Навколо було тихо, немов у могилі. Абсолютно все на мить завмерло, наче сам час зупинився. Передімною вмить спалахнув голографічний інтерфейс й картинка того, як якийсь корабель покидає планету із іншого боку, ніж наш флот наразі знаходиться. Не довго думаючи я наказав перехопити порушника режиму й закрив все. Голіаф мовчки дивився на мене. На те, як я працюю. Точніше на те, як я уже вводив останні поправлення до плану й завершував роботу.
"Лікаря! Лікаря!"— кричав, біжучи по вузькому коридору, якийсь рядовий боєць в синій камуфляжній формі, коли добігав до каюти з медиками. Той відчинив двері й завмер, коли на нього подивилося двоє чоловік, що грали в карти перед столом у маленькій каюті. Він лиш голосно дихав після довгої пробіжки по металевому лабіринті корабля, шукаючи саме ту каюту, що сказали. Він взагалі був вперше на подібному кораблі, та й взагалі вперше у космосі. Якби йому так не пощасливило, то б він залишився там, стояти насмерть перед кошмаром, що огортав його дім. Змігши видавити із себе декілька слів, той сказав присутнім про біду й ті, зірвавшись з місця, схопили якісь валізи й швидко побігли за порушником їх спокою та партії в карти. По сходах вони піднялися на поверх вище й там відшукали потрібну каюту, в яку двері були відчинені. Він зупинився перед дверима й пропустив медиків, які прихлопнули за собой двері. Сівши на підлогу коридору, той взявся за голову й дивився на стіну. В нього ще трусилися руки від пережитого. Він ніяк не міг прийняти те, що сталося. Само небо наче упало на землю, розбившись уламками тисячі зірок. А потім темрява... Небо потемніло, коли з нього почали знову падати зорі, що несли лиш горе. Упавши на землю, із цих предвісників болі й страждань вилазили гігантські, подібні до людей, машини без лик. Одна така зірка смерті впала коло його військової частини, а далі він уже нічого не пам'ятає. Лиш падіння зорі, а за нею хмара пилу, темрява й дзвін у вухах. Той опинився на землі, коли в декількох метрах від нього стала та машина, після чого провалилась на бік. Піднявшись і нічого не розуміючи,  наш, ще неповнолітній, вояка побачив якийсь великий космічний корабель, та все в очах розпливалося. Його хтось хапнув за шию й повів кудись вперед, біжучи. Його посадили на крісло, пристебнули й цей герой побіг знову із корабля, після чого наш боєць знову втратив свідомість. Він не бачив, як його побратимів прошивали наскрізь кулі, як ті падали намертво на суху землю. Фрегат чекав до останнього, коли йому не залишили вибору, й той взлетів вище неба в надії на порятунок.
— Ти як?— відірвав від страшних спогадів голос якогось солдата у біло-чорній формі.
— Жахливо...— зібравшись силами, ледве промовив той.
— Як тебе звати?
— Евріал...— ще важче промовив той, витираючи носа.
— Що ж, Евріале, ходімо— із жалю промовив той.
— Куди?— Кожне наступне слово йому давалося все важче і важче, немов хтось стояв зверху й тиснув на нього.
— Посидимо десь інде, а не в коридорі, по якому усі ходять— солдат подав руку Евріалу й допоміг піднятися. Вони пішли в якусь каюту й сіли там.
— То, ти з місцевих?— бійцю було шкода хлопця.
— Так...
— Скільки ж тобі років, хлопче?— той подивився на юнака й відвів погляд.
— Сімнадцять, сер...— промовив той і опустив очі.
— Доброволець?
— Так, кілька місяців назад підписав контракт— промовив і пожав плечима Евріал й добавив, уже заспокоївшись— А що сталося? Все немов у тумані...
— На нас напали вороги й ми не змогли втримати їх... Це наша вина, що вони накоїли... Вибач...
— Хто? Імперія? Ієрихон?
— Гірше... Це були повстанці хаосу...— лице бійця вмить побліділо.
— Повстанці? Я... Це хто?— із бажанням знайти відповіді промовив той.
— Повстанці — ті, хто набагато страшніші за тих же імперців. Це колишні наші побратими, а зараз вороги, страшніші за все. Чув про героя Давіана Тула, що був добрим полководцем й цінив життя кожного солдата в його армії?— похмуро промовив той.
— Наче, чув про такого краєм вуха...
