Авердіш - велика столиця Феліра, місто, якому вже понад п'ять сотень років. Заснував його король Фрідріх перший фон Едерн. І з тих часів воно не переставало бути центром культурного, політичного і народного життя. У Авердіші є кілька парків, театрів, храмів, присвячених поклонінню світним духам, історичних музеїв. Авердіш за всю свою історію пережив велику кількість подій, він пройшов довгий шлях від маленького поселення до величної столиці - заснування мандрівним музикантом, який пізніше став першим королем Феліра, дворянські заколоти, візити іноземних послів, епідемії й врешті-решт незаконне захоплення влади в королівстві принцом Ернестом й сімнадцять років хаосу.
І як очевидно, в столиці розташований королівський палац династії Едерн, де й коротає дні король "диявол" Ернест фон Едерн. Звичайно, зараз люди в Авердіші живуть трохи краще за жителів провінційних містечок, але все ж не краще аристократів й солдатів, що підкоряються короні. Тут так само є бідність, прошарки голоду і важких хвороб й звичайно ж золоті статуї величають нинішнього монарха.
Рональд і компанія прибули в порт Авердіша, прив'язавши корабель, моряки вийшли в місто.
- Потрібно знайти Елеонору або хоча б Алісу й віддати їм цей посох, а потім піти знайти де заночувати. Сумніваюся, що ця пихата аристократка дозволить залишитися у неї на деякий час. - сказав Рональд й обернувся на звук дівочих криків. Недалеко від них стояла і захоплено кричала юрба дівчат. Важко було не помітити Роберто, який елегантно вклонився дівчатам й обсипав компліментами, цілував кожній руку.
- Роб, пішли. Нас чекає робота! - крикнув молодий принц й капітан випрямився та одягнув свій капелюх.
- Вибачте, леді, але мені потрібно йти. Пізніше зустрінемося. - під обурені крики Роберто підходить до Рональда. - Що далі робити будемо? Ти хочеш відшукати свою подругу?
- Вгадав. Потрібно розпитати її про цей посох. - відповів юнак й почувши крики з боку одного із кварталів, побіг туди разом з Маркусом й Роберто.
Скоро перед очима трьох хранителів постала така картина: на землі лежать якісь чоловіки без свідомості, Аліса тримає біля горла одного з них кинджал, а позаду неї перелякана Елеонора.
Цього разу у зухвалої Елеонори була геть інша сукня, ніж при вступі до академії "Срібна Троянда". Її сукня була яскраво малинового кольору, з мережевною овбіркою на краї верхньої спідниці, під якою був дуже пишний підюбник. Рукава фанарики були з легкої рожевої тканини, та тримались на руках задопомогою золотих стрічок. Візерунок на спідниці складався із зелених жовтих ромбів та салатових кіл, які були обрамлені золотими лініями, як і грудна частина плаття. На талії цього разу був невеличкий шкіряний корсет зі завязванням спереді. Цього разу на ногах у дівчини були ніжно-рожеві сітчаті шкарпетки, довжиною до самісіньких колін, на ступнях були темнокорічневі туфельки на каблучках, хвилясте волосся було розпущене, а на голові та шиї були малинового кольору обруч та стрічка.
Одяг Аліси не дуже сильно відрізнявся від її одягу у день здачі вступного іспиту. Така ж сама синя сукня простого крою та з прямою спідницею, проте цього разу по краю спідниці йшов вишитий сріблястими нитками візерунок сплетіння лози. На поясі був завязаний тендітний білий фартушок із обіркою з мережива, а на плечі була накинута невеличка коротенька світло-коричнева накидка з капішоном та завязкою на шиї. Саме цей капішон зараз був спущений з дівочої голови. На ногах були простенькі чобітки та білі шкарпетки довжиною до щиколотки. Також недалеко від ніг Аліси на землі лежав плетений кошик з хустиною. Очевидно вона його вупстила, аб и швидко спіймати крадія.
- Негайно поверни те, що вкрав у моєї пані або сам знаєш що буде з тобою. - вимовила Аліса, строго дивлячись на чоловіка. Він був наляканий й швидко віддав вкрадене намисто.
- Аліса, відпусти його! На нас дивляться! - промовила Елеонора й глянула на тих, хто підійшов. -Що ви робите в столиці, Дермани?
- Потім поясню. Зараз головне дізнатися у тебе, Алоре, про цю річ. -Рональд дістав посох й простягнув його дівчині. Елеонора глянула на посох і скрикнула.
- Це ж чарівний посох, який належав Кетрін Алоре, родоначальниці сім'ї Алоре. Вона жила ще за часів Фрідріха першого фон Едерна. Кажуть, що він був втрачений відразу після смерті своєї першої власниці й що ним може користуватися тільки прямий нащадок роду Алоре. Де ти його знайшов?-дівчина глянула на хлопця з інтересом, очікуючи відповіді.
Рональд знову засумнівався. Розповідати їй про скарб першого короля чи все ж ні?
Адже вона вчилася з ним на одному факультеті в "Срібній троянді", так що Рональд добре знає цю самовдоволену аристократку.
- Я знайшов його в набережній горі у водах Авердіша разом зі скарбом Фрідріха першого фон Едерна. Мені допомогли знайомі моряки.
