Перевдягшись, аби виглядати пристойно, бо все-таки на йду на здибанку з аболютним, концентрованим злом, я вже збиралась дати команду відправки,  як Мефістофель поцікавився:
- А ти вдягла те своє магічне брязкальце? Може, як не вб'єш Чорнобога, так хоч покалічиш. - демон криво посміхнувся.
А й справді - як не з'їм, так понадкусюю. Хоча в мене зараз переважало бажання покусати Лада. В виховних цілях, звісно.
Вдягши браслет, подарований перелесником, я згадала той дивний діалог, який мені довелось почути в той вечір. Припустимо, він був про мене і одним з мовців був Міклош. Тоді хто ж був інший?
Але на довгі філософські роздуми не було ані часу, ані бажання, тож я дала команду Мефу, і по його жесту ми опинились перед ґратами воріт моторошного маєтку.
- Не хило боги в наш час живуть. - присвистнула я і вже хотіла була ступити до двору, як Спокусник схопив мене за руку. Тут же відсахнувшись, правда, бо дія браслета була, на превеликий жаль, не вибірковою.
- Маю до тебе розмову.
Ну от. Мені початок вже не подобається.
- Глаголь, смиренний служнику пітьми. - жартувати чи іронізувати не виходило - трусило чи то від хвилювання за Лада, чи то від холоду : волога туману осідала на шкіру, волосся та одяг, забираючи тепло.
Мефістофель наблизився впритул і вперше зрозуміла, що дарма нарікала на свій зріст : зараз, коли він навис наді мною, мені було в найвищій мірі ніяково. Сині очі вивчали, дивлячись уважно і прискіпливо.
- Я казав, що не буду тебе квапити. Але я також казав, що мої послуги мають свою ціну.
- Хочеш забрати мою душу? - силувалась витримати зоровий контакт, але на такій малій дистанції це було вкрай важко.
Демон винувато потис плечами, але змовчав. Тут було зайве щось казати.
Зітхнула, відвівши погляд. Потім знову сфокусувалась на двох синіх озерах навпроти.
- Давай так - це буде твоя остання місія милосердя, а потім моя душа в твоєму повному розпорядженні.
- Дар, ти не...
- На Бога, заціпся, в нас є важливіші справи, ніж косплеєння сльозливих епізодів з підліткових серіалів! - рикнула, заледве втримавшись від спокуси що-небудь знищити. Зайве було марнувати енергію перед початком веселощів. - Дай мені якусь потужну зброю, і прибери вже нарешті ті кляті ворота!
Вирішивши, певно, що зі мною в такому стані сперечатись безцільно, Мефістофель кинув мені бейсбольну биту, і помахом пальців відчинив ворота.
- Серйозно? - я оглядала придбаний щойно аксессуар. - У тебе більше нічого в закромах Вітчизни немає?
- Якщо дати тобі щось потужніше, ти до біса рознесеш півпланети, тому радій, що хоч це дав. - пирхнув демон, вальяжним кроком простуючи вперед.
- Добре, припустимо, але мене зараз більше цікавить інше запитання. - нагнавши його, пристосувалась під темп ходьби, вирішивши, що розглядання довколишніх красот не є обов'язковим заходом нашого вояжу. - Невже такому потужному магіку, як Чорнобог, не втямки було поставити якесь, хоч найпростіше, захисне закляття на двері?
- По-перше, це лише фортпост, а не його постійне місце проживання. - Щоб я так жила! Який же в нього тоді дім. - А по-друге, закляття було, просто на мене воно не подіяло, бо я також належу до вісі абсолютного зла. Де-юре. А тебе захищає оце брязкальце. - Меф кивнув на браслет.
Шик. Я думала буде складніше.
Ага, накаркала.
Не встигла я озвучити свої міркування з приводу всього,що відбувається, як з-за рогу на нас вилетіло два малопоиємних суб'єкти, які дуже сильно нагадували орків. Пару разів наосліп махнувши битою, я примудрилась їх роздраконити, тож демону довелось вирубати їх своїми силами. Тобто магією.
По закінченню цієї міні баталії, Спокусник відібрав у мене зброю, зі словами:
- Винось їм мізки - буде ефективніше.
Я вже збиралась образитись, як помітила вхід до підвалу. Ну і звісно ж, природна цікавість, смикнувши мене за поділ, потягнула мене східцями вниз. Мефу нічого не залишалось, як, гірко зітхнувши, слідувати за мною.
Масивні залізні двері були гарно змазані, тому легко піддалися, випустивши назовні потік запаху сирості. Він не був разючим фоні погоди, але відмінність відчувалась. Очі швидко звикли до напівмороку, і ступивши досередини, я не відчувала себе сліпим кошеням.
Намацавши вимикач, я розгледіла в сиротливому світлі єдиної лампочки Лада, який сидів долі в клітці, опустивши голову на коліна. Серце болісно стислось. Він був трошки обпечениц, в обірваному одязі, і виглядав так, наче просидів тут добрих два роки.
- Ладомир...
Він підвів голову - в очах майнула неможливість повірити. Потім обурення.
- Якого біса ти тут робиш? У тебе зовсім відсутній інстинкт самозбереження?
І тут мене перкмкнуло.
- О, виходить я марно сподівалась дочекатись хоч якоїсь подяки?! - підлетівши до клітки, спробувала проткнути цього паскудника поглядом. - Чудово!
- Я не для того оберігав тебе, щоб ти так по-дурному скінчила своє життя. - муз, чи то пак дракон скочив на рівні ноги і став в декількох сантиметрах від мене по той бік ґрат.
- А для чого?! - холоднокровність спакувала валізи і взяла безстрокову відпустку. - Аби одного дня ощасливити мене інформацією про пару лускатих крилець і вогненний подих?
Ладомира заціпило.
- Як...? Хто...?
- Дракон в пальто. - огризнулась. - Ти коли власне сказати збирався?
- Я не хочу відволікати вас від такої милої бесіди, але в нас гості. - почула я за спиною голос Мефістофеля.
Обернулась - в дверях маячило двоє громил. А за ними ще кілька. Почвари принюхувались, видно були слабкі на зір. На мигах пояснивши демонові, що мені треба бита і отримавши бажане, я з другої спроби розтрощила замок і витягла Лада. Тим часом Меф вирубив перших двох візитерів, що однак не покращили ситуацію, так як на із місце вже сунули інші. Згрупувавши наш невеликий загін, я крикнула :
- Давай!
І нам засмоктала воронка телепортації.