— Я раніше був капітаном його третьої ударної групи. Я багато раз із ним особисто розмовляв. Під його командуванням ми знали поразки. Та він пав...
— Повстанці його вбили?— промовив Евріал, думаючи, що сказав очевидне.
— Ні... Його підозрювали у державній зраді й ув'язнили до кінця розслідування. Воно затягнулося, а потім спалахнуло повстання коли Давіан був повністю виправданий й уже повинен був виходити на волю, як повстанці "звільнили" його. Той примкнув до своїх знайомих, яких виявилося чимало по ту сторону. Я дізнався лиш на днях це... Якби мене послухали, то, можливо , ми б зупинили його. Та ні, ніхто не слухав... Та я уже не про те...— Низ, як звали його, згадав колишні часи й подивився на те, що зараз відбувається. Коли тисячі невинних гинуть без причин.
— Співчуваю...— тихо прошепотів той, як до себе.
— Не мені співчувай, а йому... Адмірал пав... Він більше не герой...— похмуро промовив той— І куди ти тепер думаєш податися, хлопче.
— Я... Не знаю... Я не думав, що таке станеться.
— Я те ж саме можу сказати... Мій корабель знищений, команда вбита, а я вижив...— промовив той, згадавши лиця усіх побратимів, яких уже немає в живих. Його оповив смуток.
— Хоч хтось вижив... Хоч ми...— після сказаного йому знову стало важко зв'язувати слова до купи.
— Надіюсь...— не встиг вимовити той, як корабель струснуло. Загорівся червоний колір сирени— Благаю, лиш би ми вижили... З мене досить... Досить...— промовив той, взявшись руками за голову й нервово продовжував бубніти щось під носа.
— Сиди тут— промовив той, вибігши із каюти і побігши до містка. Низ побачив як троє перехоплювачів наздогнали їх, а капітана не було на масці...
— Перенаправити всю енергію на підтримку озброєння!— крикнув той, сівши на крісло капітана— Вимкнути двигуни! Який стан гармат?— почав командувати кораблем той. Йому доповіли про те, що система автоматичного наведення була пошкоджена й не працювала. Тоді той почав вручну наводити кожну із шести гармат фрегата. Це мало чим відрізнялося від управління штурмовиком, лиш більше... Низ зміг підловити перехоплювача, що близько пролітав коло фрегата й гарматою розірвало задню частину невеличкого корабля.
— Третій реактор пошкоджено! Можливий ядерний вибух!— крикнув хтось збоку, на що Низ наказав відключити його. Він не знав майже нічого про цей фрегат. Але знав точно, що при вибуху знесе все. На штурмовику лиш один реактор, і його виведення рівноцінно смерті, а тут ще є шанси— Накажите викинути в космос пошкоджений реактор?
— Так, негайно— Низ ледве встиг звернути увагу на торпеду, що летіла прямо у фрегата й встиг збити ту. За нею був збитий і другий перехоплювач, а за ним й недовго літав третій— Де капітан цього судна?— запитав Низ, підійшовши до чоловіка, що допомагав тому в управлінні кораблем.
— Його немає... Поранений при спробі дістатися до фрегата— промовив той, відірвавшись від моніторів— Тепер, по всій видимості, ви капітан
— Швидко ж якось змінили капітана собі. Стоп, зачекайте, тобто я правильно зрозумів? Ви були зі всіма на лінії оборони без капітана корабля?
— Не зовсім, він тоді був. Потім ми з вами ж приземлилися на тій військовій частині, де капітан вийшов із судна, а при атаці його поранили. Я сам вирішив покидати планету— промовив той, розуміючи, що перевищив свої повноваження й похилив голову, готуючись до вироку.
— Тоді ти герой. Який маршрут?
— Який накажите. Ви проявили більше враження, ніж наш капітан.
— Добре... Взяти курс до сусідньої системи— промовив той, поглядаючи на радар, що нічого не показував.
Подавши флешку із планом нападу інквізитору, я сховав руки за спину й чекав відповіді від "його величності".
— Добре, я передам ваш план— промовив той, посміхнувшись й пішовши із Голіафом кудись.
— Нарешті! Нарешті я можу не дивитися на нього! Гора з плеч!— подумав я, нарешті розслабившись. Тепер лиш залишається чекати відповіді. Якщо ні, то я сам доб'юся того, що хочу.
