(Через 18 років  після коронації Рональда)

             Яскраво світить сонце, на вулиці чути спів пташок. Тиша й спокій. А тим часом у королівському палаці династії Едерн у столиці королівства Авердіші  вельможі готуються до позування найкращому художнику Феліра - Уолдо Третті, який напише портрет королівської родини  й їх найближчих товаришів.

— Ти подивись! Фрідріх, ти знову не  правильно зав'язав хустину на шиї! Ну що  ж  мені з тобою робити?  Будь акуратнішим!— промовила  жінка з каштановим волоссям та у дорогій кремовій сукні. Її волосся було заплетене  у  вільний великий пучок й на голові виблискувала діадема королеви.

—Але ж мамо, мені ця хустка постійно  давить на шию, коли туго зв'язана! Я хочу носити її легко зав'язаною й більше ніяк!— відповів жінці десятирічний хлопчик, у якого також було каштанове волосся, його очі були зелені як  і у його батька. Зрештою, він же принц Феліра  й  має бути схожим на короля.

— Ти такий же впертий як і твій тато!— промовила королева й відчувши легкий поцілунок на своїй щоці, подивилась на свого чоловіка.

— Тихіше, Елеоноро. Залиш його, нехай носить свою хустку як бажає.— промовив Рональд й обійняв свою дружину з сином.

—Як скажеш, любий.— відповіла Елеонора й разом з коханим й  сином увійшла в кімнату, тимчасову майстерню художника, де зібрались усі: сам митець,  їхні найкращі друзі й їх маленька донька  Ізабелла. Останні вісімнадцять років дуже змінили життя усіх членів  організації “Біла Сова”, як й усіх жителів Феліра.

           У свої перші роки правління Рональду прийшлось дуже сильно постаратись, щоб врегулювати зовнішні й внутрішні проблеми королівства. Перш за все, молодий король наказав переплавити усі золоті статуї свого попередника у монети  й витягнути скарби першого короля зі скелі. Наступним кроком  став арешт  усіх членів культу Люциуса й прибічників покійного короля Ернеста фон Едерна. Потім Рональд став налаштовувати міжнародні зв'язки Феліра  й торгівлю, щоб забезпечити свій народ усім необхідним для життя.  А  також став мирним шляхом відновлювати  колишню, ще до вісімнадцятирічного періоду руїни, територіальну цілісність Феліра. У особливо важких випадках приходилось відвойовувати втрачені території силою хранителів фігур. Також  згодом, після забезпечення безпеки королівству, було проведено ряд реформ  зосереджених  на відновлення освіти, медицини, інфраструктури, економіки  й культури королівства. Й ось нарешті  у Фелірі настав мир.

                  Елеонора зрештою  вийшла заміж за Рональда  й  народила йому  двох дітей —  сина принца Фрідріха другого  фон  Едерна й доньку принцесу Ізабелла фон Едерн.  Проте становлення їхніх романтичних стосунків було не легким. Спочатку Рональд зовсім не звертав на Елеонору жодної уваги, але згодом почав проявляти до неї інтерес  й закохався у неї. Зрештою, тепер  суворий  й розсудливий король Рональд  перший фон Едерн  може лише біля своєї дружини й дітей проявити м'якість і ніжність.

              Але й у  решти хранителів фігур  життя сильно змінилось  у кращу сторону, слід зауважити. Роберто став головнокомандувачем флотом Феліра,  а колишні пірати судна “Темна Німфа” його  загоном  морських сил. Проте  у особистому житті  у хранителя коня не все так  добре. Він досі бігає за кожною спідницею  й все ніяк не одружиться.  Маркус  й Аліса  одружилися й тепер виховують синів-близнюків.  Також Маркус  став  придворним ковалем, проте знову   спробував розпочати свою письменницьку кар'єру. Аліса  стала командиром свого власного загону  елітних  військ,  яких навчали так само, як колись  знаменитих асасинів.  Леонард, нажаль,  став як  і його батько колись,  татом одинаком, проте  надає своїй доньці стільки батьківської любові, скільки сам не зміг отримати. Також  Леонард став головнокомандувачем піхотними, кінним   та артилерійським військами Феліра.

