- Тобі треба знайти хлопця.
Цей геніальний вислів Леся виголошує заледь не кожної нашої зустрічі, трошки рідше ніж іншу геніальну сентецію : "Дар, тобі треба вищипати брови." А може я пишаюсь своїм статусом "у вільному (читай "вічному") пошуку " і кошлатими бровами? Зрештою, їй це доводити марно, бо у виконанні моєї найкращої подруги, аргумент "тиждівчинка" набуває не те що залізобетонної, а титанової, обсидіанової, чи може навіть алмазної міцності.
Філ зручніше вмостився на моєму плечі, і смачно потягнувся:
- Наша пісня гарна й нова...
- І не кажи. - подумки погодилась я,  бо вголос розмовляти з демоном на плечі, означає зі статусу "легкий неадекват" перейти в більш специфічну групу осіб, які зазвичай живуть в кімнатах з м'якими білими стінами.
Я вже приготувалась до довгої занудної розмови на тему стандартів краси, як до столика біля вікна, який ми вподобали серед інших у невеликій затишній піцерії, підійшов юнак. На вигляд - студент другого курсу у синьому костюмі і простій однотонній блакитній сорочці. В його обличчі не було нічого, щоб могло привернути увагу чи зацікавити : звичайне обличчя звичайного самовдоволеного чванька. Сірі очі дивились на оточуючих з тінню зневаги.
- Чим можемо допомогти? - я заледве втрималась, аби саркастично не повести бровою. Подивимось, чого ця рибка вирішила сюди звернути.
Юнак повернув голову до мене і якось неприродно різко натягнув на обличчя приторну солодку посмішку.
Філ на плечі стрепенувся і сторожко витягнув шию в сторону прибульця.
- Чарвні панни, чи не будете ви проти, якщо ми з другом приєднаємося до вас? - протягнув той, огидно шкірячись. - Ви неймовірно сильно запали нам у душу.
- У них що, одна душа на двох? - гмикнув демон, а я вже збиралась сказати щось ущипливе, як Леся мене випередила :
- Так, звичайно.
Я копнула її носком кеда під столиком, мовляв "Що ти твориш,людська дитино?", але вона ніяк не відреагувала. Прямо доморощений спеціаліст зі зв'язків з громадськістю!
Так Влад і Євген нав'язали нам своє товариство - Влад, той що піонер, тобто першопрохідець, а Євген - сором'язливий няшка. Хоча мене напружували обоє. В їх жестах, міміці і поведінці загалом було щось неістотне. Нелюдське.
Десь після десяти хвилин малозмістовної розмови про життєві орієнтири, Філ тихо прошепотів:
- Сонце, я не хочу переривати вашу милу бесіду, але це упирі. Треба кликати Лада. Бо в них далеко не двозначні плани закінчити цю вечерю вами.
Мене заціпило. Чудово! Упирі в центрі міста... Коли мені буде таке щастя, що вийшовши з дому я не знайду пригод на околиці свого поперека?
Зітхнувши, подумки попросила Лада з'явитись у своїй матеріальній формі, видимій іншим. І поки формулювала прохання, пропустила момент коли Влад, який сидів поруч, узяв мою долоню в свою.
- Заберіть руки, будь ласка. - певно, в контексті нещодавньої розмови мій вигук прозвучав надміру емоційно, бо Євген і Леся подивилися на нас зі здивуванням. Влад, знічений, одразу ж відсмикнув руку.
- Якісь проблеми?
До нас підійшов адміністратор. Ковзнувши бортом чорного піджака, я підняла очі і стикнулась з насмішливим синім поглядом. Мені захотілось вити.
Філ, схопившись на рівні ноги, відкашлявся і гречно поцікавився:
- Радосте моя, поясни мені будь ласка, що сам Мефістофель робить тут, у цьому маленькому, майже провінційному місті? 
Я залишила питання друга без відповіді, натомість прислухавшись до довогого і монотонного потоку лепету, який лили наші нові знайомі на голову нещасного Спокусника. Зрештою, вибачившись, вони поспішили відкланятись. Слідом зник з поля зору і пекельний адміністратор.
- Тю, дивні... - стенула плечима Леся.
Я приречено зітхнула.
- І не кажи...

Вдома мене чекав сюрприз у вигляді Лада. Він нервово походжав по кімнаті, склавши руки за спиною. На мене він накинувся заледь не з порога:
- Що це за жарти?
Надворі стояв вечір і думалось мені слабо, здебільшого, через нестерпний головний біль, який раптово накрив мене дорогою додому. Тому я перепитала:
- Про що ти?
- Про те, - муз був незвично збуджений і агресивний. - Що я обійшов все місто і ніде не зміг тебе знайти, попри те, що ти прислала мені менталку з проханням негайно з'явитись. - він наблизився до мене впритул, і нависнувши своїм авторитетом над моєю нещасною голівонькою, став шукати в моїх очах недобиті залишки совісті. - Що це все означає?
- Це означає, що на неї полюють. - почулось з боку письмового стола. - Маю надію, що я не сильно вам завадив.
Мефістофель вальяжно розсівся у моєму кріслі і свердлив Лада провокуючим поглядом. А муз наче тільки Того й чекав.
- А чи не твоя це робота часом? - приглушено рикнувши, він в два кроки перемістився до столу, змінивши жертву морального пресингу. Спокусник криво посміхнувся, і, підвівшись, скрестив їхні погляди, наче клинки.
- Скажи, друже, який сенс мені це робити, якщо я витяг її з сьогоднішньої пригоди з кровопивцями? - його голос звучав спокійно, але впевнено. - Гадаєш, мені занятись більше нема чим?
- Та хто вас, темних, знає... - процідив Лад, стиснувши кулаки. На гладкопоголених вилицях заходили жвала.
Раптом, я відчула, як руку пронизав різкий біль.
- Товариші альфа-самці, - я безсило опустилась на підлогу, тримаючись за зап'ястя, яке ніби горіло вогнем. - Може ви як небудь іншим разом вирішите свої розбіжності в поглядах на життя?
Суперники в одну мить опинились біля мене.
- Що з тобою? - Лад обережно взяв уражену руку і відсунув рукав. На зап'ясті почало проступати якесь дивне татуювання в формі браслета. Я зі свистом втягнула повітря в легені: біль посилився.
- Хтось окреслив своє право володіння твоєю душею і тілом. - тихо прошелестів Лад і зарився пальцями у волосся. Хвилину просидівши так, він звернув погляд до Мефістофеля.
- Ти старший за рангом, просвіти нас, що це таке, і як його позбутись. - у голосі муза проскочили нотки безнадії.
Демон лише зітхнув і ,підвівшись, подивився кудись крізь вікно, за яким уже зоріла ніч.
- Якби ж я знав...