- Ти справді відшукав скарб великого короля?-здивовано запитала Елеонора. Чесно кажучи, Елеонора тільки вдає, що Рональд її страшенно дратує. Насправді вона в нього таємно закохана й захоплюється ним. Хлопець показав рукою на Роберто. - А це капітан тієї команди моряків - Роберто дель Розен, він допоміг мені піднятися на гору й уникнути пасток.
Роберто, як справжній джентльмен. зняв свій капелюх і вклонився юній аристократці, привітно усміхаючись.
- Радий познайомитися, міс Алоре, я Роберто дель Розен. Можете називати мене Робом. - поцілував дівчині руку, але та швидко її відвела, з обуренням дивлячись на капітана.
- Так навіщо ви прибули до столиці, Дермани? - знову запитує Елеонора у Рональда.
- Це довга історія. Довго розповідати. А ще нам потрібно знайти місце де залишитися на нічліг.
Дівчина, довго не думаючи, відповіла.
- Так ви можете залишитися у мене. Тільки ви троє. Думаю, тато буде люб'язним прийняти на нічліг того, хто знайшов нашу сімейну реліквію.
Від її слів Рональд тільки здивувався. Невже нестерпна аристократка змінилася? Або вона вчиться бути люб'язною з ним при новій в її оточенні людині.
-Добре, тільки ми троє.-погодився спадкоємець трону й посміхнувся. - І будь так ласкава, відведи нас до маєтку.
- Прошу за мною. - дівчина пішла вперед, а слідом за нею і її подруга й Рональд зі своїми товаришами.
Через кілька хвилин шляху, вони нарешті дійшли до маєтку графа Алоре. Територія навколо садиби була досить розкішною: великий сад з різними видами квітів і статуями маленьких янголят, а також просто чудовими фонтанами. Маєток також було виконано доволі гарно: він був прикрашений великими білими колонами й також маленькими статуями янголят.
Раптом з маєтку вибігли дві служниці й схилили голови.
-Ласкаво просимо додому, юна пані. Як пройшла ваша прогулянка по місту? - запитала одна зі служниць. На що Елеонора відповіла.
- Чудово. Це тимчасові мешканці нашого маєтку, приготуйте їм кімнати. І покличте, будь ласка, тата.
Служниці вклонилися і пішли виконувати наказ.
Усередині маєток був таким самим розкішним як і зовні - все досить дороге і вишукане.
Прийшовши разом з друзями до вітальні, Рональд став чекати графа. І через кілька хвилин власник садиби представ перед гостями. - Хто ви такі? - суворо дивлячись на хлопців, запитав граф.
- Я - Рональд Дерман, а це мій брат Маркус Дерман і наш товариш Роберто дель Розен. - впевнено промовив Рональд, він зовсім не відчував непривітності чи гніву з боку чоловіка.
- Так ти той самий найкращий учень "Срібної троянди", що закінчив її екстерном?! Ну що ж я радий бачити у своєму маєтку таку відому особистість. Я - Роджер Алоре, будемо знайомі, Рональде. - чоловік посміхнувся і минула напруга зникла. Все ж Рональд не помилився, подумавши, що йому немає причин насторожуватися.
Завівши розмову з гостем, граф Алоре здивувався, коли почув, що юнак знайшов скарб Фрідріха першого і їх сімейну реліквію.
- У тебе стільки успіхів за такий короткий час, Рональд. Хотілося б мені мати такого зятя. Шкода, що Елеонора всіх кандидатів на її руку й серце розлякала. А як ти ставишься до неї?
- Прошу вибачення, але вона мене дратує своєю самозакоханістю і зарозумілістю. - відповів хлопець.
- Ну ось, й ти про неї тої ж думки. Насправді вона хороша і мила дівчина, але не всім судилося зрозуміти її справжню. Ось вона і прикидається примхливою аристократкою. Так чому ти прибув в Авердіш? - запитав юнака чоловік. Рональд вирішив в цей раз не приховувати правду, адже з графом він відчував себе так само як і з названим батьком Джо.
- Якщо чесно, то я не збирався говорити вам всю правду про себе. Але я бачу, що ви не здатні на погані вчинки. Тому я розповім вам правду. Моє справжнє прізвище не "Дерман", а "Едерн" і я син покійного короля Карлоса фон Едерна. Я розшукую хранителів фігур, щоб з їх допомогою скинути владу свого дядька Ернеста фон Едерна і повернути собі трон. Я сам є хранителем фігури короля, але без інших хранителів я не можу використовувати свою силу на повну.
Роджер уважно вислухав Рональда і посміхнувся.
- Значить ти й є той месія, що змінить цей прогнилий наскрізь світ.
- Ну що ви, я поки ні нащо не здатний, окрім як надавати підтримку громадянам в тіні від очей короля. - відповів Рональд, опустивши вниз голову.
- А я гадаю, ти все правильно робиш. Продовжуй в тому ж дусі та доб'єшся успіху.
- Спасибі вам, Роджер.
- Не дякуй. Іди краще відпочинь.
Рональд послухав поради пана Роджера і після ситної вечері пішов відпочити до себе в кімнату, яку йому приготували служниці маєтку. Елеонора не могла заснути всю ніч після того як у день підслухала розмову хлопця і батька. Її коханий насправді відсторонений від трону принц і тепер він хоче повернути собі, те що належить йому за правом народження. Й вона обов'язково допоможе йому досягти мети, нехай він й не полюбить її за це.