Кіра прокинулася в якомусь ліжку в невеличкій кімнаті з металевими стінами. Білосніжна ковдра накривала жрицю, коли та лежала. Справа від ліжка стояла софа, на якій стояв електронний годинник, а під ногами лежав одяг. Її одяг... Цілий і чистий. Кірі важко було підніматися із м'якого ліжка. Та піднялася й вдяглася. Несказанно сильний головний біль не давав тій думати, і жриця назад лягла на таке приємне й м'яке ліжко. Раптом щось почало пищати і гудіти. Жриця зірвалась з місця й, з повними злості очима, подивилася на годинник, після чого вимкнула того й знову лягла. Годинник показував 9:30 якогось "з.б.ч." А далі панувала тиша. Приємна повна тиша, за яку Кіра, мабуть, відала б все, щоб ніхто її не порушив. Як лиш та змогла насолодитися цим, почувся гучний, як їй здавалось, монотонний стук в двері. Та піднялася й відкрила їх, не зовсім ще розуміючи, де та.
Перед нею постав чоловік у жовтій формі, яку та ще ніколи, наче, не бачила раніше.
—А, Тіт, що хотів?— промовила та, зловивши на думці те, звідки вона знає його ім'я.
— Наче привида побачила... Тебе чекає Давіан десь через хвилин двадцять-тридцять— сказав той— Я йшов повз і згадав це...— після цих слів імперець просто пішов по коридору, наче нічого не було. Кіра ж залишилася стояти так же в дверях, не розуміючи, що сталося. Якийсь прохожий подивився на жрицю підозрілим поглядом і та зачинилася. "О Вищий, де я і що зі мною?"— подумала Жриця, подивившись в зеркало, що стояло біля дверної рамки. Нічого надзвичайного та не побачила. Лиш себе... "Що ж відбулось?.. Я нічого не пам'ятаю... Той федерал щось зробив і все... Все як в тумані... Що ж сталось, що тепер... О Вищий... Я... Я згадала..."— говорила сама із собою Кіра, згадавши як уже місяц як та стала допомагати тому федералу, вважаючи, що той врятував її. Без пам'яті та повірила йому... Лиш тепер вона згадала, ким є насправді, а не ким вважала себе цей цас. І до того як декілька тижнів не злазила із ліжка без сил...
Жрицю переповнив гнів, який зник так же миттєво, як і з'явився. "А що, якщо це мій квиток додому? Надіюсь, в Ади все вийшло...— подумала та, знову подивившись на ліжко— Тепер це мій тимчасовий дім..." Із їжею для роздумів, жриця все-таки знову лягла на ліжко й дивилася в сіру стелю. Це все їй здавалося несправжнім, фальшивим! Як таке взагалі могло трапитися із нею? Що це за біотика така... Кому він поклоняється?.. Різні питання крутилися в неї в голові, але відповіді на них ніхто так і не дав. Зрештою, та наважилася вийти із цієї кімнати і пішла по коридору. Ця "подорож" їй здавалася як увісні. Все було до болю знайоме, але й таке ж чуже, наче вперше побачила. Невпевнено постукавши в якісь двері в довгому коридорі, та стала й важко зітхнула, намагаючись підготовити якусь відповідь на різні питання. Ручка повільно повернулася й металеві двері відчинилися. За ними стояв той же федерал.
— А, Кіра... Я не думав, що ти так швидко прийдеш. Тоді проходь, не стоятимеш же в дверях— промовив той і відійшов, після чого жриця мовчки зайшла в не дуже велику кімнату. Давіан показав їй на стіл і та сіла там, чекаючи адмірала для розмови, до якої не була ще готова. Той сів навпроти неї й промовив:
— Як самопочуття?
— Та нормально...— невпевнено промовила та.
— Теж голова днями болить?— сказав той, розуміючи, що жриця говорить не всю правду.
— Ага.
— Як освоїлась?— запитав той і подивився Кірі в очі, на що та відвернула погляд.
— Маєш на увазі кімнату?— не зовсім зрозумівши питання, уточнила та.
— І те також— промовив той і, навіть, усміхнувся.
— Та, наче, все поки що нормально... Щось сталося, що запитуєш?— невпевнено сказала та: вся її сміливість залишилася ще біля того збитого корабля.
— На косі погляди не дивитися, вони ще не звикли до тебе. Якщо щось станеться, то дай знати: я допоможу— говорив той, намагаючись вгодити новенькій.
— Добре. Якщо що, то скажу.
