Налявши в скляну кружку каву, я присів на стілець й поклав напій на стіл, що був передімною. Настрій нижче нікуди...Притримуючи голову руками, що спер на стіл, так і сидів, чекаючи, поки ця темна рідина нарешті охолоне: не хочеться пити кип'яток. Знову хтось стукав у двері. Кожен день так... Кожну годину... Як же вони достали мене... Можуть хоть колись залишити в спокої? Очі самі собою опустилися й лице стало сумнішим, чим до цього. Може там щось важливе? Та всеодно, що там. А кава все холоне. Легка пара піднімається в повітря й зникає, наче її й не було.
Ось кружка вже й пуста. Підійшовши до раковини, я промив її й поклав висихати. А хтось таки стукав у двері. Набридли... Зітхнувши, підійшов до дверей і завагався, варто відкривати? Чи краще як інші рази не звертати уваги на це? Витягнувши з кишені ключ-карту, я підніс її до панелі, після чого двері відсунулися, а за ним. стояла Кіра.
— Живий...— єдине, що вона встигла промовити перед тим, як я з байдужим лицем зачинив двері. І знову ті ж самі звуки... Знову відчинив двері...
— Тобі чого?— без ніяких емоцій сказав я.
— Мені?..— не знала, що сказати та. Вона наврядчи думала, що в цей раз двері якимось чином відкриються й та побачить мене.— Ти як?— все так же говорила та.
— Нормально,— відповів й хотів знову зачинити двері, але та підставила руку. Я б не хотів, щоб вона опинилася між дверима, коли ті зачиняються... Не хочу...
— Що з тобою сталося? Ти весь блідий. Давіан, що сталося?— допитувалася та до моєї душі.
— Ти була права...— не дивлячись на все, мені стало трошки легше, коли вона поруч...
— Що? — не зрозуміла та відповіді.
— Ти говорила правду, а я не слухав... Я не бачив... Я сліпець... А тепер залиши мене і мої голоса в голові в спокої... Благаю...— тимчасове полегшення змінилося тягарем і я, не знайшовши іншого варіанту, забрав руку Кіри з дверної рамки й зачинився.
— Я тут бачу, ти мене згадував,— почувся уже знайомий голос.
— Ха-ха-ха, як смішно,— з сарказмом говорив я.— Ти можеш мене нарешті полишити?
— Можу. А чи хочеш того ти?
— Так, хочу.
— А якщо я скажу, що тебе обманюють? Хочеш знову не бачити те, ще сам ж чиниш?— голос був гучний, мов дзвін...
— Ні...— промовив я і ліг на ліжко.
— Жалюгідні люди... Закінчуй свою депресію і до роботи, ледар.
— Так-так, давай ще образи. Яке тобі діло до мене? Он піди до когось ще,— у відповідь на що я отримав лиш сміх.
— Думаєш, маючи можливість обрати лиш одну особину, я просто так, навмання?— твердив той. Тут і дурень догадається, що цей голос до чогось веде, але мені було все одно.— Давай, жалюгідне створіння, піднімайся і йди працювати. Мені набридло чекати.
— Та навіщо я тобі потрібен? Є сотні таких, як я, чому саме мене обрав? Та ти навіть не говориш, ким являється, чому постійно переслідуєш мене?— обурено крикнув.
—Я — твій король! І я не переслідую, а направляю.
— Да щоб тебе, ненавиджу я вас, темних богів. Залиште в спокої...
— О, як заговорив. Мені подобається твій тон. Давай, що ти думаєш про темних богів? Давай, говори, а я послухаю.
— Щось ти занадто людина, так розмовляєш.
— Ні, ні, говори. Давай, а я послухаю.
— Що? Ваші слуги вбили мою рідню, не так? Через вас іде ця війна. Масові вбивства... Ви змусили мене це зробити... Ненавиджу... Горіть полум'ям... Всі...
— Ого, як сильно сказано. У тебе буде майбутнє під моїм покровительством, людино.
— Йди звідси! Забирайся геть! Я не буду приймати твою допомогу! Вам не забрати мене!— кричав я на всю кімнату. Хоча, судячи по тому, як інтенсивно почал стукати в двері, то не лише на це приміщення... Але голос зник. Що він зі мною коїть? Я... Я не міг таке сам вчинити... Не я сказав вчинити геноцид... Не я... Це він. Я ж не міг піти проти своїх же ідей... Це все король... Він... Через нього не чути Улькира...
Пройшов тиждень. А можливо і більше... Я невпервено відчинив двері перед собою і опинився в коридорі, де ніхто не звертав уваги на мене. Я, здається, хотів навідати Блеквуда. Ноги ледве рухалися... Важко йти... По дорозі до містка я звернув у зовсім іншу сторону й став біля однієї із дверей. Так і стояв хвилину-дві: вагався Зіжавши руку в кулак, ще раз подумав, чи варто, і легенько постукав, надіючись, що ніхто не відчинить. Раптом перед мною постала Кіра, яка не зразу зрозуміла, що відбувається. Вот так постояла трохи й відійшла, мов йди,  тебе чекала. Голосно зітхнувши, я перейшов поріг і сів на тумбочку. Та подивилася на моє беземоційне стомлене лице й зачинила за мною вхід в кімнату.
