В мить синє, затягнуте темними хмарами, небо спалахнуло, пролунав грім. Гордість нації, величезний космічний корабель, показався з-за хмар із безліччю палаючих зірок, що летіли від нього. Гордість нації упав із небес і здригнулася сама земля. Вона здійняла хмару пилу щоб більше ніхто й ніколи не побачив цього падіння нації. Що більше ніхто не бачив цей сором...
— А-а-а, приходь в себе ж!— почувся якийсь приглушений крик. Ада ледве розплющила очі, як яскраве проміння вдарило їй в лице. Та спробувала прикритися рукою, як світло вмить погасло— Жива!— знову почувся, але тихіший вигук Кіри, що стояла над ученицею й пробувала привести ту свідомість.
— Що?.. Де?..— немов спросоння промовила Ада й взялась за голову, що нестерпно боліла.
— Там же, де і були. У нас проблеми... Ти як?— Промовила та, спершись на відкриту свою капсулу.
— Голова болить— Ада лиш тепер згадала, що вони були в кріосні й та зараз сидить на сходинках, коли повз інколи пробігають інші люди— і нудить...— промовила та, майже "викинувши" назовні обід, що їла багато років назад.
— Що ж... Так часто буває після першого сну. Далі звикаєш...— промовила та, схиливши голову.
— Ти не вперше?— здивовано промовила та, подивившись вгору, в очі наставниці.
— Четвертий, наче. Але то біло максимум на рік-два. Не на тридцять...
— Тридцять років!— не стримавши емоцій викрикнула Ада й не знала, що сказати.
— Так... Тридцять два роки... І ще б спали три роки...— сказала та, й подивилась за групою військових, що бігли кудись.
— Що відбувається?— сказала та, піднявшись на свої дві.
— На нас напали. Нам потрібно якнайшвидше забиратися звідси, Адо— після цих слів Кіра, не дочекавшись відповіді, пішла до виходу. За нею і послідувала Ада.
— Ще виходить... П'ятдесят з чимось років мені... Це...— ще не могла змиритися із своїм віком обраниця бога.
— Та нічого такого й страшного немає. Ти така ж, як і тих тридцять років назад. Знаєш, у мене був час для роздумів...— повільно говорила та, коли її перебила учениця.
— Ти не весь час була?!— знову викрикнула та.
— Та тихіше, що тут такого? Можливо, потрібно було б швидше проснутися, ніж задано— спокійно говорила та, наче це було буденною справою проспати тридцять років, будучи замороженою.
— І що ти думала?..— ще не змирившись з тим, промовила їй у відповідь Ада.
— Багато про що, повір. Про себе, тебе, наш народ та інших— сказала та, акцентуючи свою увагу на слові "народ"— Як уже почуваєшся? Голова не паморочиться?— зробивши паузу, додала жриця.
— Ще зовсім трохи. То, які наші плани?— промовила та, бездумно йдучи за наставницею.
— Наші плани вижити й втекти звідси. Поки можемо...
Жриці вийшли з бункера, коли навколо розгорнулася повномасштабна війна із сотнями поранених і тих, кому не так пощастило... Серед всього іншого гуркоту гармат Ада почула звук двигуна якогось корабля й повернулася. На посадковій площадці готувався до взльоту невеличкий космічний корабель й Ада крикнула наставниці про це, після чого ті побігли до нього щоб встигнути втекти із цієї планети. Ледве встигнувши добігти до корабля, ті запригнули в нього й лиш тоді той взлетів.
— То, про що ти думала?— промовила Ада в пустій каюті.
— Якщо коротко... Ти бачиш, що твориться навкруги? Бачиш те, що бачу я?— якось нервово промовила та.
— Війна?— не впевнена у своїй відповіді, сказала та
— Ні, дещо гірше... Я бачила те, що не повинна була...— корабель здригнувся й закрутився, падаючи на ліс, що був під тим. Все попадало на підлогу: речі, люди, уламки. Федерали раділи: вони збили ще один корабель фанатиків із Ієрихону.
