З самого ранку Олександр прийшов до Міли.
- Добрий ранок. Як твій настрій?
- Нормально. - але чомусь вона нервувала.
- Сьогодні все в силі? - продовжував генеральний директор.
- Так звичайно.
- Тоді, гарного дня, - м'яко посміхнувся він.
- Спасибі і вам теж.
При виході Олександр натрапив на Анжелу.
- Олександр?
- Доброго ранку, Анжела.
- А-а-а що ти тут робиш? - запитала в нього і подивилася на Мілу.
- В сенсі? Адже ми на роботі?
- Ну, тааак.
– Ось і обговорювали робочі моменти з Мілою. До речі, ще, Міла, зайди до мене після обіду.
- Добре. - Міла спостерігала, як із начальниці сипалися іскри.
Олександр пішов, а Анжела пильно дивилася у вічі Мілі.
- Про що ви з ним говорили? Про які такі робочі моменти?
Міла забарилася, але швидко зрозуміла.
- "Стиль", е-е-е, про те як зняти рекламний ролик.
- І що вирішили? - недовірливо запитала Анжела.
- Що вирішили? - заплуталася дівчина.
- Як зняти ролик, що вирішили щодо цього? - вже кипіла начальниця.
- Ааа, так поки нічого, тому й вирішуватимемо кожен у себе, а потім я зайду до Олександра після обіду і ми обміняємося ідеями.
- А я? Чому без мене?
- Я не знаю. Чому ви в мене питаєте?
- Гаразд, - зітхнула Анжела, - добре. Після обіду зайдеш до мене, разом підемо до Олександра.
- Добре.
До обіду було затишшя, ніхто крім Лізи не відвідував Мілу. Після обіду вона не встигла вийти з кабінету, як залетіла Анжела.
- Ти йдеш?
- Так.
Вони зайшли до гендиректора разом. Анжела швидко прилаштувалася до нього, Міла ж сіла напроти них. Олександр був трохи здивований появою начальниці.
- Анжела, вибач, ти з якогось питання чи...?
- В сенсі? Ти ж сказав зустрітись після обіду.
- Я лише Мілу покликав.
- Не зрозуміла. Я тут начальниця чи хто? Олександр? Чи ви тут не роботу обговорюєте? Я хіба не маю бути в курсі?
- Ти про що? Анжела, ти мені не довіряєш? З якого часу ти береш участь у процесі зйомок? Ти завжди вже дивилася підсумок. В чому проблема?
- Гаразд. Звичайно, я довіряю. Просто, цього разу, я хотіла спостерігати за процесом. Ну, але,  гаразд. Якщо знадобиться моя допомога, ви знаєте, де мене знайти. Я пішла.
Вони мовчки провели поглядом Анжелу.
- Що це було? - запитав Олександр.
- Коли ви сказали, щоб я зайшла до вас після обіду, то Анжела сказала, що піде зі мною. Вибачте, я не могла їй перечити.
– Зрозуміло. не переживай,   все   нормально,     вона ж тут     начальниця. Так, гаразд. - він вказав місце біля себе, - давай подивимося варіанти щодо реклами.
Вони засиділися на роботі. Не помітили, як швидко минув час.
- О Боже! - скрикнула Міла.
- Що таке?
- Вже пів на сьому, а мені ще зібратися.
- Нічого собі. Але ти не хвилюйся, я підвезу тебе. Ідемо.
Оскільки Міла жила недалеко від роботи, їхня поїздка зайняла лише 5 хвилин.
Дівчина вийшла з машини та поспішила додому. Олександр викрикнув:
- Я заїду за тобою о 19:40!
Міла швидко прийняла душ, висушила волосся. Одягла ніжно бежеву сукню до колін з легким вирізом декольте. Воно гарно підкреслювало її фігуру, її вигини тіла. Взула чорні туфлі, накинула чорну сумку-клатч. Подзвонив її телефон, це був Олександр.
- Ти готова?
- Так.
- Я чекаю.
Міла вийшла, а він галантно відчинив їй дверцята автомобіля. По дорозі Олександр час від часу поглядав на неї.
- Гарно виглядаєш.
- Дякую. - вона збентежилася, - ви теж.
У відповідь Олександр лише мило посміхнувся.
На ньому були сині джинси та вільна, легка, сіра сорочка.
Вони прибули до ресторану.
- Саша, я рада, що ти прийшов. і Міла, ти така чарівна. - з усмішкою зустріла їх Ніна.
- Доброго вечора, Ніно. Ви теж чарівні. - привітно відповіла Міла.
Олександр лише посміхнувся і мовчки поцілував маму. Їхню компанію швидко доповнила Анжела.
- Олександр, Ніна, як вам вечірка?
- Дякую добре.
Тут заграла повільна пісня. У Анжели загорілися очі в очікуванні. Вона думала потанцювати з Олександром, але він запросив Мілу.
- Міла, перший танець за тобою, бо ти головна сьогоднішнього свята.
І вони закружляли в танці. Чомусь у обох вилітало серце з грудей. А в Анжели сипалися іскри з очей. Здавалося, що вона розчавить руками келих із шампанським, та ще й Ніна вирішила підлити олію у вогонь:
- Гарно виглядають, правда?
- Що-що? - у Анжели округлилися очі.