— До речі, ти вчора хотіла щось сказати, але в мене не було часу...— промовив той, коли почухав потилицю.
— Вже й не пам'ятаю. Мабуть, нічого важливого, якщо забула— промовила та, зробивши довгу паузу, і продовжила— То ти біотик?— сказала жриця і замовкла, зі страхом чекаючи відповідь і проклинаючи себе за допитливість.
— Так, а що?— промовив той, не зрозумівши, що хоче Кіра.
— Та нічого... Просто допитливість. Якщо не секрет, то кого ти возвеличуєш?—промовила жриця й взялась долонею за лице, прикривши рота.
— В плані?..— зробив довгу паузу і продовжив— Я не зовсім зрозумів питання.
— Бог. Хто дав тобі ці сили? Хто?— почала наполягати на свому жриця.
— Наче, Улькир. Точно не знаю. І мені, чесно кажучи, всеодно. Лиш би позбавитися цього прокляття...— говорив той все тихіше і тихіше, опустивши очі.
— Прокляття? Чому ти вважаєш таку силу прокляттям? Це - дар!— уже не так голосно, як раніше, сказала Кіра, здивувашись такому повороту подій.
— Постійні лиш проблеми... Ця сила зводить з розуму. А тебе ні?— Тихо говорив той, але останні слова вже викрикував.
— Ні... Я тримаю себе в руках— спокійно промовила жриця, хоча здивувалася чомусь.
— Як?!— викрикнув той.
— Просто...— тихо промовила Кіра.
— Допоможи... Я прошу тебе як людину, допоможи. Воно бере верх надімною... Кожен раз, коли я це використовую, воно бере верх...— із розпачу промовив той, взявшись за голову обома руками.
— Якщо просиш...— Кіра зробила невеличку паузу й продовжила— Добре, я допоможу. Після цих слів у Давіана аж очі загорілися.
— Спасибі тобі, спасибі тому, хто тебе послав мені— зрадів той.
— Та, немає за що...— промовила Кіра й навіть зніяковіла. Їй було дивно бачити такі зміни в цій людині з моменту їх першої "зустрічі".
— Що мені робити? Що від мене потрібно?— все питав Давіан, стримуючи радість, що його життя знову буде належати лиш йому.
— А-а-а...—жриця й не знала, що їй сказати— Можна не зараз? Мені потрібно зібратися з думками..., подумати все. У нас різні боги...— невпевнено говорила та— До речі, а де моя книга, що була зі мною... Чи я її загубила ще при пад...— різко зупинилася та, не вимовивши слова.
— А, та стара книга...— сказав той і піднявся із стільця. Швидко підійшовши до шафи, Давіан почав переглядати кожну полицю, щось говорячи самому до себе— Є!— викрикнув той і поклав на стіл темно-червону книгу із якимось знаками на ієрихонській, але деякі з них той не впізнавав. Кіра провела долонею по обкладинці й підсунула до себе книгу. Вона її навіть не розгортала і так розуміючи, що це її.
— Не знайдеться ще однієї, схожої на цю, книги, тільки обов'язково із чистими сторінками. І, звісно, чимось писати потрібно.
— Добре. Дістану тобі і книгу, і ручку, і телефон — усе, що лиш потрібно будет!— все ще радісно говорив той.
— Ем-м-м, телефон?— не розуміючи, сказала та.
— Тая телефон, смартфон, а що?— здивовано сказав той.
— Ем-м-м... Що?— каже та, взагалі вперше чуючи таке слово.
— Зараз— каже той, після чого поліз у кишеню й вийняв з неї, розмірами як долоня, смартфон із металевим корпусом— ну, ось. Можна дзвонити комусь, заходити в мережу... Це, грубо говорячи, суміш фотоапарата, комп'ютера й радіопередавача— сказав той, здивувавшись, що та, хоч і з другого "світу" не знає про таку звичку й корисну річ.
— Дзвонити? Вокс-передавач? Ви зібрали в одне його, комп'ютер і фотоапарат, і у вас вийшло щось таке мале?— із здивуванням сказала та.
— Та, воно було, наче, давно, ще до Імперії Трей...— сказав той, поклавши смартфон у кишеню— Добре, я книгу знайду.
— Чудово, тоді і поговоримо.
— Якщо більше нічого не хочеш сказати, то можеш бути вільна— промовив той, чекаючи відповідь.
— Я тоді піду, похожу... Зберусь думками, якщо не проти— обережно сказала та й стала на ноги.
— Добре, не буду заважати. Я сам зараз трохи попрацюю тут і на місток— сказав Давіан і поставив на стіл ноутбук, що взяв із другої кімнати, як Кіра уже виходила в коридор.