Зайшовши в свій кабінет, я ліг ні ліжку, коли почув якісь дивні голоса. "Невже знову?", — зі страхом подумав я, взявшись за голову обома руками й прикривши лице, повільно стягнувши руки до підборіддя. "Благаю, мені й після минулого разу досить",— тихо промовив я сам до себе й почув голос в голові...
—Заховавшись за маскою лишився свого лиця— із відлунням промовляв грубий голос в голові.
— Я божеволію...— уже сам до себе говорив— Я точно божеволію...
— Уже давно...
— Чудово! Я уже говорю із голосами в себе в голові! Пречудово!— викрикнув я.
— Це перший крок до безумства, Давіане. Забув про вибір, забув про долю...— монотонно твердив голос своїми загадками.
— Так! Так! Лиш покинь мене! Раз і назавжди, благаю!
— Давай пограємо у гру?— із якимось авантюризмом промовив голос, що було незвично для нього.
— Ні! Покинь мене!— продовжував кричати в малій кімнаті я. Навіть не думаючи, що хтось може почути це.
— А все ж, давай. І я тебе покину раз і назавжди.
— Добре... Що ти хочеш? Господи, я божевільний...— стиха промовив я, закривши очі.
— Ти уже на одну мить зрозумів мене... Відчув те, що відчуваю я... Я тобі покажу те, що ти відмовляєшся бачити. Чи краще сказати те, чого тобі не дають побачити, Давіане. Я тобі пропоную не силу, не владу, а те, без чого воно не маж сенсу.
— Що ти хочеш від мене?..
— Я хочу змусити страждати всіх, хто доклав зусиль до моїх страждань. І ти - мені допоможеш. А взамін я дам тобі те, чого ніхто не дасть.
— Я... Я не розумію... Що ти... Я хочу?— я запинався раз через раз, та все ж говорив.
— Нічого я не хочу. Ти сам все побачиш і, можливо, зрозумієш.
— Хто ти?.. Скажи...
— Я - твій король... Властелин того, що у тебе забрали...– промовив той і більше ше відповідав на мої слов. Я впав на ліжко й уже без сил лежав, дивившись в одну точку. Голова боліла, а таблетки не допомагали... Уже ніщо мені не допомагає... Я божеволію... Улькир уже не відповідає мені... Я його не чую... Він мене не чує...
На наступний день Інквізиція нарешті покинула мій флот і я міг спокійно говорити про все, що забажаю. Як проходив повз, то Кіра якось дивно на мене подивилася, та мало що? Мабуть, на вигляд у мене не добрий після того, як не виспався. Та, тепер можна вирушати на зустріч із Велеріумом. Той щось хотів від мене. В тому ж коридорі я зустрів Тіта й зупинив його.
— Слухай, є прохання— сказав я, оглядаючись навкруги.
— Слухаю, що потрібно від мене?— промовив той, спершись на стіну й пожавши плечима.
— Мені потрібно покинути флот на декілька тижнів, а може й місяць. Тут я не знаю, на скільки затягнеться дорога.
— А ви куди зібралися?— здивовано промовив той, догадуючись, до чого я веду.
— Потрібно зустрітися із Велеріумом. Конче необхідно це зробити...— тихіше, ніж зазвичай, промовив я.
— Що від мене потрібно. Я уважно слухаю— промовив той, але по очах було видно, що йому це не подобається.
— Ти міг би посісти моє місце на ці декілька тижнів?
— Добре... Але я не буду приймати ніяких таких дій— зауважив той.
— Домовилися. Я радий, що ти мене зрозумів— промовив я усміхнувшись і вже збираючись іти, як на цей раз мене зупини Тіт.
— Можна ще одне запитання?— промовив той, схопивши мене за руку.
— Ем-м-м, говори— промовив я, знову обернувшись до нього.
— Може припинити каральні заходи проти ворога? Ми можемо іншими методами добитися прихильності населення, Давіане. Воно нас лиш зненавидить— виклав той свою думку й завмер, чекаючи мою думку.
— Добрим словом ми не зможемо нічого добитися. От добрим словом і батогом можна. Вони у будь-якому випадку при можливості скинуть нас, а так ми відкладемо це до пори до часу. Це необхідні міри щоб потім побудувати демократію— Тіт уже не наважився заперечити й мовчки пішов по своїм справам. Що ж, залишилося лиш це сказати іншим й можна відправлятися.
Вийшовши на місток, подивився навколо й на планету. Ми були близько до неї. Зробили цілу блокаду навколо...
