Жриці сиділи одна коло одної, спершись на дерева. Уже темніло, зірка повільно плила за горизонт, поміж хмар. Стало холоднішати, та вони на це не зважали.
— То, що робити будемо?— промовила Ада, дивлячись на небо, яка прикривало гілля дерев.
— Не знаю... Є одна ідея, та я не сильно хочу цього...— промовила, задумавшись.
— Може все минеться і сюди встигне наш флот?— наївно сказала обраниця.
— Може ще почекати, поки сам Вищий до нас сюди прийде і скаже:" Вітаю: я вас особисто запрошую на чаювання",— чи що? Ти в це віриш? Ти бачила, що творилося? Флот чекати немає сенсу, Адо, не будь дитиною! У нас тут війна!— викрикнула Кіра, звівши слова обраниці до абсурду.
— А що залишається?!— обурена такою відповіддю викрикнула та.
— Щось...— тихо промовила жриця.
— А якщо...— Кіра прикрила рота Аді й подивилась тій в очі, мов:" Тихо! Закрий рота!". Аді це взагалі не сподобалось.
— Чуєш?..— прошептала жриця й подивилася кудись вдаль.
Сонця уже не було видно й темрява, морок опускалися на землю, мов туман. Чорний туман... Предвісник лиха... Навкруги тишина, яку час-від-часу порушував чийсь приглушений голос.
— Требі бігти!— прошептала обраниця.
— Я не побіжу...— із блідим лицем промовила Кіра, подивившись на рану, яка знову почала кровоточити, як почалась ця розмова. По бинту повільно розпливалась червона, мокра пляма.
— Я... Я понесу тебе!— промовила обраниця.
— І далеко?..— зовсім бліда промовила та, розуміючи, що з нею буде: в кращому разі смерть...— Адо...
— Що?... Я... Я слухаю...— уже теж бліда обраниця промовила й затихла, чекаючи відповідь Кіри.
— Ти повинна захищати наш народ... Ти - обраниця бога! Ти можеш це змінити! Адо, ти повинна зупинити те, що насувається на наш народ!
— Що? Що?— перепитувала та.
— Хаос... А тепер біжи! Біжи геть, за обрій! Ти повинна вижити!— сказала та й штовхнула Аду. Та не довго думаючи побігла чим подальше, куди очі бачать... "Що ж... Я залишилась одна... Та бережи мене Вищий, свою вірну слугу... Я служила твоїй ідеї, проповідувала твоє слово, а тепер я на колінах... Благаю тебе про захист... ",— по щоці жриці потекла сльоза й упала на ногу. Кіра уже й не хотіла зупиняти кров. "Само пройде...",— думала та. Хоча, це уже не мало значення. Тут, в декількох десятків метрів від неї йдуть вороги й вони не минуть її... Ніяк... Кіра лиш дивилася на землю перед собою й тихо сиділа.
Із кущів попереду неї показався широкий силует, а за ним ще четверо по боках позаду. Вони повільно й важко йшли в її сторону. Один із них, той, що попереду, попав на тьмяне світло місяця, яких було декілька у планети. Лице прикривала скляна маска й металевий закритий шолом. Він був весь закований в метал й на руках, ногах виднілися якісь трубки, які тихо гуділи, коли рухалися. Це в повній тиші було добре чути. В жриці сил уже взагалі не було. Кров так і не зупинилася й повільно текла із ноги на землю. Щиток за склом першого в строю повільно розкрився й Кіра чітко бачила лице федерала, яке освітлювали різні голографічні елементи шолома. За тим різко спалахнуло світло й Кіра прикрилася руками. "База, тут уціліла. По зовнішньому вигляді жриця, можливо, священиця",— промовив той і світло стало тьмянішим, чи то очі звикли до такого яскравого світла. Через декілька секунд ввімкнулося світло ще з другої сторони, а за ним ще одне й ще. На неї світили уже тьмяним світлом п'ять бійців, які непорушно стояли навколо неї.
