(18 років тому)
Темна прохолодна літня ніч. По вулиці столиці, кваплячись, кудись біжить молода жінка в затертій чорній накидці. Її обличчя та волосся було сховане під капюшоном накидки. Вона перебігала від одної будівлі, забігала у вузенькі темні вулички та переховувала у себе за накидкою своє новонароджене дитя. Тим часом вздовж головної вулиці Авердішу метушливо бігли королівські вартові.
- Обшукайте кожну вулицю! Кожен будинок! Вона не могла втекти далеко!- прокричав один із старших офіцерів.
- Але чому ж ми маємо гнатись за королевою?- спитав захеканий вартовий.
- Ти мене питаєш, довбню? Хіба не знаєш, що сьогодні вечором короля Карлоса було убито його ж братом? Принц Ернест сам себе коронував й тепер наказав спіймати королеву Амелію з новонародженим принцом Рональдом! Королеву привести до нього, а немовля убити на місці! Якщо не виконаємо наказ, швидше за все будемо страчені!
- Але як це так запросто ми можемо убити ні в чому невинне дитя?- перелякано запитав знову вартовий.
- Та цьому само-коронованому покидьку байдуже! У нього є усі причини убити малого принца, адже той законний спадкоємець трону! Усе не питай мене більше ні про що! Йди шукай утікачку!
Поки вартові сперечались королева Амелія разом зі своїм новонародженим сином уже встигла забратись у віз одного із дрібних торговців під накриття й покинути таким чином столицю. Вона дуже сильно переживала та боялась, проте їй пощастило, що торговець їхав саме до портового містечка Крель. Уже через деякий час жінка разом з немовлям опинилась у Крель. Там вона вкрала з хлібобулочного прилавку кілька хлібин аби у довгій дорозі мати чим відновити сили. Малюку потрібно материнське молоко, без нього він довго не протягне. Амелія має, бажає за будь-яку ціну вберегти сина. Самій не врятуватись, то хоч сину зберегти життя. Невдовзі вона вийшла в широке поле, звідки вже пізньої ночі нарешті дісталась до села та постукала в двері хатини доброго друга свого померлого чоловіка - у двері коваля Джо Дермана.
- Що трапилось, Амеліє? Чому ти тут? Чому сама? Де Карлос та вартові?- здивовано спитав Джо, тільки відкривши двері та глянувши на раптову гостю.
- Не... Вечором два тижні тому Ернест убив Карлоса та захопив владу у всьому королівстві... Я ледве утекла з Авердішу разом з ним... - витягнула малюка з під накидки та показала його ковалю.
- Це Рональд, наш з Карлосом синочок. Він народився зранку два тижні тому, саме в той день, коли загинув Карлос. Дуже прошу подбай про нього....Благаю! Він повинен вижити... Будь ласка зроби це заради мене та доброї пам'яті про Карлоса! Рональд єдина надія нашого королівства! Прошу тебе...- благала Амелія зі слізьми на обличчі.
- Гаразд. Я потурбуюсь про нього. Він буде рости разом з моїм прийдешнім малюком. Моя дружина скоро має народжувати. Може і ти залишишся з нами? У нас місця вдосталь.- чоловік обережно узяв малюка на руки.
- Ні, я не можу залишитись. Ернестові солдати уже шукають мене по всьому королівству. Вони рано, чи пізно найдуть мене тут та вб'ють Роні. Я краще піду, а ти, якщо твоя ласка, виховай його гідною людиною. І на останок прошу, розкажи усе Рональдові у день його шістнадцятиріччя, до тих пір мовчи. Усе, прощавай!- Амелія зі слізьми на очах поцілувала свого синочка в носик та щічки.
- Прощавай, мій маленький! Прощавай...Вирости сильним, розумним та сміливим. Й пам'ятай лиш одне, залишайся завжди людиною... Усе, прощавай!- Амелія востаннє поцілувала своє дитя та пішла геть, не зупиняючись, навіть чуючи плач своєї дитини.
- Пробач мене, Рональде. Але так буде найкраще для тебе.
Джо хотів запитати у Амелії, чому він повинен не розповідати Рональдові про його походження до шістнадцяти років, проте не встиг й слова мовити, як та зникла з очей. Чоловік залишився сам із немовлям на руках й просто не міг повірити, що його найкращий друг загинув й зараз він тримає на руках його сина. Через кілька хвилин мовчазної тиші, коваль все ж повернувся у середину свого будинку до вагітної дружини та усе їй розповів.
