Літо. Спека. Діти бігають купатися до річки. Жінки розвішують білизну на вулиці, щоб воно добре висохло під теплим вітерцем. Вартові-гвардійці проводять час у шинку, розпиваючи алкоголь в компанії симпатичних офіціанток, тоді як прості селяни працюють на полі й біля будинку. Ось таке життя в одному селі в районі Кель, що у північно-західній частині Феліра. Тоді як інші райони приходять в занепад від рук людей короля, включаючи столицю королівства Авердиш.
А в кузні з самого ранку кипить робота, вона відчувається у звучанні заліза й ударах молота. Це працює відомий майстер - коваль Джо Дерман. Раніше він кував зброю солдатам і вартовим, отримуючи великий прибуток за свою працю. У народі подейкують, що Дерман викував справжню магічну зброю, єдину у всьому світі. І чутки не брешуть. Джо і справді кував магічну зброю, але в одну мить він перестав виготовляти її. І ніхто не знає чому.
Виглядав коваль, як не дивно, досить належно до свого роду праці. Це був кримезний міцний чоловік з трохи загорілою шкірою, очі ясно сині та темне кучеряве волосся, кородко підстрижене аби не заважати у роботі. Трохи грубі риси обличчя з кримезним широким носом, проте за таким похмурим виглядом ховається справжній дбайливий добряк. З одежини на Джо були вільного крою темні штани, завязані шкіряним ременем на поясі, також довгий шкіряний фартух, у кишені якого він часто любив запихати різні маленькі коштовні камінці, які пізніше стануть прикрасою його ковальських творів (якщо того вимагає замовник). На ногах були звичайні шкіряні сандалі для зручності при ходьбі, а на руках шкіряні рукавиці для роботи у кузні.
Джо має двох синів - Рональда і Маркуса, яких він всіляко намагався залучити до ковальського ремесла. Але хлопченятам зовсім не було діла до ковальства. Рональд мріяв про подорожі по світу і неймовірні пригоди, він вивчав різні карти й мови, читав багато книг про судноплавство, а також навчався фехтуванню в одного солдата, що вийшов у відставку. Маркус складав вірші й марив майбутнім знаменитого поета, хотів відродити минулу велич літератури Феліра і прославити свою батьківщину на весь світ. Але на жаль він нічого не зробив для досягнення своєї мети, та і складати вірші у нього не дуже і виходило. Хлопчик ще не знайшов своє справжнє призначення в житті.
Йшли роки хлопчики росли, розумнішали й водночас ставали усі більш різними. Маркус став добродушним і ніжним хлопчиною, тоді як Рональд серйозним й цілеспрямованим юнаком, який привертає до себе увагу своєю рішучістю і відвагою. Але вони різні не лише характером й внутрішнім світом, але і зовні. Маркус - власник маленького зросту і по-дитячому милого обличчя, з чорним кучерявим волоссям, завдовжки майже до плечей і великими синіми очима. Одягається він завжди по простому - вільна жовта сорочка, одягнена поверх вузьких злегка укорочених штанів, на ногах коричневі прості черевики зі шнуруванням. В цілому Маркус виглядає не на свій вік, хоча він вже шістнадцятирічний.
Рональду поталанило трохи більше з високим зростом, широкими плечима, ясно-каштановим волоссям і зеленими очима. Він міг би причарувати будь-яку дівчину, якби мав на це бажання. Але хлопець комплексує через свою родиму пляму, яка у вигляді маленької фігурки шахового короля. Йому завжди здавалося, що ця пляма занадто виділяє його з натовпу однолітків і він завжди думав про значення її такої незвичайної форми.
У цей цілком звичайний день хлопці, як завжди, допомагали батьку у кузні, носячи сировину для майбутньої зброї.
— Ох, як важко.— стомлено видихнув Маркус, скинувши свою частину заліза на підлогу біля Джо. — Чому це залізо таке важке?
— А ти думав, воно легким буде?— запитав Рональд, теж скинувши свою частину біля батька. —Тобі мускулатуру накачати потрібно. А то таке відчуття, що тебе і дівчина легко повалити на землю зможе.