"Прийнято, база, зберігати обережність",— сказав той же самий боєць, що й до цього говорив. В жриці сил уже не було взагалі... Та просто мовчки дивилась і час-від-часу на її лиці з'являлися сльози, що стікали й падали на землю й ноги. Боєць, що говорив зробив крок вперед й вимкнув ліхтар, що був на правому плечі.
— Ми тебе не скривдимо. Я лиш хочу допомогти— сказав той і повільно вийняв із бічної секції рюкзака аптечку й показав на неї— Ось, я не бажаю нічого поганого.
— Не підходь...— сказала жриця, не довіряючи тому. Вона не вірила, що федерали змінилися. Лиш хотять в полон взяти, а там смерть...
— Я хочу лиш допомогти. Дозволь це зробити. Ти втратила багато крові— той вказав на червону пляму на землі й повільно підходив до жриці.
— Стій...— тихо говорила та, скоса дивлячись на ліквідатора, що хотів ніби допомогти їй. Коли той підійшов надто близько, то Кіра зірвалася з місця й вистрибнула на високого ліквідатора, почавши бити того по голові каменем, та він взагалі не зважав на те й стояв непорушно, знявши Кіру й положивши на місце. Кіра, мов дитя, почала плакати й зі всіх сил, яких в неї майже не залишилося, старалася стримуватись. Піднявши голову, та побачила, як інші направили на неї зброю і непорушно стояли.
— Тихо... Тихо... Все добре...— промовляв той, оглядаючи рвану рану на нозі, що уже починала гноїтися. Той вколов щось й біль майже одразу зник— Бач, я не хочу нічого поганого тобі заподіяти— Кіра була здивована такою... Добротою? Вона уже не противилась допомозі від ворога... Це для неї був нонсенс: ворог допомагає їй. Хоча, вона й знала, що її беруть в полон зараз, а далі важко уявити, що буде... Хоча, вона прямо зараз не помре від втрати крові. В очах дедалі темнішало й хотілось спати.
Прокинулася вона лежала на ліжку в якійсь палатці із якимись приладами, операційним столом й різними медичними інструментами. Кіра спробувала підняли руку, але це в неї не вдалося: вона була прикована наручниками. Ще трохи побивши наручниками об метал, та заспокоїлась. Хоча ні, не заспокоїлась... У неї почалась паніка... Вона пробувала вирватися й не могла. Уже заспокоївшись, та глибоко вдихнула й повільно видихнула. Спочатку одна рука загорілась біотичним полум'ям і наручники порвались, мов іграшкові. Потім і друга рука, розірвала наручники на ногах і піднялась на ноги. Нога боліла й була вся перебинтована. Від різкого, несподіваного болю, жриця сіла назад. "Що ж мені тепер робити? Я... Я не зможу втекти звідси... Чи зможу?..",— та подумала й піднялася на ноги. Біотика, як і після падіння, зменшувала біль в нозі й Кіра зробила крок вперед, як в палатку ввійшло декілька чоловік: один лікар і два таких же, як тоді вечером, ліквідатора. Кіра вмить відскочила вбік, як на неї направили зброю. Та повільно відходила назад, тримаючи руки перед собою. Медик же стояв позаду них, сховавшись від несподіванки за тіла двох бійців, що його супроводжували.
— А-а-а... Не стріляйте, будь ласка, тільки не стріляйте— говорила та, хоча її ніхто не розумів.
— На землю!— крикнув ліквідатор, повільно махнувши одною рукою вниз. Кіра присіла, не зовсім зрозумівши те, що той хотів. А із сказаного та взагалі нічого не зрозуміла. Вона не знала їхню мову взагалі й та показалась їй дивною.
— Не стріляй, благаю...— тихо повторяла одне й те ж саме Кіра. В той же час другий ліквідатор підійшов і закував її в нові наручники, знявши старі, порвані.