— Давіан?— невпевнено сказала та, присівши напроти мене на дивані.
— Що я накоїв...
— Що з тобою, ти сам не свій,— говорила та, дивлячись прямо в очі, а я відвертався...
— Ти говорила... Я... Я не бачив всього того... На моїх руках їхня кров... На моїх... Що я накоїв?..— сказати, що я був розбитий — нічого не сказати.
— З тобою точно все гаразд? Я чула, як ти розмовляв сям з собою. І говорив не зовсім приємні речі. Не один раз...— та взяла мене за руку, але відчувши холодний погляд відпустила.
— Я не знаю, як далі бути... Скажи чесно, це правда, що я влаштував геноцид?— руки, як і голос, тримтіли лише від однієї згадки про таке.
— Давіан...— важко промовила та.
— Кажи... Тільки правду...— говорив, але сам не хотів чути відповіді.
— На жаль... Але це не кінець, потрібно жити далі, ти це розумієш?
— Він говорив правду...— ледве чутно вирвалося з моїх уст і більше слова не міг "видавити" з себе. Щось заболіло в грудях і я вхопився за них рукою. В очах потемніло й весь біль зник, як його і не було. Голосно вдихнувши на поні груди я подивився пере себе.
— Хто?..— тихо озвалася Кіра. На це я лиш подивився вгору.— Улькир?
— Він мене покинув... На поталу чомусь страшнішому... Ненавиджу темних богів...— важко давалося кожне слово, але я говорив.
— Хто? Я... Я, можливо, допоможу,— говорила та, але, мабуть, сама не вірила у сказане.
—Ти уже допомогла з біотикою... Тут я сам... Краще скажи, як я можу спокутувати вину? Я серйозно...— у відповідь та задумалася і наче вагалася, чи потрібно щось казати.—Що?
— Ні, нічого...Я просто... Згадала те... Як вчила тебе,— невпевнено і якось дивно сказала та або мені просто здалося. А в голові лиш картинка. Кіра ще давно, в пустому ангарному відсіку... "Цей дар одночасно і спасіння, і загибель. Ніщо не може взятися із нічого. За все є своя ціна і тут — життя. Спочатку це лиш легкий біль, таке собі похмілля, втома. Власне, ти можеш сам згадати це. Біотика - це велика сила, яка змінюється так же само, як і ти. Вона перебудовується під тебе... Змінюєшся ти - змінюється сила. Вона робить все для того, щоб задовольнити тебе. Ти й сам її перебудовуєш під свій образ і подобу. Як плоть, так і вона... Але це й велика відповідальність... Не думай, що це щось, що ти зможеш підкорити. Вона з тобою до тих пір, поки вона цього хоче, а не навпаки. Та пам'ятай: чим більша сила — тим більша плата за неї. Уже це не просто втома, легкий головний біль, чи не так? Уже мігрень здається не такою ж поганою платою, так?,— тоді жриця посміхнулася меня прямо в лице й чекала відповіді, але я її так і не дав... Та продовжила далі.— Ти ходиш по краю, Давіане. Якщо думаєш, що так буде довго продовжуватися, то ти сильно помиляєшся. Чим довше будеш бездумно використовувати це, тим далі все це буде заходити. Тобі потрібно розповідати про те, що у нас, в Ієрихоні, відбувається із такими? Ні, не так. Тобі потрібно говорити про те, що відбувається з такими? А? Вони гниють заживо при свідомості, або їхнє тіло починає розриватися. Повільно й з невимовними стражданнями. При такому розкладі втратити розум і бути бездумним рабом хаосу вже не така погана перспектива, згоден? Щоб це контролювати вчаться не днями, а роками, десятками років. Тут залежить лиш від тебе, як швидко ти цьому навчишся, або ні... Я довго думала на рахунок самої природи цієї сили, та відповіді ще не знайшла. Тож запам'ятай: біотику потрібно використовувати лиш в крайньому випадку, якщо ти не навчився це контролювати. Хоча, для тебе взагалі не потрібно її використовувати, шил в особливих випадках... Коли я поруч. Тоді я допоможу. Тож, ти повинен виконувати ВСЕ,— вона підвищила голос для того, щоб виділити це слово,— що я скажу. Тож ти повинен знати поки що лиш одне: потрібно спочатку щось взяти і лиш тоді використовувати силу. Ти ж не хочеш, щоб ця сила повільно вбивала тебе? Найпростіше, але не зовсім ефективно буде носити із собою один матеріал... Метал безодні, як його назвали. Цей матеріал доволі м'який і так далі. Він є провідником сили хаосу в цьому світі. Є інший спосіб. Забирати сили у когось. Третій же взяти десь напій, що подають у храмах нам... Другий спосіб швидкий, але сам розумієш наслідки. Він у нас не заборонений але тих, хто його використовують, презирають в деяких кастах. Останній же я не знаю, як зробити. Я тебе навчу, надіюсь, користуватися біотикою без цього..."