- Танцюють говорю красиво. Ти хіба не згодна?
- Тут усі гарно танцюють.
- Анжела, бережи свою гідність. Ти ще знайдеш собі, необхідну для життя, людину. Ну, не в його стилі ти.
- А ця, значить, у його?
- Йому видніше, а не мені.
- Ніно, я вам чимось не догодила?
- З чого ти взяла. Я не проти тебе, люба, але не мені ж вибирати пару для Саші. Але на тебе дивитись боляче. У тебе на фірмі всі говорять про те, як ти бігаєш за моїм сином. Де твоя гордість?
- Ніно, вибачте, але мені треба вийти.
Вона кипіла від злості, а Ніна мило посміхалася, дивлячись на сина. Після танцю вони підійшли до Ніни.
- А де Анжела? - запитала Міла.
- Пудрить носик. Випийте шампанського.
- Мамо, я сік, я на машині.
- Ой, як завжди. Міла, я вам по секрету скажу,  Саша не любить усі ці вечірки,  тому й на машині їздить, щоб швидше додому поїхати.
- Мам, не починай. Дівчата вибачайте, мені дзвонять.
- Ооо, вже натанцювались? - раптом повернулася Анжела.
— Вибачте, щось не так? — занервувала Міла.
- Та все так. Ніна, а де Саша?
Їй на автоматі відповіла Міла, а не Ніна.
- Йому подзвонили.
- А ти його особистий секретар? - не вгамувалася Анжела.
- Припини. - заступилася Ніна, - ти напевно більше не пий шампанського.
Щось у Анжели в голові перемкнулося, їй трохи навіть соромно стало:
- Вибачте. - вона відійшла до барної стійки.
- Ніна, вибачте, я мабуть піду подихаю трохи повітрям.
- Добре, люба. Не зважай на свою начальницю, вона випила зайвого.
- Добре.
Коли Міла пішла, Олександр повернувся.
- А де Міла?
– На вулицю вийшла.
- Я теж піду.
- Іди, синку. - Ніна поплескала його по плечу.
Коли він вийшов на вулицю, то помітив, що Міла сідає у таксі. Тоді Олександр швидко гукнув їй:
- Міла! Ти куди?
- Я додому. Не для мене ці вечірки.
- Почекай. Я відвезу тебе.
- Ні-ні, не треба. Ви залишайтеся ще, не треба через мене їхати.
- Справа в тому, що я також не дуже люблю вечірки. Отже, все нормально. Поїхали.
- Добре.
Вона відпустила таксі та сіла в машину Олександра.
- Мені здалося, що Анжела вас ревнує.
- Ну і нехай.
- Як це?
- Міла, я знаю, що вона відчуває до мене, але я не даю їй приводу. Я вкотре уникаю її. Я не винний, що вона не розуміє.
- Може, їй треба прямо сказати.
- Може. Може й скажу. Якщо чесно, я боюсь її імпульсної реакції.

Вони ще довго їхали, розмовляли, і тут дівчина зрозуміла, що не додому їде.
- Олександр, куди ми їдемо?
- Ти хочеш додому?
- Ні, тобто так, еммм, не знаю ... але все-таки.
- Зараз побачиш. Не бійся.
- Я не боюся.
Вони приїхали на якусь галявину.
- Де ми?
- Ідемо.
Вони підійшли до маленького озерця. Місяць відсвічував воду. Навколо водоймища були дерева, ялинки. Злегка подував вітерець, вигляд був чарівним.
- Як гарно. – сказала Міла.
- Подобається?
- Угу.
– Я часто сюди приїжджаю. Тут якось спокійно, затишно.
- Тут справді неперевершено. – вона посміхнулася.
Він дивився на її посмішку. І якщо Мілу заворожував вид на озеро, то Олександра заворожувала вона.
- Ти змерзла?
- Ні, не дуже. Але, мабуть, треба вже їхати.
- Добре, ідемо.
Вони розвернулися, щоб йти, але Міла спіткнулася об камінь і мало не впала. Олександр швидко підхопив її. Вони завмерли, дивлячись один одному в очі, їхні губи були надто близько, майже торкалися.
- Ти тремтиш. - прошепотів гарячим диханням Олександр.
- Так? Мабуть від холоду. - ледь вимовила вона.
Ще б секунду і вони поцілувалися, але у Олександра задзвонив телефон.
- Вибач, підемо в машину.
Міла сіла. Олександр відповів на дзвінок:
– Ало.
- Ти де пропав? - нав'язливо запитала напідпитку Анжела.
– Додому поїхав. Втомився.
- Ааа, ясно. І Міла втомилася?
- Мабуть. У тебе все?
– Ні.
- Анжела,  я спати хочу. Добраніч.— поклав трубку і сів за кермо.
- Щось трапилося?
- Ні, нічого важливого. Ти зігрілася?
- Так дякую.
Він підвіз дівчину додому і на прощання сказав:
- Міла, у мене до тебе пропозиція.
- Яка? - здивувалася вона.
- Давай на ТИ?
- Але на роботі не так зрозуміють.
- Ну, тоді давай замежами роботи. Домовились?
- Добре.
- На добраніч, Міла.
Цієї ночі вони не могли заснути, їхні думки були одне про одного. Тільки вони про це поки не здогадувалися.