— Можете приступати до своєї роботи— промовив той до лікаря й знову дивився на Кіру. Махнув рукою на ліжко й жриця покірно лягла назад. Лікар обережно розрізав ножицями бинт й подивився на рвану рану, яку благополучно зшив і та покрилася кіркою й уже не гноїлась. Він обробив рану якимось білим клейким порошком й почав знову накладати бинт шар за шаром, поки навколо рани все не стало білим. Тепер вона побачила, що штанина на пораненій нозі була порвана. "Що він зробив? Нога уже не болить... Ех-х-х, мені не втекти звідси. Тепер...",— думала та й закрила очі.
Федерали про щось поговорили й лікар намагався щось їй сказати жестами, та це більше було схоже на необдумане махання руками. Кіра сіла й покрутила пальцем у віска, після чого ліквідатори голосно засміялися, а один навіть ударив кулаком по металевому операційному столі. Медик лиш із байдужим лицем скоса подивився на них. Коли ліквідатори заспокоїлися, то один із них показав жестом підніматися й виходити з палатки. Кіра вже без лишніх слів стала й пішла за тим ліквідатором, коли інший йшов позаду неї. Перед нею було безліч палаток, їздила військова техніка і йшло повсюди будівництво. "До чого ж вони тут готуються?"— подумала Кіра, роздивляючись все навкруги. Вони йшли по бетонних плитах, із яких була викладена дорога, а навкруги болото, розрита земля. Вони прийшли до якоїсь металевої невеличкої будівлі, довкола якої були посеред болота, зариті в землю, гармати, направлені в небо. В Кіри було таке відчуття, що ця будівля була розгорнена, як паперовий будинок, ніж збудована на місці. Вони ввійшли всередину через невеличкі двері так, що ліквідаторам прийшлось проходити боком, знявши рюкзак.
Підлога була металева, наче одною величезною пластиною на весь коридор. Хоча між стіною і підлогою була щілина на всій довжині. Тут був навіть другий поверх, на який ті піднялися й стали біля одної мнталевої дверці. Ліквідатор попереду постукав й ввійшов, зачинивши за собою двері. Через хвилину-дві той відчинив дверці й махнув заходити. Кіра ввійшла всередину й жриці зразу кинувся в очі  контраст між всією будівлею і цим кабінетом. Повсюди росли зелені рослини під стінами, велике об'ємне вікно на всю стіну, дерев'яні меблі, навіть трохи затишно. Посередині стояв біла стола якийсь військовий, мабуть, високопоставлений. Кіра підійшла ближче й роздивилася того краще. Взагалі непримітні риси обличчя, невеличка щитина, густе чорне волосся і синя форма. На правій щоці виднівся непримітний шрам. Як Кіра підійшла ближче, той сам пішов їй назустріч і став в декількох метрах, поставивши руку на край стола.
— Зніміть з неї наручники— промовив той на своїй мові, після чого із Кіри, як не дивно, зняли наручники. Офіцер махнув рукою і ліквідатори покірно вийшли із кімнати— То ти— каже— і є та ієрихонка, яку знайшли в лісі біля корабля, що так благополучно збили?— промовив той і налив у одну склянку води, а потім в другу, поставив на стіл пластикову пляшку і подивився на жрицю.
— Чортові федерали... Говорили б по-людськи, а не як скот...— крізь зуби промовила та.
— Чому ж це не по-людськи?— промовив той на іншій мові.
— Ти...
— Знаю вашу мову. І не лише. Здивована?— говорив той на ламаній ієрихонській і подав склянку води жриці, після чого підняв свою і випив трохи— Ти сідай, говорити будемо— сказав той і сів за стіл. Кіра з недовірою взяла склянку й сіла напроти федерала.
— Мені немає про що з тобою говорити— грубо відрізала та, як той хотів щось сказати.
— Добре-добре, можеш не розповідати секрети свого Ієрихону. Жриця, так?— спокійно говорив той.
— Припустим— холодно відповіла та й відклала склянку води, так і не випивши ні краплі.
— Тоді розкажи про себе— незрозуміло чого хотів той.
— Звати Кіра. Більше нічого не скажу. Не дочекаєшся.
— Що ж, Кіра, приємно познайомитись— говорив той.