—Це мені говорить людина, яка сама ледве тримає справжній меч.—трохи грубо відповідає Маркус, подивившись на брата знизу вгору.
—Взагалі-то я хоча б тримаю меч. Та і пару трюків знаю. Показати?— вимовив Рональд, діставши один меч зі скрині.
—Ну давай, покажи мені свою майстерність володіння мечем!— упевнено вимовив Маркус.
Але сварку, яка ледь не розпочалась, зупинив своїм зауваженням Джо, не відриваючись від роботи.
— Тшш! Розкричалися як діти малі! Не робіть гармидер!
—Але, татусю.— жалібно промовив Маркус, але помітивши суворий погляд батька, замовк. Йому не хотілося сперечатися з ним.
—Ніяких "але". Ще раз заважатимете мені працювати своїми безглуздими сварками, не дам кишенькових грошей! Ви мене зрозуміли?—застеріг чоловік своїх синів, одночасно з тим перевіряючи правильність форми нового майбутнього клинка.
—Так, тату!— відповів Рональд, розім'явши втомлені руки. Йому треба чим швидше купити нові рукавички, адже старі вже занадто протерті, щоб їх далі використовувати для роботи. Ось чому юнакові невигідно залишитися цього місяця без кишенькових грошей.
—Звичайно, таточко.—відповів Маркус, похнюпивши погляд в підлогу.
—Тепер можете йти. Спасибі, що допомогли мені сьогодні.— подякував синам Джо й коли ті пішли знову, почав бити молотом по розпеченому залізу.
Хлопці пішли по своїх справах. Маркус втік в сад, де він любив слухати спів птахів. А Рональд пішов до своєї кімнати, знову поринути у світ морських пригод. Проте, увійшовши до кімнати, він побачив на столі незнайому книгу і взяв її в руки.
—Звідки тут ця книга? Не пам'ятаю щоб я ходив у бібліотеку за книгами. Може це подарунок від тата на моє шістнадцятиріччя ? Гаразд, потім запитаю в нього.— подумав хлопець й сів в крісло, відкрив книгу та почав читати. Читав дуже уважно і довго, по кілька разів перечитуючи. Книга зацікавила юнака, а тим часом його родима пляма несподівано почала видавати біле сяйво. Дочитавши, хлопець закрив книжку й пішов до батька, який покликав його. Книга була не про пригоди й великі подвиги, а про правила головної настільної гри Феліра —гри в шахи.
Прибігши в кузню, де Джо цілодобово працював, хлопчина запитав.
—Ти кликав мене?
—Так, кликав я тебе тому що...— але коваль не встиг договорити, оскільки з вулиці почали лунати корики. Відкривши двері, батько та син застигли на місті від подиву. По вулиці їхала банда розбійників, деякі з них виламували двері будинків і відбирали у жителів усі гроші та інші дорогоцінні речі, які можна було продати й заробити грошей.
Одна жінка, тримаючи на руках немовля, благала на колінах повернути її заощадження назад.
— Будь ласка, благаю, поверніть гроші! Моя дитина дуже хвора і вони потрібні їй на лікування. Будь ласка. благаю вас!
—МОВЧАТИ, БАБО!—крикнув розбійник і штовхнув зневірену жінку рукою. —Яке нам діло до твого недомірка, а? Вірно, НІЯКЕ!
Від переляку малюк на руках жінки прокинувся і почав дико плакати.
Споглядаючи за цим, як сильний принижує слабкого, як розбійники творять хаос й безлад, в серці юного Рональда уперше в житті зявилося досить сильне негативне почуття. Він побіг шукати вартових, що завжди чергували біля меж села. Вони мали слідкували за тим, щоб у село й на посіви не забігали дикі звірі. Знайшов вартових юнак, як не дивно, у шиноку. Вони пиячили і зачипали офіціанток.
