Ранок у Міли був важкий. Голова боліла, хотілося пити, у шлунку спазми. Якось мало-помалу вона прийняла душ, випила чай, пігулку від голови і зібралася на роботу. Мутно згадувала вчорашні посиденьки з Лізою. Ліза на роботу не вийшла. Олександр не приходив до Міли, вона через це сумувала. Анжела помітила, що щось не так і тихо собі посміхалася. Після обіду Міла налаштувалась поговорити з Олександром, але не знала як розпочати розмову. Він теж хотів поговорити і порозумітися з нею.
– Алло. – тремтячим голосом відповіла Міла на дзвінок Саші.
- Зайди до мене, будь ласка.
– Зараз. - вона так і так збиралася зайти.
Постукавши у двері його кабінету, вона зайшла. Він підвівся з-за столу, підійшов до дівчини, злегка торкнувся її руки. Міла трохи здригнулася.
- Я хочу...- вони одночасно почали.
- Говори, - продовжив Олександр.
- Ні, ти. - вона відчула себе у якомусь фільмі.
- Добре. Міла, мені важко говорити. Я не знаю, як правильно підібрати слова. Почнемо з того, що на озеро я нікого не возив, навіть Віолу. Про нього знає лише Валєра і вже ти. Про таємне місце  в озері  - тільки ти. Я хочу, щоб ти зрозуміла- я не граю з тобою. Я розумію, що про мене ходять чутки. я не заперечуватиму, що вони брехливі, але вони в минулому. - він сильніше стиснув її руки, - ти мені дуже дорога.
Вона дивилася йому в очі і вірила. Трохи ближче підійшла і прошепотіла:
- Ти мені теж. - ніжно поцілувала його в куточок губ.
Він обійняв її, і прошепотів у відповідь:
- Я втрачаю голову від тебе, я закохаюсь у тебе.
Вони злилися у поцілунку. У цей момент їм хотілося втекти від усіх подалі.
- Вибач, що зіпсувала вчорашній день.
– Головне, що ми разом.
Вони подивилися один одному в очі з усмішкою, сповненою любов'ю.
Без стуку увійшла Анжела. у неї ледь щелепа не відпала. Міла та Олександр швидко відхилилися один від одного.
- Що, тут, від-бу-ва-ється? - Анжела кипіла.
- Що не так? Щось трапилося? - Олександр сухо запитав.
Анжела не знала, що сказати і звернулася до Міли:
– Ти! Зайди до мене зараз!
- Вона не може, так, як мені потрібна зараз. Робочі моменти. - він спокійно сказав.
Анжела, мало не плюючись отрутою, вийшла.
- Ого, що ж буде? - проторотовала Міла.
Олександр підійшов ззаду, обійняв її, поцілував у щоку, підборіддям уперся в її плечі і сказав:
- Біситися буде. Але ти не хвилюйся, я це вирішу.
Міла повернула до нього голову, цмокнула у носик.
- Може втечемо? - він промуркотів.
– Може, але не сьогодні. Треба працювати. Я пішла.
- Стривай, я з тобою. Зайду до боса. – остання фраза пролунала єхидно.
Міла пішла до себе, а Олександр до Анжеліки.
- Можна?
- Робочі моменти вже вирішили? - саркастично відповіла Анжела.
- Не зовсім.
- Не сумнівалась.
- Припини. Все що ти побачила, я можу лише вибачитись за робочий час і не більше. І не чіпай Мілу. Ти мене знаєш.
- Що, дівчинка злякалася?
– Вона більш відповідальна до роботи, ніж я. Я ж можу і піти, мені байдуже, ти знаєш. - з цими словами він вийшов.
Анжеліка стояла, як укопана. Вона не хотіла, щоб Олександр звільнявся. Вона швидко зателефонувала так званій подрузі - Віолетті, щоб розповісти, що тут відбувається.
Олександр тим часом зазирнув до коханої.
- Привіт. - з усмішкою він підійшов до дівчини.
- Привіт. Начебто вже бачилися. - вона піддалася до нього.
- Ти така гарна.
– Ти теж нічого так.
- Ось як? Хм...
Він хотів її поцілувати, але вона відхилилася.
- Досить драконити Анжелу.
- До речі, про неї. Якщо хоч слово скаже за ту мить, що вона бачила, скажи мені. Добре?
- Добре.
- Я піду? А то знаходиться біля тебе і не цілувати важко.
- Іди.
- Після роботи я тебе вкраду.
– Куди?
- На край світу.
- Домовилися.
Без п'яти п'ять зайшла Анжела до Міли. Дівчина напружилася.
- Міла, мені потрібна твоя допомога.
– Зараз?
- Так.
– Але вже кінець робочого дня.
- Будь ласка, мені більше нема до кого звернутися. - таким ласкавим голосом сказала начальниця.
Міла не стала відмовляти.
– Що там у вас?
Анжела завантажила її паперовою роботою та пішла додому.
Олександр сидів у машині і чекав на свою кохану, але вона не виходила з роботи. Тоді він подзвонив їй:
- Міл, ти вийшла через чорний хід, щоб я тебе не викрадав?
- Вибач, Анжела завалила мене новою роботою.
- В сенсі? Якою?
– Перебрати її папери.
- То вона додому пішла.
– Як? Вона ж сказала, що в кабінеті попрацює. Отож... Гаразд, ти не чекай на мене, я годинку попрацюю і додому.
- Я можу допомогти.
- Я думаю, разом робота не піде.
- Тоді я чекаю на тебе через годину. І не обговорюється.
- Добре.
Через 20 хвилин Саші хтось зателефонував і повідомив, що його мати у лікарні. І він поїхав,  зателефонувавши Мілі:
- Сонечко, вибач, мені треба їхати. Мама у лікарні.
- Боже! Що з нею?
- Не знаю. Потім подзвоню.
- Добре, їдь.
Міла просиділа 2 години та пішла додому.
Вона хотіла зателефонувати до Ніни, але боялася. Вона не знала у якому стані та. Пролунав дзвінок .
– Алло.
- Вибач, що довго не дзвонив. Ти вдома вже?
- Так. Що з Ніною?
- Нічого страшного. Підвернула ногу. Вона вже вдома.
– Фууух. Слава Богу, нічого серйозного.
- Угу. Я хочу побачити тебе.
- І я.
- Може, я приїду. Просто кіно подивимось.
- І проспимо на роботу?
Олександр не став на неї давити. боявся налякати.
- Дообре. Тоді відпочивай. Добраніч. Цілую.
- Цілую.


Анжела попивала вино у кріслі і кусала губи. Їй зателефонувала Віола.
- Хай. В мене ідея.
- Говори.
- Давид Ахметов.
- Що Давид Ахметов?
- Ну, його автосалони. Домовися з ним зробити йому рекламу.
- Він не захоче, та й навіщо.
- Анжела! Включай мізки. Давид-дівчата. Хто перед ним встоїть? Тим більше, наша провінціалочка.
– А це ідея. Але він навряд чи захоче витрачати на нас свій час.
- Ви ж старі знайомі. Запропонуй йому Мілу. Він свіженьких любить.
- Добре. Спробую. Дякую. – Анжела поклала слухавку.
Вона була схвильована.