Ада піднялася в темряві й почала вибивати в паніці двері. Вони вибилися й упали в коридор на підлогу разом із обраницею. Та перевернулася на спину й відчула щось мокре на обличчі. Ада протерла лице й подивилася на руки в чомусь червоному, після чого безнадійно опустила ті на вибиті двері, на яких лежала. Лиш тепер, коли сама побачила, вона відчула біль в голові, та не сильний. Ставати уже не хотілося. Лежати було так добре, не дивлячись на те, що під нею був метал, який чудом вона вибила. Подивившись собі під ноги та побачила якусь коробку, за яку та зачепилася й упала. Почувся тихий стогін Кіри, як та показалася із темряви. Коридор освітлювало тьмяне червоне світло аварійної лампочки. Кіра повільно переступила ту прокляту коробку, що зараз проклинала Ада, й за нею ноги своєї учениці. Подивилася мовчки на туй й знову взялася за бік й пішла по коридору. Кори та зникла з коридору, Ада вирішила піднятися й, спираючись на стіну, пішла на вихід. Сама того не помічаючи, та залишила за собою кривавий слід від рук на стіні, та це взагалі не повинно було б турбувати її. Зараз є більша важливі проблеми, хоча й про те вона не думала. В голові був лиш дзвін й наростаючий біль у всьому тілі. Ада падала й щоразу знаходила в собі сили піднятися. Вона не повзла навколішки, як би це зробив багато хто! Побачивши велику діру в корпусі корабля, та присіла й сперлася на стіну. Поправивши волосся, щоб то не лізло в очі, Ада подивилася на відкритий краєвид на ліс, у якому вони впали. Та щось їй підказувало йти вперед. І ця сила знову підняла ту на ноги й змусила йти. Вона змушувала робити кожен крок, що важко давався. Ноги трусилися, руки також. Щось постійно стікало по лиці, та ще було не так неприємно, як наростаючий біль. Обраниця не звертала на це увагу й ішла, важко дихаючи. Вона навіть не знала, навіщо це робить. Навіщо йде кудись, замість того щоб полежати?  Коли та підняла голову, то побачила, що іншої, задньої, половини корабля уже немає, а до землі декілька метрів падати. Щось чорне вдалі заворушилося на фоні заворушилося на фоні жовтоватої висохшої й розпушеної, ораної землі. Ада присіла й тоді лиш помітила, що це була Кіра. В очах час-від-часу все розпливалося й було важко щось розібрати. "Скільки ж тут до землі? Три метра, чи всі десять?"— подумала та, спершись на стіну й опустивши ноги за обрій. Та взялась руками за лице, прижала їх та повільно опустила, протерши лице, глибоко вдихнула подивилася на червоні руки. "Кров?.. Не макіяж же..."— подумала та й нарешті подивилася на себе в уламок скла, що так зручно лежав під руками. Білий одяг обраниці був розбавлений сірими й червоними барвами, а також їх відтінками. також та помітила, що права рука порізана. Залишивши кусок скла на підлозі, де він і до того лежав, Ада подивилася на руку й трошки потягнула за рукав. Доволі великий поріз на одязі розійшовся, відкрився й дав змогу побачити поріз й ще невеличкий шматок скла в руці, що, на дово, не боліла сильніше за все інше тіло. "Що ж... Зате не боляче",— подумала та й прижала рану. "А що, якщо я злізу вниз?",— промайнула думка спуститися, але Ада відкинула її: їй і тут добре, а це ще й потрібно спускатися вниз, докладати зусиль. Легше тут посидіти уже. Її ніщо не забов'язує лізти вниз.