— Вивести тактичну карту на екран— промовив я, після чого передімною постала модель планети із безліччю умовних позначень. Я все збільшував масштаб поки не з'явилася картинка від першого лиця із якогось важкого імперського меха, що йшов позаду військ. Наче, все добре: ми проходимо все далі й далі. В мить в очах потемніло й голова почала нестерпно боліти. Я взявся за голову й коли розплющив очі, то жахнувся... Навколо були вбиті десятки звичайних, не військових, людей. Це... Що це?..
— Побач ж ти плоди своїх діянь! Побач те, що затуманений розум не дає збагнути. Це все ти накоїв і на твоїх плечах тягар їх смерті!— почувся  голос в голові. Він був як грім серед ясного неба...
— Хто наказав убивати цивільних?!— крикнув я, будучи не в собі від побаченого.
— Сер, це... Були ви...— з остраху тихо промовив хтось попереду й затих.
— Я?..— і в голові постала картинка, як декілька днів назад я на цьому ж місці наказував не брати полонених... Не жаліти нікого... Звинувачував їх всіх без причини...— Я... Що я накоїв?..— "Зупинись... Схаменись... Одумайся..."— кричала мені Кіра, а я її не слухав... Тіт просив зупинитись, а я не слухав і його...
— Побачив? Збагнув, що накоїв?— знову почувся той же голос в голові. Я... Я не знаю, що робити...
— Сер, з вами все гаразд?— промовив хто попереду.
— Так... Все... Гаразд?.. Зупинити! Зупинити всіх! Цивільні не повинні страждати за чужі ідеї...
Я уже викинув із голови всі думки... Лиш голоса всіх, хто був проти мого рішення...
— Герой, чи вбивця? Хто ти після цього?— твердив той же голос, але я його не слухав. Він був лиш тихим відлунням в моїй свідомості. Я обернувся й подивися на всіх присутніх, що дивилися на мене. Я... Я уже не людина після цього... На моїх руках їхня кровь... На мені... Крок вперед був невимовно важкий. На лиці застиг жах, хоч я цього й не знав... Але бачили всі навколо...
Дорога до свого кабінету була невимовно важка. Немов всі ті душі тягли мене назад. За собою... Я зачинився й сів на крісло. Хтось довго стукав у двері, та я не відчиняв Я наче не чув це... Лиш біль в грудях не давав заспокоїтися. Я вчинив жахливе... Я після цього уже не людина... Ніяк не людина... Я - монстр... Не заслуговую на прощення...
Тіт монотонно стукав у двері мого кабінету й не думав відступати. В один момент це побачив той асасин, що недавно поповнив ряди армії повстання, й підійшов до нового знайомого імперця.
— Привіт, не відчиняють?— промовив той, не знаючи, що це за кабінет.
— А, привіт. Ні, і не думає, по всій видимості. Чорт...— зупинивши вияснення стосунків із дверима, той обернувся до співрозмовника лицем.
— Тіт, правильно?— невпевнено перепитав той.
— Так, Тіт. Щось хотів? Я трохи зайнятий— прохолодно промовив той і продовжив стукати в металеві двері, хоча вже й рука почервоніла від болі.
— Та так, проходив мимо... Тебе важко сплутати з кимось іншим... Що за цими дверима?— запитав той, хоча помітив, що Тіт не хоче з ними говорити.
— Кабінет Давіана— завмер на мить той, після чого продовжив свою справу.
— Добре... Я піду, мабуть— ніяково сказав той і пішов кудись в своїх справах.
"Що йому в голову прийшло, чорт би його побрав? Зачинився в себе й не думає навіть відчиняти!"— думав той, б'ючи двері так що на весь коридор було чути цей глухий стук. "Ні, я все розумію, але ж можна відчинити й сказати:"Я не в настрої, відчіпись від мене"— так ні, він навіть і того не може"— думав той і припинив бити двері. Подивився на свою червону руку, розжав кулак й простоявши так, розглядаючи долоню, опустив руку й пішов геть:"Нехай. Не вішатися зібрався. Завтра вийде"— подумав Тіт, ідучи по коридору. В коридорі стояло троє чоловіків, що активно обговорювали випадок на містку. Тіт від них дізнався про відміну всіх дій на планеті й здивувався, що його все-таки почули. Це йому здалось уже причиною, чому Давіан не відчиняв двері: він хоч послухав, та був в образі на Тіта. За те, що той виразив протест рішенню.