         Уолдо уміло   зображував усіх шістьох хранителів  на своєму полотні. І ось раз-по-раз на білому полотні стали проявлятись риси зовнішності   усіх, хто позував митцю: величний та  статний король Рональд; тендітна та  вродлива королева Елеонора; їхні  усміхнені наче два сонечка діти  принц Фрідріх та принцеса Ізабелла; позаду королівської сім'ї  стояв кремезний  та міцний Маркус з легкою щетиною на підборідді; біля  нього  трохи спохмурніла з короткою стрижкою та невеличким шрамом на брові Аліса; з іншого  боку  веселий  та розважливий Роберто  подружньому при-обнімав за плече спокійного вже трошки сивого від постійних стресів Леонарда.  Крок-за-кроком, мазок за мазком  й картина була нарешті завершена.

         Через кілька днів до кабінету Рональда завітав зі звітом  Леонард. Він, на-відмінно від свого несподівано зниклого батька, не вклонявся очільнику країни наче вірний переляканий цуцик. Адже між Рональдом та усіма хранителями досить міцні дружні відносини. Що й не дивно, адже вони усі разом пережили стільки багато всього. Тому усі хранителі поза очима підданих звертаються до Рональда по імені, а не по титулу.

— Рональде, я нещодавно отримав звіт від війська, вартових та  будівельників. Я можу його тобі коротко переказати,  а подробиці ти й сам прочитаєш?—запитав молодик у короля, який сидів прямісінько перед ним.

—Розказуй. Я готовий слухати.— відповів Рональд відкинувшись на спинку крісла й трохи стомлено  потираючи  перенісся. Леонард у ту ж мить взявся за  стисле переказування змісту звіту.

— Так ось, цей звіт надійшов до мене зовсім недавно. Десь учора  в полудень. Наші військові трьома днями раніше успішно повернули останніх мешканців міста Ронде, яких продали у рабство  за правління  вашого дядька. Близько двох тисяч людей нарешті повернулись до своїх рідних на Батьківщину. Рондійці  вельми щиро та несказанно радісно дякують тобі за викуп їхніх близьких з  заслання. Вони обіцяли славити тебе як розумного та справедливого короля  чи не на кожному своєму святковому фестивалі.

— Нехай полишать цю думку! Я  не потребую такого возвеличення. Я  зробив те, що було моїм  безпосереднім обов'язком перед народом Феліру як  короля.

Леонард лиш  зі згодою кивнув головою.

— Також наші вартові затримали останніх темних магів культу Люциуса. Ті довго переховувались  у лісових хащах  недалеко від портового міста Крель.  Наші вартові натрапили на їхній слід після того, як  з  міста Крель почали зникати діти, яких очевидно хотіли навернути до темної магії або принести у жертву члени культу. На зникнення дітей  доклала мешканка Крелю, у якої  зник семирічний син. Після цього наші вартові знайшли  у лісі слід з пташиного пір'я та крові, який привів їх  у печеру де й переховувались рештки культу Люциуса разом з викраденими дітьми. Усю викрадену малечу було повернуто їхнім батькам, ніхто з них не  постраждав. А  темні маги сидять у в'язниці та чекають свого вироку. Також у в'язниці сидить багатій, якого затримали під-час виконання  темного магічного обряду. Очевидно він хотів викликати одного з темних духів собі на поміч, проте йому не вдалося цього зробити  як його вже затримали.

—Це дуже добре, що діти змогли повернутись до батьків цілими та не ушкодженими. А на-рахунок цього  випадку з багатієм, попрошу ще раз  привселюдно прочитати мій недавній указ про заборону використання або вивчення темної магії та застосування артефактів чи амулетів зі енергією скверни. Не можна знову допустити того свавілля, яке чинив культ Люциуса на території  Феліру  у часи вісімнадцятирічного хаосу. Також про-всяк випадок  хай вартові перевірять кожен  знатний та не знатний  дім на наявність будь-якого  темного артефакту чи амулету.— трохи суворіше промовив Рональд. Він ще досі не забув наскільки важко було здолати Бартоломео з його  посиленою від кривавого повного місяця  магією.

