, що повірив їм? Що ви відкрили дорогу до вас? Наївні дурні... Ми були завжди... А ті, кого ви називаєте темними богами були ув'язнені, і не могли проникнути у цей світ, як зараз. А я був завжди тут. Я був скрізь! Я підтримував рівновагу! А ви послабили межу свого світу, чим і вони скористалися. Це все ваша вина, і вам це вирішувати. Війна продовжується. Якщо ми помираємо, то перероджуємося. Це замкнутий цикл і його не порушити. І ця війна відобразилася на вас, людях. Як і на тих, хто був до вас... І тих, хо був до них... І так, поки існує час і простір. Що? Важко зрозуміти? Людський, недостатньо розвинений, мозок... Як ж багато недоліків...
— Призираєш людство?
— Ні... Людство само по собі цінний вид, та легко піддається нашому впливу...
— Добре... Так що тепер зі мною буде?
— Зразу до справи хочеш... На відміну від інших людей ти присвячуєш своїй справі все життя. І тепер, як справа твого життя зникла, ти не знаєш, що робити? Добре... Тепер нічого не буде. Будеш чекати. Хоча одна людина, за якою б тобі добре було подивитися. Потім зрозумієш.
Перед мною з'явився імперець. Як 3D модель. Тамплієр... У тамплієрській силовій броні... Весь у цій груді металу, яку щоб пробити потрібно сильно постаратися. І від самого удару набою не вб'ється... Добре зроблений цей екзоскелет.
— За імперцем?— обурився я.
— Так. І не бачу нічого поганого у цьому. Тим більше що це для тебе буде важливо?
— Чому ж це?
— Я знаю, що буде потім, та тобі цього не потрібно знати. Вважай це, як пошук вразливий місць ворога, хоча Імперія, як ви її називаєте, не така і погана, як тобі нав'язували.
— Мені всеодно.
— Впертість це не те, чим можна пишатись.
— І що? Я не прагну бути ідеальним.
— Як хочеш. Твій вибір.
— Можна питання?
— Задавай.
— Мені говорили, що ти, так сказати, "заражений" насінням хаосу.
— Брехня! Темні боги тут ні до чого. Я сам винний у тому, що почав збирати темні знання. Ні, темні боги б... Вони надто слабкі. Ще щось?
— Та ні...— його розізлили мої слова— я лише спитав... Так, говориш хто той імперець?
— Правильний вибір, і ти це зрозумієш. Не скоро, та все-таки. Ця людина належить до Ордо Тамплієрус. Звуть його Голіаф. Думаю, ти знаєш, що після посвячення в тамплієри, новобранець відкидається від свого минулого та імені, як минуле. Йому дають ім'я уже його побратими.
— Ну це я знав, та як мені за ним "спостерігати"?
— Про це не хвилюйся.
— Дивно чути, як бог так говорить з мною...
— Я вибрав найоптимальніший варіант стилю мовлення. Не потрібно дивуватися.
— Добре... Я... Я навіть не знаю, що і сказати ще.
— Тоді ти готовий розпочати свої спостереження?
— А тобі то яка ж від цього користь?
— Він в майбутньому зіграє свою роль. Та потрібно, щоб за ним хтось спостерігав, направляв у потрібне русло. І він зіграє свою роль.
— І що то за роль?
— Побачиш. Просто спостерігай. Спостерігай, і побачиш.
— Добре... Ну що ж? Я готовий. Підлога під мною провалилась і я упав. Я падав і падав. Навколо темрява і я падаю. Дна не видно... Та раптом упав у щось рідке, як вода. Винирнув, і навколо лише вода, а небо біле. Мене наче щось потягнуло у воду. Я почав тонути і задихатися. Та раптом мене викинуло із води. Я стояв на пагорбі.
Трава... Зелена трава під ногами... Я підняв голову і побачив гігантський монастир, виконаний у древньому готичному стилі. Він... Він просто прекрасний... Повсюди шпилі, що здіймаються в небо, Безліч вітражів. Краса... Що тут сказати? Я милувався красою і навіть не помічав, що у мене немає тіла... Воно наче є, та напівпрозоре... Та я його майже не відчуваю....