Говорячи про возвишене, не можна не згадати альмаматір.  Школа стала моїм другим домом ще до того, як я приєдналась до струнких рядів першокласників, позаяк зірки стали так, що я народилась в сім'ї вчительки - моя мама, Анастасія Володимирівна, викладає математику у старшій школі гімназії номер 13,де мені випало провести найкращі роки свого життя.
Школа зробила з мене всезнайку до мозку кісток - синдром відмінниці в'ївся в мене, як іржа в залізо і вперто не бажає з'їзджати з галерей моєї свідомості. Підгрунтя для цього було більш ніж родюче - читала я багато і нову інформацію ковтала пачками, як спраглий - джерельну воду. Додайте до цього тотальне невміння програвати і самооцінку у якої ПМЖ - під плінтусом і майже стовідсотково отримаєте відмінницю з вагоном комплексів. Це паскудство заважало мені жити аж до шістнадцятиріччя. А от в день свого народження я стала перед дзеркалом і сказала:
- Пішли всі до біса, я прекрасна!
Лад поперхнувся своєю улюбленою розчинною бурдою а Філ промахнувся повз диван і приземлився на підлогу.
- Ти серйозно? - в один голос прозвучало питання.
- Більш ніж. - відпрацьованим рухом закручую хвіст на маківці. - А що вас дивує?
Пирснувши, як кошеня в попелі, Лад відставив горня, і змірив мене здивованим поглядом.
- Те, що скільки я тебе знаю, тобі постійно собі щось не подобалось- то вуха, то голос, то ніс. А зараз гоп - і все  подобається! - великі очі, що в м'якому ранковому світлі відливали барвами витриманого віскі хитро примружились, а від нахилу голови в сторону, мідні хвилі спали на обличчя і плечі. - Закохалась чи що?
- Сплюнь і перехрестися. - легенько тицяю вказівним пальцем в його лоб, проходячи повз. Муз схропує, наче породистий кінь і картинно закочує очі. - Просто вирішила щось змінити в своєму ставленні до свого примітивного існування.
Філ переміщується на плече
Лада і по-змовницьки шепче:
- А далі що? В синій колір волосся пофарбує і вовка на плечі наб'є?
Ладомир задумливо потирає вказівним і великим пальцем вже трохи щетинисте підборіддя і ,скосивши вуста в бік співрозмовника, шепче:
- Та хто зна, що в тих постмодерністів на гадці...
Закінчивши вдягати кулон у формі кристалу з місячного каменю, розвертаюся на п'ятках до солодкої парочки і з силою прочищаю горло:
- Гов, я тут, між іншим.
Лад одразу ж схоплюється і починає вдавано суворо бухтіти:
- В тім-то й річ, що ти досі тут, а мала б уже однією ногою в дорозі бути. - він намагається насупити рівні, трошки кошлаті брови, але йому це погано вдається.
Роблю крок, зкорочуючи між нами відстань, і обережно взявши пальцями колюче підборіддя, чмокаю не менш колючу щоку.
- Буду пізно, в мене ще сьогодні танці та інгліш. - минаю застиглу фігуру, намагаючись не розреготатися. Краєм ока помічаю, як тонкі, музикальні пальці тягнуться до місця поцілунку, що міниться від губного блиску у світлі холодного зимового сонця. Вже біля дверей мене наздоганяє фраза:
- Немає управи на цих смертних! Зовсім розпаясалися!

До школи мені чугикати близько сорока хвилин. Ввіткнувши ще не зовсім заюзані "панасоніки" в свої гостренькі, майже ельфійські вушка, я чимчикую на зупинку, звідки їду в Центр. А потім, ще трохи пішки- і моя школа. Її будівлі трохи більше півтори сотні років - спочатку на її місці був маєток польської шляхти, потім там побудували інститут благородних дівиць, у воєнні часи там був госпіталь, а після війни приміщення знову обладнали для навчання.
Заходячи, вітаюся не стільки з черговою, як з Феофаничем - це наш шкільний домовик. Феофанич ровесник цієї будівлі - він пережив усі переобладнання, перебудови і зміни. Такий собі невеличкий дідок з косматими чорними бровами, вусами і бородою, що тягнуться аж до колін, і нечесаною об'ємною зачіскою. Його улюблене місце - коробка дзвінка, що виступає з площини стіни. Він неквапом розвертає голову в мою сторону і його відповідь наздоганяє мене вже на третій сходинці :
- Доброго ранку.
Звісно, йому нікуди поспішати, а мене на четвертому поверсі чекає поки що порожня класна кімната за зачиненими дерев'яними дверима.
Кабінети нам відкривають класні керівники, а наш живе за містом і найчастіше з'являється у школі о 8:10, тому до 8:20 на відчинені двері годі і сподіватися.
Закинувши речі до маминої препараторської, цілую маму і перекинувшись з нею парою слів, вилітаю з тісної комірчинки під обіцянки подарунку ввечері. Двері до класу майже навпроти, тому вальяжно закинувши ранець на найближче підвіконня, я дістаю свою скромну п'ятидюймову лопату і пірнаю у світ "Відьмака".
І ось посередині батальної сцени з річковим гадом, в епічному стрибку, Геральт розвертає голову застигши в стоп-кадрі і голосом мого класного говорить:
- Доброго ранку.
Тріпнувши головою, як сумний ослик, я підвожу очі від сяйливого екрана :
- Доброго, Ростиславе Олександровичу. - і трошки тихше додаю: Звісно, якщо він добрий.
Фізик загадково посміхається і провернувши ключ у замковій шпарині, прочиняє переді мною двері:
- Прошу.
В класі нас навчається аж 25 чоловік, і під юрисдикцію Темного ми потрапили у грудні цього року. Темним його охрестили ми з Сандрою, за неймовірну схожість із серіальним Румпельштільцхеном. Та й фізика не далеко пішла від темної магії...
Я завжди любила цей предмет. Мабуть, тому, що завжди любила вчителя. Йому заледве стукнуло 28 і він ще здатний "в'їжджати в наші теми", хоча інколи в нього проскакують фразочки типу : "А коли я був у вашому віці..." Я щось на кшталт його правої руки, хоча формально старостою не є. Але я представник класу в учнівському самоврядуванні, тому, якщо що, то...
- Шевченко!
Хоча ні, він уникає називати мене на прізвище. Та і на ім'я називає рідко. Словом, я для нього - майже Воландеморт. Тільки такий, ручний зовсім.
- Даряяяяя!
До кабінету залітає Сандра. На ходу тицяючи мені до рук подарунок, силкується мене придушити в обіймах. Але "врагу не сдается наш гордый "Варяг""! Відклеївшись, посміхаюсь і чмокаю її в щоку.
- Дякую, люба!
І тут до класу заходить він - моє нічне жахіття. Інертний, грубий, неотесаний, бидлуватий...
- Шо ти, Дарина? - застигає кроки за два від мене. - В тебе шо, днюха?!
Киваю, по інерції продовжуючи посміхатись.
І тут, попри всі наші розбіжності, суперечки і лайки, попри взаємні цькування, він бере і обіймає мене. Отак просто.
- Ну, всього найкращого тобі. І шоб всілякі типу мене мозок не виїдали.
Філ, спостерігаючи за цією сценою з напіввідкритого наплічника тихо хіхікає:
- Вік живи - вік учись жити...

І тут я зрозуміла, що до біса всі мої знання і розум - такого феномену, як людина не здатен осягнути навіть найвеличніший кібер-інтеллект.