В темній кімнаті різко спалахнуло світло й освітило меблі, килим— усі куточки знову повернули свої кольори й перестали бути монотонно сірими.  Тамплієр зірвався з ліжка й вхопився за зброю, але прийшов в себе до того, як наробив біди. В кімнату зайшов побратим й розбудив Голіафа. Відпустивши зброю з рук й розслабившись тамплієр знову ліг на ліжко. Голова несказанно боліла після вчорашнього...
— Горе не запити нічим...— немов якийсь мудрець промовив до Голіафа побратим й додав:— я розумію все й поважаю твій вибір, брате. Тобі потрібен відпочинок, але...
— Невже знову саме нас?— понуро промовив командир групи.
— Знову... На цей раз ще більша нісенітниця...— Тихо говорив тамплієр знаючи, шо у побратима зараз болить голова і йому зараз будь-який звук немов дзвін.
— Та чому я? Залиште же в спокої...— говорив Голіаф, дивлячись на стелю.
— Ми всі стомились, брате... Пішли, у нас немає вибору...— промовив той і вийшов з кімнати.
— Та за що мені все це?— тамплієр ледве не крикнув це на всю кімнату, але стримався. Вибору не було... Сказали йти — ти повинен піти. Опустивши ноги з ліжка Голіаф протер лице й вдягнувся як слід. Лиш голова орла на шиї виглядала з-під форми. Він ще раз поглянув навколо: все стало чуже, прохолодне. Уже не вірилося в правоту своєї країни... Але накази виконував тому, що повинен. Так буде краще для всіх, мабуть. Та й Давіан не буде радий тому, що Голіафа стратять за щось...
Тамплієр вийшов із кімнати в коридор, а з нього на вулицю. Повз нього пройшов такий же побратим, але в силовій броні. Пройшовся мов танк... Пекельне літнє сонце стояло в зеніті, а асфальт розігрівся так, що можна жарити яєчню на ньому.
Голіаф накинув кашкет й поспішив кудись.
Прийшовши в монастир, Голіаф ввійшов у коридор, же стояло двоє побратимів із його групи.
— Привіт, де інші?— тихо сказав тамплієр, коли підійшов ближче.
— Десь мають бути. Низ, ти сказав їм?— промовив один із тамплієрів і звернувся до іншого.
— Так, розбудив і сказав.
— А, тоді повинні от-от бути— сказав перший тамплієр і повернувся до Голіафа.— Кепський вигляд у тебе, звісно...
— Так-так, спасибі за співпереживання. Так, чому ми тут? Хтось пояснить? Та я чому не мене в першу чергу інформували про щось?— байдужим голосом, але все-таки говорив Голіаф.
— Скоріш всього просто я з Низом опинилися не в тому місці й не в той час— трохи невдоволено промовив тамплієр.
— Зрозумів тебе, Евріал. Що ж... Зачекаємо інших і можна заходити,— відповів тому.
— Так ось...— Низ перебив Еріала, що лиш хотів щось сказати,— ми проходили мимо й нас зупинили. Ну, пояснили й сказали зібрати нас для придушення повстання. Мабуть, якби ми не проходили б якраз біля монастиря, то пішли б, власне, до тебе, Голіафе. А так ми з'явилися. Загалом я не знаю, що за повстання. Єдине, про яке я чув — повстання в секторі Сицилій. Можливо, розгорілося ще більше і нас висилають.
Згодом зібралися всі й Голіаф перший зайшов в простору кімнату до старійшин. Загалом розмова була довга про потрібність того, чи іншого. Але загалом справи склалися так: в секторі Троян розгорілося нове повстання. Через нестабільність ситуації в Імперії Трей, Голіафа з його побратимами відправляють на придушення цього повстання. Голіаф із тамплієрами має всі повноваження в командуванні діями в секторі й може відправлятися на завдання не одразу, а через тиждень максимум. Така поблажка зроблена лиш тому, що у нього великий список заслуг і той недавно повернувся з попереднього завдання, яке було досить виснажливе.
— То, коли відправляємося, Голіафе?— запитав у побратима Евріал.
— Кого як задовольняє? Пропоную побути ще дня два-три й можна відправлятися.
— Згоден. Три дня— за Низом погодилися й інші.
— Все нормально, брате?— запитав Голіаф у Евріала, що був занепокоїний чомусь.
— Ти ж знаєш, що це наш рідний край...
— Так, знаю. Але ти тамплієр і минуле немає значення...— промовив той і тихо додав:— не при всіх... Я тебе зрозумів...
Прийшли всі вони в невеличку кімнату, де зазвичай обговорюють всі план дій, але не сьогодні...
— Тож, ми будемо в системі Трон. Рідна планета Евріала й Низа в самому центрі повстання. Тому ми повинні бути обережними. Та що обережними... Надіємося, що все добре. Евріал, Низ, що думаєте?— сказав Голіаф, сівши на стіл.
— Думаю, що ти правий. Та... Брате, я зневірився в країні, в ордені, у всьому...— говорив побратим, коли стояв, спершись на стіну. На секунду запанувала мертва тиша й всі інші призналися в тому ж.
— Я теж... Але що ми вдіємо? Нас мало, а їх — легіони. У нас не залишається іншого вибору...
Через декілька днів усі зібралися й були готові вирушати в дорогу. Але чекали свого командира.
