- Прокинься і співай!
Відкриваю одне око. Намацую телефон. З третьої спроби потрапивши по кнопці, вмикаю екран блокування. Субота. 6:30.
- Заткнися і спи... - нерозбірливо мурмочу в подушку, досі плекаючи надію знову заснути.
Чую, як Лад пирхає і всідається на край ліжка.
- Ти все проспиш.
Рвучко відкриваю очі і сідаю в ліжку.
- Що я просплю?! От скажи, що я просплю?! Мені 16 років, а в мене умовні друзі, немає хлопця, дивакуваті погляди на життя і я розмовляю з потойбічними істотами. Що, скажи, я можу проспати?
- Життя. - трохи ображено зморщив носа. - І чого це ми з Філом умовні?
- Угу. - приєднався до діалогу демон, з'явившись на моїй маківці. - З чого б це раптом?
- Я не про вас. Я про людей. - стомлено потерла перенісся, втративши будь-яку надію знову лягти.
- Дар, з тобою все добре?
Смикнула бровами.
- Ні, зі мною не все добре. Більше скажу, зі мною нічого не добре. - плюхнулась назад на подушку.
Філ, злевітувавши на плече Лада, щось шепнув тому на вухо. На губах муза заграла хитра посмішка.
- Даааар?
- Чого тобі, нещасний? - мученичьцьки простогнала, передчуваючи якусь масштабну паскудність.
- А якщо я дам тобі шоколадку, ти зробиш те, що я попрошу?
- Можливо. - перевернулась на бік, аби краще бачити цього пройдисвіта і в разі неочікуваних випадів з його боку змогти перейти у контрнаступ, або ж хоча б захиститися. - Що ти від мене хочеш?
- Прогуляймося? - Лад зіперся на руку,  схилившись наді мною і простягнув мені невеличку шоколадку.
Закотила очі.
- Добре, Франко з тобою. Дай мені годину.

За півтори години ми вже крокували головною вулицею нашого міста. Виступи бруківки добре відчувалися крізь кеди, і цей ефект був підсилений моїм паскудним настроєм, тому я не одразу помітила, що щось не так. Коли прийшло незвичне відчуття, я почала пильніше приглядатись до оточення. А Ладомир, з задоволеною фізією чимчикував трохи спереду. І тут до мене дійшло...
Перехожі дивилися на нас. Ні не так : вони дивилися на нього. Прямісінько на нього.
- Лад, Лааад - мій голос нагадував скавуління переляканого цуценяти, я притислась до муза і смикнула його за рукав. - Вони... Вони бачать тебе?!
На обличчі Лада з'явилася самовпевнена посмішка.
- Ага. - він відчепив мої, неначе застиглі, пальці від сорочки і сплів їх зі своїми. - Це щось типу премії. Нова можливість. Тепер ми можемо нормально розмовляти на людях.
Але мої думки були зовсім не про це. Я думала, як комічно виглядають рудий довговолосий денді двадцять першого століття в модних, злегка потертих джинсах, джинсовому піджаку і білій сорочці, та типовий гік жіночого роду в довгій сірій кофті з чорним капюшоном, джинсах, синіх кедах і з так само синім ранцем зі слониками за плечима. А ще комічнішим мені видавалося те, зо ці два персонажі, тобто ми з Ладом, ішли, взявшись за руки, наче якась парочка. Через когнітивний диссонанс, у мене стався припадок істеричного сміху. Лад здивовано глянув на мене глипаючи очима.
- Ти чого?
- Я... Ой... Нічого.. - трохи заспокоївшись і витерши сльози, я   міцніше стисла його долоню. - То яка у нас сьогодні культурна программа?
- Нууу... - хитро протянув юнак. - Для початку не погано було б поїсти морозива.
- А ти пригощаєш? - повела бровою.
- Вважай, що сьогодні - я твоя фея -хрещена. - Лад поправив воріт піджака.
- Боже збав! - я знову розсміялася.

Трохи перегодом ми сиділи на лаві у невеличкому скверику і смакували морозиво: він - шоколадне, я - фісташкове. Сиділи мовчки, але та тиша не потребувала слів.
- І часто ти будеш отак-от проявляти себе? - порушила мовчанку, поставивши питання, яке вже досить довго не йшло з голови.
- Залежить від твоєї поведінки. - хруснув вафельним ріжком, трохи відкривши погляду загострені ікла, схожі на вампірські. - Як тільки мені захочеться тебе побісити, я одразу проявлюсь.
- Цинік. - фиркнула.
- Під стать тобі. - парирував, покінчивши з ласощами. Піднявся і ефектним жестом зняв піджака. Приземлившись на попереднє місце,  закинув руку мені за спину, зіпершись на спинку лави і підсунувся ближче. - Нам варто перестати докоряти одне одному всілякими дрібницями. - от паршивець, до чого він хилить?!
- Добре. - легко погодилась і щоб якось збити з цього павича флер спокуси, тицьнула морозивом в кінчик його носа. - Тільки аж так не липни до мене, ми ж на людях.
Це треба було бачити - у Ладомира на обличчі був вираз а-ля "System errоr".
Я знову розсміялась, а він, вийшовши із заціпеніння, приєднався до мене
Перехожі на нас обертались, але на цей раз мені було байдуже - я була  по-справжньому щаслива.