Вона вийшла й зітхнула з полегшенням. "Я ще жива. Все пройшло чудово"— подумала та й пішла назад в ту кімнату, що, як виявилося, належить їй. "Щось цей федерал надто люб'язний був. Зовсім не той, якого я бачила востаннє. Він був грубий, зарозумілий, гордий... А зараз від колишньої гордості нічого не залишилося. Чи це все тому, що я уже "своя"? Хоча, яка різниця, якщо все і так краще, ніж я думала?— не помічаючи того, усміхнулася жриця й зайшла в свою кімнату— Так... Він сказав, що сили дав Улькир... А той уже із насінням хаосу... Лиш Узатот із Дагоном залишилися... Лицемірні й горді, мов той Давіан, але в рази сильніше, "світлі" боги не бачать того. Хоча... Стоп, про що я зараз думаю? У мене з'явився важіль впливу на нього! Завоюю його довіру, а потім підставлю і зникну... Раз і назавжди. Що ж... Звучить як план"— думала та, уже лежачи на ліжку й дивлячись в стелю. В її голові дозрівав грандіозний план, масштаби якого вона ще не могла уявити...

Пройшло декілька днів. Кіра сиділа за столом й писала щось у своїй новій книжці. Та описувала біотику, що побачила у Давіана й роздумувала, варто їй допомагати йому, чи в кінці кінців звести його з глузду? Як швидко ця думка з'явилася, так і миттєво зникла: першою підозрюваною буде вона, і їй не вибратись із цього корабля живою, не говорячи уже про втечу від цілого флоту. Обдумавши все, вона вирішила все-таки допомогти цьому віце-адміралу й ще більше втертися в довіру цим. Це був її план. Але потрібно працювати, і багато, не як до цього. Хоча, вона тет не була "ніким". Її ім'я уже знала вся верхівка флоту Давіана і вона, на диво, входила в цю еліту. Вона розуміла, що до неї добре ставляться лиш доки не дізнаються правду. "Хай думають, що той Давіан підкорив мій розум, нехай. Буде їм здивування, коли я зраджу їх"— думала та. За роботою та згадала Аду... Вони, наче, не бачилися уже вічність. Мабуть, Ада була для Кіри більше, ніж простою ученицею, якою була в момент знайомства. Жриця просила в Узатота сказати їй долю Ади, але той мовчав. Він відвернувся від неї, але жрицю таким не зламати. Вона все ще при силах і ясному розумі. "А, врятую все-таки я Давіана. За що? Мабуть, він заслужив своїми вчинками цього"— намагалася сама собі дати причину, чому та допомагає цьому федералу. Раптом їх роздуми перебив стук в двері. Неохоче піднявшись, жриця повільно підійшла до дверей і відчинила їх. За ними стояв той же єдиний імперець і скоса дивився на жрицю, після чого зайшов в середину й зачинив двері.
— Що ти надумала, відьма?— викрикнув той прямо в лице Кірі й сперся на стіну, перехристивши руки.
— Нічого— грубо відрізала та— В мої плани ти не входиш і тому, був би вже давно на тому світі. А за відьму— каже— Ти ще відповісиш за відьму...
— Невже?— каже— І що ти мені зробиш? Що? Ти? Надумала?—  продовжував на свому настоювати імперець.
— Що надумала, то тобі не знати...— крізь зуби сказала та й відчинила двері— Вийшов. Зараз же.
— Або що?— сказав імперець і став прямо перед жрицею. Її в мить охопило яскраве біотичне полум'я, Кіра зі всієї сили штовхнула зухвалого імперця і той просто вилетів за двері, вдарившись об стіну й упавши на підлогу. Жриця ще раз подивилася на нього, усміхнулася й зачинила двері. "Що він собі дозволяє— обурилася Кіра й сіла назад за роботу— Ну, припустим, скаже він про це. То й що з того? Що мені зроблять?"— думала та.