В очах Голіафа лиш темрява й в потилицю щось пристало... Холодне. Щось сковувало тіло тамплієра, що той не міг і поворухнутися. Але щось перед лицем засвітилося й постала картинка усього, що було перед ним. Поверх неї якийсь дисплей, що щось показував. Попереду нього ходили люди й обслуговували силову броню, що була на тамплієрі. Справа у верхньому кутку картинки з'явився квадрат із зображенням позаду Голіафа. Весь цей час по всьому дисплеї костюма бігали якісь набори нулів та одиниць. Згодом усі відійшли від костюма й опустили командира тамплієрів з крана, на якому той висів. Голіаф порухався трохи й, взявши зброю, пішов на вихід. Затримався сильно. Всі його чекали. Коли той вийшов із воріт великої будівлі, шо була більше схожа на ангар для важкої техніки, або завод, інші тамплієри піднялися із металевих ящиків, на яких сиділи. Вори так де були немов консерви у цих масивних костюмах. Коли усі ще раз перевірили своє спорядження й великі рюкзаки за спиною, то їх намертво закріпили на транспортнику, що переносить техніку. Тамплієри всі дружно хиталися від поривів вітру, коли висіли на тросах, прикріплені до не надто грубої, але міцної вісі літака. Спереду кабіна, коло них лише балка, що тримає задню частину повітряного судна і хвіст.
— Ненавиджу, коли так хитає на вітрі...— хтось промовив по рації.
— Не подобається — можеш зійти з авіарейсу. Ми не тримаємо— озвався хтось інший.
— У випадку чого скажемо, що все так і було— жартома промовив третій і в рації розлунався сміх.
— За посаду ми не відповідаємо— крізь сміх сказав хтось.
Хоча по каналу зв'язку йшла бурна розмова, назовні від цього не було і сліду: всі майже непорушно висіли на товстих натягнутих тросах. Хоч назовні темніло, але розмова не думала й закінчуватися.
— Ну все, підлітаємо до станції. Потрібно— Голіаф перебив сам себе ж сміхом, але згодом додав:— потрібно зробити серйозний вигляд. Ми ж еліта!— аж самому стало смішно й той продовжив сміятися.
— Еліта, щоб його!— сміялися інші.
— Сказав би, що ми напівбоги.— хтось добавив.
— Так, воно так і є!— викрикнув хтось й підкинув лиш дрова у вогонь.
— Та мовчи вже ти! Немає, як витерти сльози— озвався інший.
Згодом літак добрався до орбітальної станції, де влетів у середину ангару й сів десь в куточку. З самого транспортника вилізли люди й почали звільняти тамплієрів із оков. Служба безпеки мовчки дивилася за тим, як звільняють великих, не лише по розмірах, воїнів. Хоча й тамплієри просто стояли, але збоку й така проста дія була пафосною через самі розміри й вигляд. Коли повз простих людей проходили бійці з Голіафом, то всі кланялися їм. Так було заведено... Абсолютно всі пропускали їх і не стояли на дорозі. Звісно, коли така масивна "штука" пре на тебе... Важко встояти на місці й не відійти.
Голіаф витягнув із рюкзака якусь директиву й показав її представнику місцевої служби безпеки. Той зразу же почав нервувати й робив те, що наказано. Той відвів тамплієрів до якогось крейсера й впустив їх. Повідомивши команду про зміну планів, той вийшов й сів на ящиках, взявшись за голову. Корабель відстикувався від станції і полетів по маршруту, що задав Голіаф.
— Що ж, ми полетіли. Чесно кажучи, я не знаю, коли ми будемо на місці. Тож, я так вважаю, у нас повно часу. Є ідеї, чим будемо займатися весь цей час? Не вивчати обстановку же, вірно— запитав командир у своїх підопічних, сівши на металевий ящик у вантажномц відсіку.
— І гадки не маю.— відповів хтось інший.
— Хтось прихопив якісь карти, чи ще щось?— почувся звук зліва.
— Ні, а так і знав, що потрібно було брати,— сказав перший і додав:— я ще ж дивився на них, брав у руки. Ех-х-х, голова...
— Ну, може в якомусь із ящиків щось буде.— промовив хтось.
— А що? Маловірогідно, але подивитися можна. Ми тут головні, так сказати.
Тамплієри почали відкривати кожен ящик в надії щось знайти. Як виявилося, це була поставка меблів для орбітальної станції. Серед диванів, стільців та іншого знайшлося декілька складених більярдних столів та різні гральні автомати. Тамплієри повилазили із своїх костюмів і почали розбирати все те. Силова броня стояла в ряд, немов варта. Один лиш Голіаф не зняв її.
— Прийом, як чути?— промовив той у рацію, вмонтовану в шолом.
— Добре, прийом.
— Скільки буде тривати подорож до заданої точки? Прийом.
— Більше ста годин за найкращими підрахунками, прийом.
— Зрозумів. Кінець зв'язку,— промовив Голіаф і додав, але уже не в рацію:— Ми тут надовго. Розкладаємося.
Між різних за розмірами металевими ящиками красувалися дорогі меблі, на яких просто лежали, чи сиділи тамплієри. Хтось із вельмож скаже:" Ці варвари не можуть зрозуміти всієї суті вишуканості цього столу",— але для тамплієрів це просто кусок дерева. На ньому сидіти так же само, як і на будь-якому іншому столі, так в чому різниця?
Вантажний відсік хоч був великий, але став затишним. Звісно, дивани, столи, килим на підлозі. Розмовляли про се і те. З боку так і не скажеш, що це браві тамплієри. Прості люди із своїми проблемами й цінностями. Лиш постать силової броні за диваном нагадувала про те, що це за людина.