— І чого ж це ти такий люб'язний?— сказа та й нарешті випила трохи води.
— Тому, що не всі ми тварини. Тепер моя черга. Я — Давіан. Давіан Тул, віце-адмірал флоту Федерації.
"Що? Йому на вигляд і тридцяти немає! Тул! Невже це той Тул, про якого я подумала? О Вищий, чим я перед тобою так завинила?"— подумала та, а її обличчя вмить стало бліде, а мову наче відняло.
— Я... О Вищий...— Та хотіла щось сказати, але слова вмирали ще на корені язика.
— Спокійно, я нічого поганого тобі не зроблю, інакше б не говорив так— заспокоював той Кіру, та щось не зовсвм допомагало— Я не кат і не вбивця— запевняв той.
— Всі так говорять, Тул. За маскою доброзичливості не рідко ховається тиран, чи не так?— промовила Кіра й сперлася на спинку.
— То ти знаєш приклади такого? Можливо, у вас там в Ієрихоні панує хаос, але у нас все цивілізовано— впевнений у своїх словах промовив той.
— Якими б благими цілями і надіями не керувати людиною, але якщо вона кат, то і буде вести себе відповідно й смерть настане, як у собаки. Жив як чорт і помер я чорт— все ще бліда, але не настільки промовила Кіра.
— Ну— каже, як пожав плечима,— в тебе своя філософія, а у мене своя. Я поважаю вашу культуру, якщо на те пішло, але не більше того— сказав той і допив воду у склянці, після чого налив нову.
— І чим же тебе так зацікавило щось чуже— говорила та, знаючи, що той бреше.
— Наприклад, ваша відданість страві. Це достойне поваги. Як моєї, так і поваги інших.
— Це більше риса характеру, ніж культура— не здивована такою відповіддю промовила та.
— Але все-таки ваше.
— Говори уже до чого ведеш. Не мала дитина— грубо промовила та й перебила співрозмовника. Кірі було огидно слухати ці лестощі, які незрозуміло до чого вели.
— О, як?— здивовано сказав той— а на вигляд навпаки.
На таку образу Кіра кинула в співрозмовника склянку води зі всієї сили, але той легенько загорівся біотичним полум'ям і спіймав її, але вода вилилась на нього. Кинувши ту склянку в стіну, федерал відкинув стіл від себе і цим кинув жрицю на землю. Та впала разом із стільцем, а в кімнату зайшли ліквідатори, які зв'язали Кіру і вивели з кімнати, а за ними пішов і Давіан.
Вивели Кіру й кинули серед багнюки і калюж за табором на маленькій поляні серед лісу, взявши із собою ще з десяток ліквідаторів. Кіра лежала в калюжі по середині поляни, а навколо стояли ліквідатори. Її просто напросто кинули в бруд... Та піднялася на коліна вся в бруді й мокра. Далі підніматися біло важко...
— Я до тебе як до людини!— крикнув Давіан.
— Краще померти на ногах, ніж жити на колінах!— викрикнула у відповідь жриця й піднялася на ноги— Краще пасти в бою, зі зброєю в руках, ніж стояти на колінах!— кричить та в сторону федерала, не думаючи про наслідки й витерла сльозу, що потекла по щоці— Краще я тут і поляжу, ніж прийму допомогу від тебе...— сказала жриця й приготувалася захищатися до останнього.
— А дарма! Я можу дати тобі те, чого ще ти ніколи не знала— сказав той і зробив крок вперед— Але хай буде по-твоєму...— промовив той, і Кіра не помітила, як ззаду до неї хтось підійшов і схопив за плечі. В Кіри руки були в наручниках й вона не могла ніяк дістати нечесного ліквідатора. Той тримав її, але руки не здіймалися ударити беззахисну... Дівчину... Кіра билася об ліквідатора, але не могла нічого тому зробити. Біотика її підвела через нестачу сил: як фізичних, так и моральних. Вона пробувала вириватися, але не могла... Давіан підійшов до неї і взявся її голову... Він загорівся біотичним полум'ям, а далі сліпий біль...