Наступного дня, я взяла на себе сміливість влаштувати масову гру в карти. Ну, як масову - на п'ятьох лю... кхм, осіб: мене, Лада, Мефістофеля, Кузьмича і Філа. Мій карантин було продовжено до кінця тижня, а сидіти і депресувати з приводу скорої смерті я не збиралась. Гра, правда, вийшла не дуже: Кузьмич постійно бурчав, Філ чомусь нервував і вклинював невдалі жарти, Меф був холодний, наче айсберг, а Лад ховав очі і не міг стримати тремтіння в руках. Зрештою, я не витримала.
- Так, народ, тут лише Кузьмич природно поводиться, і то тому, що не в курсі справи. А ви сидите, ніби на моєму похороні.
Лад рвучко кинув карти і підвівся.
- А ти ніби збиралась вдавати, що все гаразд? - його голос тремтів від гніву і відчаю.
Мефістофель підвівся слідом і взяв муза за плече.
- Не кричи на неї. Їй зараз найтяжче.
Я не знала, з чого мені дивуватись: з жеста Спокусника, чи з його несподіваного акту співчуття. Лад смикнув плечем, і відійшов до вікна, невидячим поглядом свердлячи фіранки. Філ і Кузьмич поспішно ретирувались. Воно і зрозуміло : мало хто хотів би стати свідком подібної розмови.
- Лад, ми дамо цьому раду. - я спробувала обійняти муза. А він особливо і не прудчався. - От побачиш, ти так легко мене не здихаєшся.
- Боже, як це мило. - пролунало за нашими спинами.
Я обернулась і побачила посеред своєї кімнати високого чоловіка середніх років. Сухорлявої статури, з довгими павучими пальцями, які стискали різний кістяний набалдашник чорної лакованої палиці, він був одягнений у дорогий чорний смокінг зі срібними запонками, чорні туфлі та білу сорочку. На худому лиці з впалими щоками гарячково виблискували глибоко посаджені чорні очі, оточені сіткою зморщок і плямами синців, гостре підборіддя продовжувала цапина борідка з вплетеннями сивини, чорне волосся було гладко зачесано назад - на скронях також майоріли сиві прядки.
Мефістофель прикрив мене, Ладомир теж виступив вперед, таким чином ця солодка парочка притисла мене до підвіконня. Ззаду, вид на них був, звісно, нічогенький, але я б воліла зустрічати гостя, хай і незваного, невідривно дивлячись йому в очі, а не намагаючись щось розгледіти за двома вішаками. Ну добре, харизматичними і симпатичними вішаками.
- Яка грізна охорона. - прибулець картинно насупився, і, змахнувши уявний пил з піджака, перевів погляд на мене. - І все заради якоїсь нікчемної смертної.
- Я думаю, якби я була аж така нікчемна, вас би тут зараз не було. Так же, мсьє Чорнобог?
Бог гмикнув і криво посміхнувся, оголивши рівні гострі зуби.
- Яка самовпевненість. А все тому, що комусь придумалось пхати в жалюгідних смертних силу, якою вони навіть до ладу керувати не вміють. Тужаться виразити те, що не можна осягнути у віршиках, малюночках, пісеньках. Нікчемні створіння. - останні слова бог презирливо виплюнув дивлячись мені у вічі.
- Ага, і тому ви вирішили використовувати нас, як батарейки? - мене прям аж розпирало від обурення. Хотілось врізати цьому самозакоханому франту.
- Припни язика, дівко. - очі чоловіка недобре зблиснули. - Інакше ризикуєш нарватись на довгу і повільну смерть.
- Ти навіть пальцем її не торкнешся. - холодно процідив Мефістофель роблячи крок вперед.
Бог зреагував миттєво - ланцюги, охоплені чорним полум'ям, міцно обхопили кінцівки демона, обпалюючи білу шкіру, калічачи, вигинаючи його в неприродній позі. Він не кричав, лише міцно стиснув зуби, намагаючись опиратися болю
Набавившись зі своєю жертвою, Чорнобог помахом руки відкинув Мефістофеля в стіну - демон здригнувся і затих.
Погляд карих очей метнувся до Лада. Одним жестом муза було прибрано зі шляху - він впав ниц на підлогу поруч зі Спокусником. Бог опинився на відстані витянутої руки від мене. А я, заціпенівши, не могла бодай одним  м'язом поворухнути. Чоловік зверхньо посміхнувся.
- Чи був сенс у твоїх потугах до життя, якщо однаково доводиться вмирати?
Кінчики павучих пальців вже торкнулись моєї грудної клітки, як щось смикнуло древнього інтригана назад і він зник в стовпі вогню.
А я, не маючи більше сил, безвільно осіла на підлогу.