Леонард знову  стверджувально кивнув головою та продовжив.

— Також був звіт від наших будівельників. Вони  майже відновили будівлю  фелірського національного музею. Як закінчать, планують реставрувати центральну площу  Авердішу  та  відправити бригади  у всі кінці королівства аби допомогти з реставрацією історичних пам'яток.

— Це добре. Хай і надалі так сумлінно працюють. А як там підготовка до цьогорічного  фестивалю на честь п'ятсот тридцять шостої річниці заснування нашого королівства?—  з усмішкою на обличчі спитав Рональд.

— Усе майже готово. Скоро на центральній площі та вздовж головної вулиці Авердішу  будуть  стояти різні  товарні прилавки, будуть грати музиканти та на саме святкування приїдуть посли з союзних нам країн. Це  буде, як вже вісімнадцять років, пишне  та гарне святкування дати заснування нашого славетного королівства Феліру.

— Вже уявляю як зрадіють Фрідріх  з Ізабелла. Вони вже цілий тиждень мене розпитують коли вже буде фестиваль, бо вони  хочуть карамельних яблук.— Рональд говорив про своїх дітей з усією  теплотою та батьківською любов'ю в голосі.

— Звісно вони так сильно чекають цього свята, на те вони й діти. Моя Шерлі теж уже на місці не сидить, так сильно хоче  потрапити на святкову ярмарку.— Леонард також ніжно усміхнувся, згадавши доньку.

— Заради  цієї дитячої радості та миру  ми  й боролись колись, ще вісімнадцять років тому. Нарешті у Фелірі настав мир.

—Так, нарешті у Фелірі настав мир.

                   Невдовзі  усього через два дні у Авердіші  справді відбувся святковий фестиваль на честь п'ятсот тридцять шостої річниці з дня заснування королівства. У  Фелір приїхали іноземні посли країн - союзників, аби в котре побувати  на цьому дивовижному та такому душевному святі миру та перемоги волелюбного патріотичного духу над тиранічним руйнівним режимом. Усі мешканці столиці зібрались на  центральній площі, де  була ярмарка та музиканти грали чудові мелодії. Діти бігали,  граючись  у квача та трохи незграбно танцювали під гру музикантів.  І ось на велику платформу, майже у самому центрі площі, вийшов Рональд аби проговорити урочисту промову, після якої розпочнеться фестиваль.

—Радий усіх вас сьогодні бачити  у цей надзвичайно  мирний та спокійний день тут, у самісінькому центрі серці Феліру. Сьогодні найважливіший день в історії нашого з вами королівства, адже саме в цей день п'ятсот тридцять шість років тому  воно виникло на цій землі  з доброї та шляхетної волі нашого першого короля Фрідріха першого фон Едерна. За всю свою історію  наша країна зазнала чи мало лиха, від епідемій тяжких хвороб до війн та, нажаль, до вісімнадцятирічного періоду хаосу та суцільного розбрату. Але ми мужньо вистояли усі ці тяжкі  болісні події та наше королівство Фелір відновилось з попелу наче міфічний  фенікс. Отож, сьогодні не тільки п'ятсот тридцять шоста річниця зі заснування Феліру а й вісімнадцята річниця з дня його відродження. Адже саме у цей день, вісімнадцять років тому,  ми усі змогли повалити тиранічним  режим мого попередника само-названого короля Ернеста фон Едерна  та нарешті отримати довгоочікувану волю після довгих та тяжких вісімнадцяти років страждань. Тож, як нинішній правитель королівства Фелір, я  прошу вас відкинути усі свої давні образи та гіркі спогади й відсвяткувати усім разом  такий пам'ятний день у нашій з вами історії!

Після цих слів короля усі присутні на площі зааплодували, а деякі жінки навіть проронили розчутливу сльозу, та усі хором прокричали: “Хай живе Фелір! Хай живе король! Хай живе Фелір! Хай живе король!”