В цей де час Кіра сиділа, спершись на похилене дерево й обробляючи рани: за собою та витягла й аптечку першої медичної допомоги. "О, здається, це Ада там сидить. Ледве встигла..."— подумала та, згадуючи як використала біотику щоб вижити після удару по кораблю, що збив його. Кіра, не зважаючи на сильний біль, зібралась силами й витягла із ноги уламок скла, що чудом не зачепив артерію, чи вени. Хоча кров почала йти з рани, як жриця витягла скло з неї. Обробивши й перев'язавши ногу, Кіра просто сіла й дивилася навкруги. Жриця усвідомлювала лиш одне: далеко вона не піде.
Остаточно вирішивши спускатися, Ада протерла очі й почала повільно злазити вниз, намагаючись втриматися за щось і при цьому не порізатися об гострі шматки металу, шо виступали. А такими шматками розірваного, мов папір, металу було вкрите все. Всі виступи, також були в них. Деякі тріщали й ламалися від ваги, що тиснула на тонкий виступ. Коли до землі було не більше метра, тонкий виступ у розірваному корпусі затріщав. Ада завмерла й метал під її ногами замовчав. Лиш як та поворушилася, виступ під її ногами провалився й рухнув на землю, а за ним і сама Ада. Намагаючись вхопитися за хоч щось, та взялася за шматок металу, що виступав, але не змогла втриматися й полетіла спиною на землю. Із долоні потекла кров й залишила свій слід у повітрі. Обраниця впала на землю й шматок, за який вона вхопилася, впав коло неї, й тонким, гострим кінцем зарився в землю. Від такого падіння Ада аж прозріла. Піднятися на ноги, та й взагалі щось зробити, в неї сил уже не було. А земля ще тепла... Навіть приємно... Обраниця важко вдихнула повітря на повні груди й із полегшенням зітхнула. "Тепло... Добре...",— подумала та й підняла над собою порізану руку. Із долоні маленька капля темної крові відірвалася й впала Аді на щоку, після чого та пильніше подивилася на поріз, із якого текла кров під рукав. З'явився примарний силует полум'я й кров почала темнішати, ставала густіша й в мить засохла. Обраниця після цього положила руку на живіт й подивилась в небо.
Хмари текли кудись по своїх справах, мов кораблі по морю. Безліч химерних, фантастичних і просто красивих форм кораблів плило по небесах.
Кіра подивилася на Аду, що лежала в землі. "Жива там, чи вже ні?",— подумала та й піднялася на ноги. Легкий біотичний вогонь горів навколо пораненої ноги, яка, завдяки ньому, уже не боліла. Хода жриці була важка, повільна й невпевнена. Та підійшла до Ади й присіла на землю.
— Жива?..— важко вимовила та й затихла.
— Начебто...— так же само відповіла їй учениця.
— Ти в зеркало себе бачила?— каже.
— Мені не до краси...— відповіла, закривши очі та.
— Лице в крові!.. До чого тут краса, щоб тебе...— трохи розгнівано, але все-таки стомлено говорила жриця.
— А... Знаю...— байдуже сказала та й розплющила очі.
— І?..
— І що?..— не зрозумівши, що Кіра мала на увазі, промовила та.
— На,— каже— сама знаєш...— й подала тій аптечку.
— Мені й так добре... Тепло...— так же байдуже говорила обраниця.
— Да щоб тебе... Жити набридло...— ударила Кіра по металевій коробці із червоним хрестом й лягла на землю.
— Набридло...— промовила обраниця й піднялась, подивившись навкруги. Корабель пройшов довгий шлях, багато зорав землі, багато викорчував дерев. Друга частина корабля десь інде лежить, але її не видно. Та половина, що Ада бачила, горіла й була сильно понівечена. Обраниця нарешті взяла ту аптечку, по якій стукнула Кіра, й, не сильно спішучи, та почала надавати собі першу медичну допомогу, хоча це було більш схоже на те, як дитині дали книжку, а та не вміє читати й старається прочитати хоч щось, дивлячись на малюнки. А Кіра просто-напросто не зважала на те. Та вони обоє не думали ні про що.