Іноді Лад довго не з'являється. Нічого не пояснивши, просто щезає, залишивши мене на самоті з власною безпорадністю. Тоді, будь-яка спроба щось написати закінчується істерикою і ,як мінімум , однією зламаною ручкою. Відчуття спустошення повністю поглинає, і складається враження, ніби весь світ раптом вирішив тебе забути.

Тоді було літо. Яскраве палюче сонце заоохочувало цілими днями ліниво валятись десь у затінку. Але моя мама не з тих, хто йде на повідку примх погоди. Тому вона зібрала групу і за традицією, що склалась років три тому, відправилась у табір.
Я завжди любила ці поїздки. Вони були пригодами у житті дитини, вихованої в рамках незрушного урбанізму. До того ж, у таборі був досить різноманітний надприродний контингент, що змушувало з нетерпінням чекати цих вояжів, так само як передбачення знайомств з новими людьми.
Лад зник за день до відправлення. Цілий тиждень я ходила сама не своя. Мені неабияк пощастило, що мама списала це на адаптаційний період, тому не сильно присікувалась до мого кислого виразу обличчя.
Того вечора, відправившись вішати випрану білизну на мотузки за корпус, я затрималась і сіла на бетонний подіум, який раніше виконував роль ґанку чорного ходу. Від паркану табору мене відділяло якихось три метри - за покоцаним часом і мохом рядочком ажурних піщаникових плит тягнулась курна асфальтована дорога, за якою починався неораний степ. Майже дві години пішки до найближчого населеного пункту. З-за крон беріз, поміж якими були натягнуті мотузки, визирали зорі. Якщо добряче задерти голову, можна було побачити Велику Ведмедицю.
- На зорі дивишся, Дарко?
З-за стрункого білого стовбуру вийшла мавка в довгій, аж по литки, льоновій сорочці і в вінку з гілля плакучої верби. Її звали Дана, точніше, це ім'я їй дала я. Ми часто розмовляли, коли в мене знаходилась вільна хвилинка - я розповідала їй про життя людей, а вона мені - про життя містичних істот.
Дівчина присіла поруч, перекинувши довгі зеленкуваті коси на один бік.
- Що там твій натхненник? Не надумав повернутися? - смарагдові очі з цікавістю свердлять мене, норовлячи знайти деталь, за яку б можна було вхопитися.
Зітхаю.
- Ні, а чого ти...
Договорити я не встигаю - Дану ніби вітром здуло. Роззирнувшись у пошуках співрозмовниці, здивовано стенаю плечима.
- Дивно...
- І не кажи.
Мене заледве не підкидає вгору, і я поглядом загнаної лані різко пориваюся до темряви, за стовбуром одного з дерев, яка раптом вирішила зі мною погодитися.
- Хто ти, голос в ночі? - кутик вуст нервово смикається, вигинаючись в майже істреричній посмішці. Якщо хтось з загону чув мою розмову з мавкою, то Штірліц приречений на провал.
- Я та сила, яка діє на зло, але завжди творить добро. - з тіні вийшла висока постать. То був темноволосий чоловік в чорних, трохи потертих джинсах і білій сорочці навипуск з двома розстебнутими верхніми ґудзиками. Довгі лискучі пасма зібрані в низький хвіст, шкіра бліда, а в очах - темінь найглибших закутків морського простору. Полегшення від того, що це не мій колега по загону, змінилося заціпенінням. Та невже це сам...
Нервово хрустнувши шиєю, я вичавила з себе приязну посмішку.
- Пан Мефістофель, якщо я не помиляюся?
Чоловік підступив на крок ближче і зіперся плечем на найближче дерево.
- Я завжди цінував розум понад зовнішність. А тебе, я бачу, природа і тим і тим наділила в однаковій мірі.
- Облиште лестощі. - голос зрадницьки тремтів. - Що ви хотіли?
- Нічого. - неквапом відштовхнувшись від дерева, він завернув на коло почоту довкола моєї скромної персони. - Я тут відпочиваю. Так само як і ти.
Чорт, він хоче, щоб у мене косоокість розвинулась? А на потилиці в мене очей нема.
- Я чув, твоя муза халатно виконує свої обов'язки. - стишено лунає з-за лівого плеча. Сильні пальці змикаються на плечі, тягнучи назад - в спину дмухає холодом, лопатки наче спираються на кам'яну прострілу стіну. Перед очима темнішає. Тихий голос продовжує провадити :
- Я міг би допомогти тобі. Але нічого не роблю просто так.
Кокон мороку поглинає мене повністю. Я опиняюсь у невеликій, аскетично умебльованій кімнаті. Письмовий стіл, ліжко, стілець, і велике крісло аккурат навпроти мене, в якому розмітстився Спокусник.
- Я не буду просити тебе віддати мені свою душу. Натомість, я пропоную тобі взаємовигідний союз: я буду допомагати тобі творити, а ти станеш кимось на кшталт моєї супутниці життя. - він сплітає пальці в замок, зіпершись ліктями на бильця крісла.
- Це була пропозиція руки і се... Ой. - примружившись, змірюю демона поглядом. - У вас же його немає. Пропозиція руки і влади?
- Приблизно. - він піднімається з крісла і опиняється в якихось сантиметрах від мене. В блакитних очах зорить лукавство. - То як? Ти згодна?
- Пане Мефістофіль, у нашій країні розбещення неповнолітніх заборонено законом. Тому, моя відповідь заперечна.
Я з завмиранням чекала вибуху гнів, крику, якихось тортур, але демон лише посміхнувся.
- Ти мені подобаєшся. Розумна, гостроязика... - він знову обійшов мене півколом і схилившись над моїм вухом прошепотів:
- Я безсмертний, я можу чекати. Подумай над моєю пропозицією.
Я вже збиралась щось відповісти, як з боку протилежної стіни почулось;:
- Відійди від неї!
Спалах - і навколо знову звичні пейзаж: берези, старий чорний вхід і залізобетонний п'єдестал.
А прямо переді мною, за два кроки лишень стоїть Лад - розпашілий і розхританий, але такий рідний...
Демон за спиною зверхньо пирхнув:
- Не буду вам заважати. - і тої ж миті щез.
- Лад... - пролопотіла я, роблячи крок вперед, але зашпорталась і впала прямісінько в його обійми. Від нього звично пахло кавою і корицею, але в цей звичний дует вплелися різкі нотки алкоголю.
Неохоче відступивши, зазираю в очі.
- Лад, ти п'яний?
Муз зніяковіло відводить погляд, повертаючи голову на бік, і мимохіть погляд натикається на слід жіночих губ на бездоганній мармурово-білій шиї. Хвиля обурення з клекотом піднімається з грудей, але в горлі стає комом сліз. Треба йти. Ні, бігти, скільки стане сил! Нагору, східцями, а там - подушка і сон . І забутись! Будь-що забутись. А на ранок це здасться нісенітницею кошмару. І нічого більше.
От тільки у скронях стугонить несміливе "Даро" , кинуте услід...