Раз вже ми вирішили пройтися по моїм духовним вадам, то однією з них є надмірна закохуваність. Один погляд незвичних очей, напівтон голосу і все - за спиною зринає херувимчик з кувалдою і лупить нею по голові. А потім я, як причинна, "ходжу-нуджу білим світом", пишу вірші на уроках і гучно зітхаю, розповідаючи про нещасливе кохання. Власне таких напів-летальних випадків було небагато - аж півтора. Півтора тому, що перша історія моїх мук уже добігла логічного завершення, а друга ще тільки набирає обертів.
Лад любть потанцювати на моїх болючих місцях, тому часто дорікає мені моїми слабкощами.
- От ти не могла не втюхатися? Ото вже ця сучасна молодь...
- Мовчав би краще, древній збоченцю. Бачила я, як ти слину на ту мавку пускав...
- То було миттєве затьмарення! - майже звизгує обурено.
- У тебе те миттєве затьмарення - хронічне. - пирхаю, ховаючи обличчя за паруючою чашкою чаю. Доводиться пити його, бо вдома немає путньої кави - тато п'є розчинний сурогат, бо для тих об'ємів якими він його споживає, справжня кава - надто дороге задоволення.
Гучно сьорбаю ароматний кип'яток і ,приземливши велике депресивно-блакитне горня з білим контуром човника на жовтий папірець з табулатурою якоїсь невигадливої пісеньки, починаю сверлити очима простір перед собою.
У чомусь він правий. Але як, як можна було не закохатися в ті глибокі темні вугільно-чорні очі? Він був нижчий і старший за мене, але я б душу продала Дияволу за ті очі. А може то він дивився на мене з їх глибин?
Коли я взялася писати римоване освідчення, то відкрила для себе дві речі:
1)У Лада легені, як ковальські міхи.
2)Його голос запросто може переходити від оксамитового баритону до скрипучого контр-альто.
За час написання зізнання в мене заледве не почали кровоточити вуха - строфі так на четвертій до Лада підключилися сусідські коти і собаки. А цей навіжений все вкривав і вкривав мою несщасну голову потоками язиковивертних зворотів з приводу того, що він думає про мене, про мою любов, і про людство взагалі .
І ось нарешті поставлено крапку в останньому рядку зболеної сповіді закоханого підлітка. Ще п'ять хвилин - і її в надрукованому вигляді вміщенно у віконце повідомлення соц. мережі. Залишилось лише натиснути кнопку "Відправити"...
- Не смій... - гарчить над моїм вухом Лад, та я, попри всі перестороги, мов загіпнотизована натискаю ту злощасну кнопку.
Легкий доторк до сенсора - і мене починає лихоманити. Тіло відмовляється слухатися, у вухах гуде, по шкірі табунами витанцьовують мурашки. Лад, занімівши на хвилину, вражено спостерігає за цим дійством, а потім наполегливо вкладає мене у  ліжко.
- Тихше, Дарко, ти чого? Не лякай мене...
Я б і рада щось відповісти, але щелепи, мов кастаньєти відбивають шалений ритм, позбавивши можливості зв'язно говорити. Та крізь стугонінння крові у скронях, крізь стук зубів і серця і дзвін у вухах я чую сповіщення про вхідне повідомлення. Пересиливши себе, вичавлюю...
- Прочитай...
Лад хапає гаджет і заходжується читати, а в мене з очей тонкими потічками струменять сльози. Сльози полегшення і смутку.
"...гарно і сміливо... я б на таке не зважився....але...пробач...я в кращому випадку...лише друг"

Вирок проголошено.

Лихоманка відступила - на зміну їй прийшли сторінки сумних віршів присвячених карим очам у чиїй безодні пропала частинка моєї душі. Лад вкрай рідко згадує той випадок, я теж намагаюсь не повертатись до нього у думках. Що було, те було, і той хто живе минулим - приречений.
З часом синці під моїми очима посвітлішали до звичного відтінку, а очі перестали бути червоними. Я знову стала собою, тільки трохи сумнішою. Дивний апгрейд, але все що з нами відбувається - зміює нас, хочемо ми того, чи ні.
Подруга, за чашкою кави, лукаво всміхається.
- Ти тільки наступного разу закохуйся взаємно, добре?
А я відводжу погляд у вікно, не бажаючи казати, що це малоймовірно.