         Після промови короля діти розбіглися в пошуках різних смаколиків, а деякі  з них  дивувались магічному шоу  білих магів, котрих за ці вісімнадцять років стало надзвичайно багато. Адже відкрились нові школи білої магії по всьому Феліру та  почали знаходити усе більше носіїв світлого ядра мани не тільки серед дітей, а й серед дорослих  та молодих фелірців. Усі охочі з ядром мани могли  безкоштовно навчитись білої магії  у членів товариства білих магів Феліру, які колись допомогли Рональду у його шляхетній справі з визволення королівства. Отож діти  могли на власні очі побачити як створюються  білі магічні амулети та як вони заряджаються маною, а також різні заклинання самих магів. Також у стороні не залишились й малі принц з принцесою. Фрідріх та Ізабелла одразу після промови батька побігли оглядати ярмарку в пошуках таких довгоочікуваних карамельних яблучок. Що на це ще сказати, діти люблять солодке, хоч воно не дуже корисне. Ось так весело, гамірно та безтурботно пройшов  цей щорічний фестиваль до дня заснування та відродження королівства Фелір.

        Наступного дня у доволі дощовий та захмарений  ранок на міському кладовищі  Авердішу наче не було ні душі, тільки накрапував дощ та сумно співали пташки на деревах. Хоча постривайте,  здається  таки хтось прийшов провідати давно померлого свого знайомого. Цей “хтось” був доволі високим та кремезним, що зовсім не приховувала стара затерта накидка. Він ніс  букет живих білих нарцисів, що було доволі рідкістю для цього місця. Адже завжди на могилу люди приносили білі троянди, які були у Фелірі символом величі та  також символом смутку й туги за кимось дуже близьким. А тут раптом незнайомець приніс на кладовище нарциси. Дивний чоловік зупинився раптом біля однієї трохи занепалої могили, до якої  очевидно давно ніхто не приходив та не прибирав коло неї, й почав виривати  та викидати бур'ян й насадження диких квітів. Усе прибравши, незнайомець витер  з кам'яної  могильної плити пилюку й на  з'явився надпис:

“Тут похований  дев'ятнадцятий король Феліру

Ернест  фон Едерн

Дата народження: 25.10.503 р.      Дата смерті:  30.08.539р.”

Отож судячи з надписом на могильній плиті,  ця могила належить тирану узурпатору, а насправді досить самотньому, королю Ернесту фон Едерну. Отже саме тут його поховали після страти на вогнищі вісімнадцять років тому після революції, яку скоїв Рональд. А й справді, похований він серед звичайного люду на звичайному кладовищі, а не у королівській усипальниці династії Едерн, де поховані усі його предки, його батьки, його брат та його  найбільш кохана у всьому світі  жінка. Та очевидно цим загадковим незнайомцем виявився колишній головнокомандувач військом та очільник варти Джонатан Ротредж, єдиний хто справді любив та шанував Ернеста.

         Тепер Джонатан не був схожий на колишнього впевненого у собі та в своєму правителі  кремезним чоловіком. Зараз він був схожий на якогось бездомного жебрака, ніж на грізного воєначальника. Подерті затерті штани, така ж сама сорочка, взуття взагалі немає, шкіра вся потемніла від бруду та таке ж забруднене засмальцьоване волосся.

         Джонатан  поклав нарциси на  могилу та почав бити землю кулаками, схилившись додолу в істериці  з розпачу та відчаю. Чоловік жалісливо заволав.

— Ернесте....Вибач! Пробач мені,  дурному боягузу, жалюгідному немічному  собаці! Я...Я не зміг запобігти твоїй смерті, Я НЕ ЗМІГ ВРЯТУВАТИ ТЕБЕ! Я такий  жалюгідний покидьок! Ти...Ти був усім для мене,  сенсом мого життя... Я з радістю прокидався кожен день, знаючи що побачу тебе,  та засинав з думками про тебе... Я...Я так мріяв, щоб ти хоч раз усміхнувся радісно мені... Я так хотів відгородити тебе від цього  жорстокого світу! Ці люди судили тебе за якимось дурним передбаченням, не знаючи справжнього тебе! Я...Я не зміг вберегти тебе...не зміг... Й цей світ остаточно тебе прикінчив! Ернесте... Благаю... Я не знаю, де зараз ти... На небі серед світлих духів наших предків  чи  у цілковитій темряві безодні коротаєш вічність у компанії темних духів... Але я надіюсь ти чуєш мене... Я...Я усе своє життя кохав тебе! Чуєш, я кохав тебе, а не ця твоя дурепа Амелія! І тому я не знаю, як мені жити далі без тебе! Без твого деколи грізного грубого голосу... Я не просто не можу жити без тебе! Я приніс тобі твої улюблені білі нарциси,  ти ж їх так любиш. Бачиш я пам'ятаю.