— Я, чомусь, пам'ятаю все те, що ти сказала, як сказала... Немов це було вчора.— мимоволі посміхнувшись, я подивився на неї.
— А все-таки я тебе навчила менше, ніж за рік!— радісно сказала та, побачивши мою радісну гримасу.
— Так... Не думаю, що я довго протягнув би так. Знаєш... "Зустріч" з тобою, мабуть, одна з найкращих речей, що зі мною траплялася. Та про що це я... Дякую за те, що ти просто є,— сам не розуміючи того, я говорив такі речі, про які, мабуть, нікому б не розповів.
— Эм-м-м, дякую,— та навіть не знала, що й відповісти.
— Мені вже й краще стало... Піду, пройдусь, можливо, когось зустріну.
Кіра не стала й зупиняти мене. Просто мовчки сиділа, не знаючи, що й сказати.
І знову той же самий коридор, але він якийсь світліший став. Вже й не так дратував, як до цього. Все знову стало знайомим, що важко було сказати по дорозі сюди. Відчинивши великі двері, що вели на місток, я ввійшов і трохи здивувався, як все добре працює і без мене. Мабуть, немає більшої радості, ніж бачити, як твоя ж справа йде далі, не спинившись після того, як ти зник на якийсь час. Мою появу ніхто й не помітив, так були зайняті роботою. Тіт лиш роздавав команди підлеглим, готуючись до бою. Я сам уже бачив навколо флот, що вишикувався до атаки на фоні зеленої планети. Підійшовши ще ближче із-за Тітового силуета показався якийсь гігантський монумент у космосі, навкволо якого плавали сотні білих крапок на чорному фоні космосу. Зірок ж не було видно взагалі.
Сам монумент було видно лиш наполовину: темна сторона зливалася з безоднею, що була за ним, а протилежна ж навпаки здавалася світлішою за зорю, навколо якої ця велична споруда оберталась, немов планета але зі сталі й у формі витягнутого октаедра або ж просто об'ємного ромба, що додавало краси, ніж це була б якась сфера чи квадрат. Від одного погляду на таке з'являється гордість. Ні, не за те, що це скоро буде належати нам. А тому, що це зробили ми, люди! І стає не важливо, хто саме це зробив. Ми, імперці чи фанатики. Це дійсно гордість і не якоїсь одної нації, а всього людства. Він такого споглядання з'являються думки про абсурдність всього, що навколо відбувається. Замість того, щоб зібратися всім разом і процвітати, ми пов'язали самі себе ж у кайдани нескінченних війн і битв за владу. Але чому? Яка причина тому, що відбувається навколо? Який сенс у всьому?
Та мої роздумі про марність буття перервав Тіт, що, обернувшись, помітив мене й відійшов з поста.
— Привіт...— тихо промовив я. У відповідь той лиш віддав честь.— Що відбувається?
— Ваш план відбувається. Ми майже в цілі,— твердив той.
— Якої ще цілі?— запитав я, стурбований відповіддю. Не пригадую, що ставив якусь ціль перед нами.
— В сенсі:"Якої ще цілі?" Ваш план, переданий Імперії,— стурбовано сказав Тіт.
— План?!— викрикнув— Я ж зовсім забувся про план! О Улькир, де ми?
— Цей сектор позначений був як лінії зв'язку. Ось,— той відвернувся й пропустив мене вперед, до карти. Поглянувши, я зразу же заспокоївся, навіть зрадів тому, що вчасно вирішив показатися на люди.
— Тіт... Це зовсім не лінії зв'язку і так далі. Я більше скажу: ми від них доволі далеко й будемо по шляху відступу перетинати,— у відповідь на що імперець лиш нервово стягнув з своєї голови берет.
— Як це так...
— Блеквуд перед тим, що сталося, повідомив мені про космічну станцію, в якій знадяться майже всі речі, що були забрані в мене ще при безглуздому звинуваченні в державній зраді... Саме це ціль нашого рейду, Тіт. І як приємний бонус ми при відступі переріжемо лінії зв'язку найближчих систем з столицею, знищивши модуль квантового зв'язку в одній з систем. От такий план.
— От воно що... А флот Імперії лиш для того, щоб забезпечити захист, поки будемо все забирати назад?
— В яблучко. Я так бачу, ти підготував все до бою.
— Так точно. Берете управління флотом на себе?— запитав Тіт, готовий знову віддати мені все, але не сьогодні... Я надто ослаб для цього...
— Ні, я надто стомлений для цього. Бери, це твоя робота. І давай без мирних жертв на станції... Будь ласка...— поклав руку на плече Тіту й пішов назад, звідки прийшов.
Я просто лежав на ліжку й дивився на стелю, як раптом мене потривожив голос Ари, що говорив речі, в які було важко повірити. По її словам на тій орбітальній станції була кріокапсула, приготовлена до транспортування, в якій знаходився не якийсь там в'язень, а сам Ангелос! Моїй радості не було меж! Знайдений живий старий друг! Я зразу ж наказав перевезти його на дредноут, де його можна буде звідти дістати. Це якось дивно, що аж так пощастило його знайти, хоча до цього не було ніяких звісток про нього. Я ж дійсно думав, що він помер тоді.