(13 років тому)
З тієї страшної ночі пройшло п'ять років. Дружина Джо, одразу через тиждень після появи Рональда у їхній сім'ї, народила ковалю сина, проте пологи були тяжкими й вона на жаль померла. Джо залишився сам з двома малюками на руках. Проте він не впав духом й самотужки став піклуватись про свого рідного сина Маркуса та про сина найліпшого друга Рональда. Того ж тижня до коваля прийшов вірний Амелії слуга зі замотаним у тканину мечем короля Карлоса та запискою від нього ж. У записці було написано ось що:
"Дорогий Джо, пишу я тобі у дуже не спокійний час. Я підозрюю, що Ернест задумав вчинити щось лихе. Він увесь час намагається потоваришувати з командуванням армії та варти. Будь ласка, якщо зі мною щось трапиться, передай за можливості мій меч моєму синові Рональдові. Це родова реліквія, вона передається у нашій сім'ї від батька до сина. Тому я й прошу передати його моєму синові. Скоріше за все, коли ти отримаєш цей лист, я вже буду мертвий. Тому це можна вважати моїм останнім проханням.
Твій товариш
Король Карлос фон Едерн "
Джо прочитав записку з тугою в очах, дістав меч свого загиблого товариша та сховав його глибоко у скриню з іншими мечами. Коли прийде час, він обов'язково передасть його Рональдові.
Проте Джо був не зовсім самотній.Односельчани усіляко підтримували батька-одинака: місцевий фермер приносив молоко, аби було чим годувати малечу, деякі жінки наглядали за дітьми поки коваль працював у кузні. Одним словом кожен мешканець села допомагав Дерману як міг.
Наразі малеча трохи підросла й бігала гратись з іншими дітьми. Маркуса постійно ображали хулігани та Рональд його захищав, проте й сам отримував добрячих стусанів. Тому у наслідок цих здибанок обидва хлопчака приходили усі в синяках та пилюці. Маркус тихо рюмсав, а Рональд постійно запитував: " - Чому їм усе сходить з рук? Хіба їхні батьки не можуть їх як слід покарати? Чому вони ображають слабших? Це зовсім не чесно!" Джо часто ходив до батьків малих бешкетників, проте цькування стало ще сильнішим. І тоді він попросив колишнього вояку Пітера навчити Рональда самозахисту, аби той міг дати відсіч кривдникам. Невдовзі півроку тренувань дали свої плоди й після останньої бійки, де Рональд вже дав здачі, хулігани більше не ображали ні його ні Маркуса. Останній погрожував при нових спробах цькування покликати брата і його залишали у спокої.
Одного разу Рональд разом з Маркусом пішли до лісу по гриби, проте невдовзі вони розминулись й додому повернувся лише Маркус. Хлопчик, шалено вбіг до будинку та кинувши кошик із грибами, кинувся обнімати батька.
-Татечку... Татусю...-плакав Маркус. Джо присів навшпиньки й обнявши хлопчика руками та подивившись на його заплакане личко, запитав.
-Що трапилось, синку? Чому ти прийшов один?
Маркус шмигнув носом й відповів.
-Я...Я пішов з Рональдом до лісу по гриби... Та він...він... Він десь загубився! Я не зміг його знайти...
Джо дуже здивувався та водночас злякався.
-Залишайся в дома, Маркусе! Я знайду Рональда, та поверну його додому.- чоловік тієї ж миті вибіг з дому й направився у сторону лісу. Понад усе він боявся, що з загубленим хлопчиком щось трапилось.
Проте Рональд був цілком у безпеці. Він крокував тільки у перед та під-час своєї невеличкої лісової прогулянки йому траплялись на очі різні лісові істоти. Маленькі гноми переходили вузеньку лісову стежку, несучи на плечах мішки з викопаними коштовними камінчиками. Як тільки вони помітили хлопчика, то хутчіш подались геть. У повітрі літали крихітні лісові феї у квіткових сукенках, проте вони були більш привітними та помаленьку махали несподіваному гостю малюсінькими ручками. Рональд був зачарований красою лісу й продовжував йти у перед. Невдовзі малюк вийшов на велику простору галявину. Посеред галявини було невеличке озерце, а за ним кілька великих каменів, які здавались дитині горою. Як тільки Рональд ступив на галявину до нього збіглись різні лісові тваринки, замість того щоб утікати. Білочки, зайчики, бобрики та навіть олень - усі ці звірі зовсім не боялись маленької людини, наче відчували щось надзвичайне та світле від дитини. Усі лісові мешканці радо забавлялись разом з малюком, аж поки той не стомився та не ліг трохи відпочити.
Джо шукав заблукалого Рональда майже до самого вечора.Та тільки вийшовши на лісову галявину, чоловік побачив, як хлопчик спить схиливши голову на бік сонного оленя. Проте як тільки він забрав хлопчика, усі звірі вскочили та повтикали геть з переляку. Чоловік повернувся разом з малюком додому та поклав його спати у ліжко поруч з братом.
(Теперішнє)
Згадуючи своє дитинство, Рональд бувало засумував та тяжко видохнув. Зараз він зробить те, до чого так старанно готувався цілі два роки. Те, чого так сильно чекають усі мешканці королівства - це революція та повалення влади тирана узурпатора. Хоч як би хлопець не боявся, але йому необхідно це зробити заради власного народу, заради померлих батьків. Тому молодому принцові не слід відступати назад. Вже немає як відступати назад.