       Й тут, у цей досить чутливий момент, до  Джонатана хтось підійшов та поклав йому руку на плече. Зневірений чоловік поглянув на незнайомця й здригнувся від подиву та водночас від  жаху. Адже перед ним був нинішній король -  Рональд, тільки  у звичайному одязі простолюдина. Джонатан вже подумав, що його зараз заарештують та  стратять як поплічника попереднього короля, або стратять одразу на  місці, адже йому на очі втрапив меч чоловіка. Проте Рональд прикрив рукоятку меча рукою та присів навшпиньки  аби бути на одному рівні зі своїм співрозмовником.

—Здоров, Джонатан...Не бійся, я не збираюсь тебе заарештувати. Я хочу просто поговорити з тобою.

Джонатан здивовано підвів на нього погляд.

-Просто поговорити?- і тільки зараз він помітив такий самий букет білих нарцисів у руках правителя. -Ти...Тобто...Ви прийшли провідати могилу свого дядька?

Рональд тільки кивнув на обидва запитання чоловіка та положив букет на могилу.

- Я дав йому вибір...

- Що?- ще більш здивовано перепитав Джонатан.

- Говорю, що перед стратою я дав йому вибір - спокійно жити на околиці королівства, де ніхто його не стане чіпати чи згоріти на вогнищі. Він обрав другий варіант...Він сам обрав смерть.

- Чому я маю тобі вірити?

- Тільки тому, що я хранитель короля. Я можу бачити не тільки майбутнє, а й заглядати у минуле. Вісімнадцять років тому, перебуваючи у в'язниці, я побачив його минуле та пробачив його. Я як і ти прекрасно розумію, що він відчував усе своє життя. Тому я й дав йому цей вибір - спокійне життя або болюча смерть. Він обрав смерть, бо не бачив більше сенсу у житті. Але думаю, ти б зміг його переконати продовжити жити далі. Я бачив у спогадах, як ти був увесь час поруч із моїм дядьком та як усіляко підтримував його. Щиро дякую тобі, що був разом з ним усе його життя. Не слід картати себе через його смерть. Світ жорстокий й ми маємо якось виживати в ньому, боротись кожен день. Тому не думай навіть про смерть. Я дам тобі можливість спокійно покинути Фелір під вигаданим ім'ям та жити осторонь від влади у нашому королівстві. Тільки якщо ти поклянешся берегти пам'ять про мого дядька. Я буду дуже вдячний тобі за таку послугу. Ну що ти згоден з цими умовами?- Рональд протягнув йому руку.

Джонатан на хвильку задумався та згодом потиснув руку Рональду.

-Гаразд, я згоден на такі умови. Як там поживає Леонард?

-Леонард прекрасно справляється зі своїми обов'язками як генерал моїх військ та також досить добре виховує свою доньку. Ти тепер дідусь.

-Доньку? Як звуть мою онуку?-ще більше здивувався чоловік.

-Джулія.

- Гарне ім'я. Лео вміє вибирати імена.

Рональд лиш кивнув головою. Вони ще трохи поговорили та розійшлись, так як дощ посилився. Рональд як і обіцяв, дозволив Джонатану спокійно перебратись жити до іншого королівства, а той у свою чергу зберігав добру пам'ять про дев'ятнадцятого короля Феліру Ернеста фон Едерна.

Ось тепер королівство Фелір повністю відродилось, наче фенікс, й під надійним захистом шістьох легендарних хранителів шахових фігур. Тому тут наша історія, напре великий нажаль, закінчується.

                                       ○◇ ○◇ ○◇ ○◇ ○◇ ○◇ ○◇ ○