—Будь ласка, допоможіть! Розбійники грабують село! Ви повинні допомогти! Це ж ваш обов'язок допомагати мешканцям села.— прокричав Рональд на весь шинок, щоб чоловіки точно його почули.
—Чого це ми повинні виконувати наказ сільського шмаркача? Ти нам хто, мамуся чи що? Слухай, хлопчисько, шуруй звідси, якщо не хочеш з переломами потім лежати.— гаркнув начальник варти і юнак швидко закрив двері. Тепер все зрозуміло.
Рональд зненавидів нинішню владу, що дозволяє злочинцям робити все, що забажається. Зненавидів і вартових, що тільки пиячать, а толку з них як від мухи. Йому захотілося допомогти світу змінитися. Але чим? Чим він допоможе? Він простий син коваля, який усе своє недовге життя возив залізо і мріяв про морські пригоди. Він такий же безпорадний як і решта мешканців села. Чи може ні? Може щоб змінити світ треба хоч щось робити? Просто сидячи і чекаючи допомоги, нічого не зміниш. ТРЕБА ДІЯТИ!
Рональд швидко взяв один з мечів з кузні й коли розбійники виїхали з села з награбованими мішками коштовностей, сів на коня і поскакав за ними. Він звичайно хотів їх зупинити та повернути вкрадене, але він сумнівався в собі і це головний його недолік. Й це цілком зрозуміло, адже їх цілий загін, а він один. Але зараз хлопця переповнювала дуже велика злість, змішана з презирством і невдоволенням від життя в такій суворій реальності. Тому, наздогнавши розбійників, він зіскочив з коня і підготувавшись оголити меч звернувся до них.
—НЕГАЙНО зупиніться! І віддайте все що вкрали!— вимовив Рональд, із злістю дивлячись на розбійників. Ті подивившись на нього розсміялися.
— І що ти зробиш нам,а шмаркач?— запитав ватажок розбійників, скочивши зі свого коня і штовхнувши хлопця в плече.— Ти такий кволий, що ми легко тебе укладемо і кістки переламаємо. Хочеш?
Ці слова ще сильніше розлютили Рональда і він прокричав, стиснувши кулаки.
—ТА ЯК ТИ СМІЄШ ТАК РОЗМОВЛЯТИ! ЖАЛЮГІДНИЙ РОЗБІЙНИК, ЩО ЖИВЕ ТІЛЬКИ КРАДІЖКАМИ І ПОДАЧКАМИ КОРОЛЯ! У ТЕБЕ НЕМАЄ СОВІСТІ! ХОЧА У ТЕБЕ ЇЇ І НЕ БУЛО! ВІДБИРАТИ ОСТАННЮ КОПІЙКУ У ХВОРОЇ ДИТИНИ ТИ ВВАЖАЄШ БРАВОЮ СПРАВОЮ? ТОДІ ТИ НЕ ЛЮДИНА, А ТАК, ПРОСТО СМІТТЯ! ВІДДАВАЙ ВСЕ НАЗАД І ЙДИ ГЕТЬ ЗІ СВОЄЮ БАНДОЮ ТУПОГОЛОВИХ ВИСКОЧОК!—поки юнак говорив, навколо нього утворився великий потік магії, який тієї ж миті досяг самих небес.
Земля під розбійниками несподівано затремтіла і ті злякавшись, кинулися утікати, кинувши мішки з грошима й коштовностями. Їм раніше не доводилося зустрічатися віч-на-віч з чаклунами, ось вони й втекли геть, рятуючи свої шкури.
Рональд, не зрозумівши чого ті так сильно злякалися, навантажив мішки на свого коня і пішов назад в село. Приїхавши, він побачив радісних мешканців, що зібралися, серед яких були і його батько з братом. Усі люди почали дякувати хлопцю, не вірячи, як йому вдалося змусити розбійників віддати вкрадене. Тільки один Джо знав як саме, адже він побачив з вікна своєї кузні чарівний промінь, спрямований в небеса і тільки він знає про справжнє походження місцевого героя Рональда. Для хлопця зовсім скоро розпочнеться нове досі невідоме йому життя.