Ада сиділа на м'якому кріслі перед панеллю і штурвалом корабля. Зліва дроти, що вивалилися із щитка, коротили, сипалися іскри-вогники, що осипалися на підлогу й гаснули. Попереду, перед склом, видно було безліч зірок, але нічого більше й це радувало жрицю. Все позаду. Вона вирвалась із обіймів смерті й ціла... Майже... Почулося якесь тихе шарудіння позаду й та повернулася на кріслі: позаду двох крісел розмістилася невеличка кімната за гермодверима й там хтось, чи щось, поворушилося, сховавшись від погляду за стіною, залишивши кривавий слід на сірій підлозі. Ада стомлено заплющила очі й піднялася. Та подивилася на порізану руку й повільно, вагаючись, переступила поріг. В кутку сидів, спершись на стіну, федерал й тримався за бік: вся права сторона була закривавлена й кров текла по пальцях, хоча федерал уже не старався їх зупинити. Він тримався за рану тому, що боліла. Ада подивилася на нього: очі були повні болю й страху, але лице було байдуже. Той подивився на жрицю в білому й знову дивися на підлогу перед собою. Ада ж згадала про Кіру й ще більше засумувала. Обраниця присіла над безпомічним й подивилася в очі. Після піднялася й зірвала з стіни комплект першої медичної допомоги й уже з ним присіла над федералом, якого сама насадила на церимоніпльний меч...
— Подивись мені в очі...— сказала обраниця й подивилася знову прямо в душу пораненому. Він так і не відповів їй.— Розумію... Дуже...— сказала та, по всій видимості більше до себе, ніж до "співрозмовника" й дочекалася, поки той забере руку з рани. Акуратно розірвавши одяг, жриця почала обробляти рану, не знаючи, чому.— Ти мене, звісно, не розумієш, але... Я була змушена це зробити, ти розумієш?— сказала та й засумувала знову. Їй було шкода цього федерала, хоча й на те не було причин— Ми лиш виконуємо накази й ніхто не питає нас, що ми хочемо. Але ми опинилися по різні сторони барикад й... Не знаю... Я не хочу цієї війни, але змушена...— а федерал все уважно слухав.
— Чому?..— важко промовив той, перебивши монолог жриці.
— Ти знаєш мову?— здивовано сказала та, але продовжила рятувати свого ворога.
— Чому ти?.. Це робиш?..— важко й на ламаній ієрихонській говорив той.
— Сама не знаю...— промовила та й зупинилася.— Ти мені нагадав...— не доказала вона до кінця й продовжила справу— Я не хочу все-таки убивати... Це не важко, але... Яке я маю право це робити?..— сказала та й задумалась й витерла скупу сльозу.— З мене досить... Посидиш тут?— запитала та, а федерал лиш кивнув, хоча який в нього був вибір? Обраниця щось поклацала на панелі невеличкого корабля й сіла на крісло, задумавшись. Але тепер вона була вільна. Лиш потрібно добратися до своїх. А федерала відпустить, мабуть. Вона нарешті задумалась про абсурдність цієї війни. Вона уже для себе вирішила, що не прийматимеме в цьому участі... Ніколи. Але, що тоді?

Пройшло декілька днів і Ада нарешті дісталася своїх. Величезні кораблі блищали під світлом жовто-червоної зірки, що була зовсім близько, хоч рукою подай. На обличчі обраниці вмить з'явилася усмішка, коли вона це побачила. Це означало, що вона врятована. Після днів голоду це було просто спасінням для неї і того федерала. Та обернулася назад, за двері, й подивилася на федерала.
— Я врятована... Ми врятовані... Я скажу, що ти тепер наш... А сам зможеш полетіти назад...— сказала та й пожала плечима.
— Але навіщо ти це робиш для мене— все ще не розуміючи того, що штовхає жрицю на обман і небезпеку.
— Мені нічого не буде, а ти зможеш знову піти до своїх і жити, як жив до цього...
— Всеодно не розумію— все ще на ламаній ієрихонській говорив той.
— І не розумій— сказала та й кинулася до панелі, де щось почала натискати. Все ж вона раділа тому, що пройшла хоч якийсь курс по пілотуванню, хоча єдине, що вона навчилась, то це ставити на автопілот корабель і все. Більше нічого, а автопілот можна ставити й без "навчання". Вони повільно підлетіли до кораблів, де тих оточили й супроводжували перехоплювачі Ієрихону. Лиш із якоїсь там десятої спроби Ада змогла зв'язатися із своїми "побратимами" й стикуватися із якимось гігантським кораблем, що виявився дредноутом, хоча вона не розбиралася в цьому. Над кораблем взяв хтось контроль й зумів посадити в ангарі. Після того обраниця вийшла, наказавши федералу не вилазити. "Пояснивши" ситуацію, Ада із супроводом пішла на місток, де розповіла те, що відбувалося і чому того федерала потрібно відпустити, яку користь він може ще принести в майбутньому, хоча обраниця зухвало брехала в лице якомусь там адміралу й не подавала виду. А їй що? Вперше?