Сівши за стіл, вже вкотре за день, ліниво відкинулась на спинку, крісла, що гордо носило статус шкіряного, хоча навіть і близько з ним не стояло. Похрустівши пальцями, щоб надати трохи художньості ритуалу початку роботи над новим твором, відкрила нотатник. Нічого. Взяла ручку, з пересердя зубами зірвавши з нещасної пластмасової палички ковпачок. Знов нічого. Молячись, щоб не почула з кухні мама, крізь зуби прошипіла:
- Ладомир, трясця, де тебе носить?
Із прочиненої кватирки війнуло весняним холодом, рипнули, прочинившись, міжкімнатні двері. І тиша.
- Поганцю, вилазь, не змушуй мене вдаватися до радикальних методів.
З противним звуком, схожим на писк миші, крісло хитнулося назад і над моїми болотяно-зеленими очима навис уїдливий горіхово-бурбоновий погляд.
- До яких це методів ти зібралася вдаватися, га, Дарко?
Зневажливо пирхаю.
- Краще тобі не знати.
Від нього знову віє корицею і дешевою розчинною кавою - цікаво, станеться колись таке диво, що він перестане пити той непотріб у пакетиках?
Невдоволено цокає язиком і змінює дислокацію - присідає на край мого письмового столу, склавши руки на грудях. Мідне волосся, зібране у хвіст на потилиці. Трохи пом'ята картата сорочка, потерті джинси і зневажлива помішка на тонких вустах.
- Сумніваюся, що ти зможеш мене чимось здивувати. Ну, то що, будемо писати, чи як?
Мені не хочеться вступати з ним у словесний двобій,  тому я мовчки схиляюсь над лінованими сторінками. Краєм ока помічаю, як в руках Лада з'являється паперове горнятко кави. Мимохіть кривлюся.
- І як ти його п'єш?
Схоже, я сказала це в голос - він почав пити ті розчинні помиї навмисно голосно сьорбаючи і причмокуючи.
Паршивець.
Мені кави не можна. Офіційно. А не офіційно я її п'ю за будь-якої нагоди. Тільки не таку. Хоча, як вийде.
- Я не думаю, що з цієї затії вийде щось добре... - філософським тоном висловлює свої міркування, злегка мружачись, немов великий ситий рудий кіт. Спирається долонею на поверхню столу,  в процесі зіжмакавши мою роботу з креслення.
- Лад тебе зараз ніхто не питав. Тому заціпся і перестань виглядати  аж настільки задоволено - це бісить.
Його брова смикається вгору,  разом з правим кутиком вуст.
- То я тебе нервую?
- Трохи. - згоджуюся,ставлячи крапку в кінці чергового речення. Переводжу погляд на нього. Я ніколи не любила дивитися на людей знизу вгору, до того ж, з моїм зростом (183 см), такий стан речей близький до фантастики. Однак, попри незручне положення,  стійко тримаю щит вдаваного спокою.
- Та я, власне, піти можу... - Мир схиляється наді мною, в його голосі наростає напруга.
- Ой, ви ще побийтесь. - на моєму плечі матеріалізується Філ. Будь-хто вважав би, побачивши його, що варто звернутися до психіатра - от ви, наприклад, часто бачите мініатюрних, розміром з залізну банку коли, філінів в фіолетових костюмах, білих сорочках з червоними краватками, чорних лакованих черевиках на шнурівці і з ножнами на широкому шкіряному ремені з мечем за плечима? Ото ж бо й воно. А якщо додати, що замість крил, у цього дива руки, а ноги, як і загальні пропорції тіла власне людські, то побачивши таке, ви дійдете висновку, що це повна шизофазія. І будете певною мірою праві.
Ладомир неприємно вишкірився.
- Тебе забули спитати.
- Власне, тому я тут. - в тон йому огризнувся Філ.
- Так-так ану ша, припиніть... - я підвелась і тільки-но збиралась проголосити натхненну промову про мирне життя, як мама покликала мене обідати. Давши цим індивідам сувору ЦВ не повбивати одне одного до мого повернення я вийшла із кімнати, краєм ока помітивши, як вони обидва показали мені в спину язика.
Що скажеш, моє життя нудним назвати складно... Але, власне, я ще навіть не представилась, як слід...